Горить свiча

Київ — город могутній, запасів у ньому вдосталь, тож триматися можна довго. Але ж не безконечно! Хай місяць, два, три... А там і запаси вичерпаються, і голод здолає, а головне — розтануть загони київських захисників. У місті п'ятдесят тисяч мешканців, прибуло з околиць ще десять тисяч — всього шістдесят... Лише кожен четвертий — воїн. Отже, всього п'ятнадцять тисяч захисників Києва! А у Батия скільки — сто, двісті чи триста тисяч? Навіть побіжного погляду досить, щоб переконатися, що супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалів! Тож, може, всім доведеться загинути? Навряд чи, ідучи на західні країни, Батий залишить у себе в тилу непідкореним таке велике місто, як Київ! Безперечно, він спробує будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!..

— Гаразд, ідіть! — погодився нарешті Дмитро. — Візьміть скільки треба охочих — і йдіть! Та будьте обережні — не заривайтеся! А я чатуватиму з кількома сотнями біля воріт...

5

Добриню та Іллю завели в якесь чимале приміщення і штурхнули в темний куток, і вони обоє попадали на купу сирих, невичинених овечих, телячих та кінських шкур. Сморід, що йшов з них, забивав віддих, вивертав нутрощі.

— Тьху! — сплюнув Добриня, сідаючи і обпираюись спиною на стіну. — Чинбарня це, чи що?

— Чинбарня Солопка, — відповів Ілля. — Я знав його... Він постачав пергамент на князівський двір. Та й ми купували в нього.

— Дихати нічим! У роті повно шерсті! — Добриня знову сплюнув. — І придумали ж зачинити нас сюди! Задихнутися можна!

Руки у нього були зв'язані за спиною, важка дубова качга давила на карк, страшенно хотілося пити. Та найбільше дошкуляв сморід — важкий, густий, що тхнув падлом. Видно, шкури лежали тут давненько.

Він підвівся і рушив у протилежний кінець приміщення, де під стелею, крізь вузьку щілину, запнуту бичачим пузирем, пробивалося трохи сірого денного світла. Де вони? Чи не можна звідси втекти?

— Ілля, йди-но сюди!

Підійшов Ілля, став поряд.

Коли їхні очі призвичаїлися до темряви, вони почали розглядати чинбарню. Тут було просторіше, видніше, легше дихалося. Середину чинбарні займав довгий дощаний стіл, на якому жовтіла вже вичинена, вим'ята теляча шкура — заготовка для пергаменту. Під стінами стояли низькі широкі корита, де мокли шкури, дерев'яні цебра з вапном, квасом та борошном, на полицях безладно валялося різне чинбарське причандалля — залізні шкребки, розтяжки, важкі дерев'яні молотки, березові качалки з рублями, ковані гранчасті гвіздки, щоб напинати на столі шкури. Збоку, в темному закутку, застромлений глибоко в щілину, причаївся широколезий ніж з вишмульганою до блиску дерев'яною колодочкою.

— Ілля, глянь, що я знайшов! — повернувшись спиною до стіни, Добриня пальцями намацав ножа і висмикнув його із щілини. — Оце так знахідка!

— Ти гадаєш — він нам пригодиться?

— Ще б пак! Іди-но сюди — стань до мене спиною і міцно тримай руки, а я спробую перерізати сирицю! Що буде завтра — побачимо, а сьогодні скористаємося тим, що посилає нам доля!

З цими словами Добриня обережно почав пильгучити цупку сирицю, якою було скручено руки Іллі. Незабаром вона впала, а через хвилину і Добриня був вільний.

— Ох, як стало легко! — вигукнув він, потираючи затерплі зап'ястя.

— То, може, скинемо й кангу? — спитав Ілля,

— Та, звичайно ж, скинемо ік бісовій мамі! На — ріж! — і підставив шию.

Упала одна колодка, потім — друга. Упала — ніби гора з пліч звалилася. Кляте ярмо не тільки давило шию і плечі, не тільки заважало ходити, бігати, спати — воно гнітило душу, не давало житти. Віл звикає до ярма, людина — ніколи. І тепер, коли ненависна канта упала на підлогу, Добрині здалося, що він вдруге народився на світ.

Як легко! Як вільно! То дарма, що вони з Іллею взаперті. У них попереду ще цілий вечір, ціла ніч, і вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно — в боротьбі! Іншого кінця Добриня собі не мислив.

Тут грюкнули двері. Не заходячи до приміщення, вартовий поставив просто на підлогу казанок з сорбою.

— Їжте! — і знову засунув засов.

Хлопці переглянулися. Пронесло! Було б гірше, значно гірше, коли б вартовий помітив, що вони звільнилися від пут і колодок.

Вони швидко вихлебтали рідку сорбу, в якій де-не-де плавали шматочки м'яса, і прислухалися. Вартовий неспішно чалапав по двору, мугикаючи щось собі під ніс. Отже, їх стережуть! Тож, щоб зараз вибратися з чинбарні, нічого й думати.

Добриня уважно оглянув приміщення. Збудоване добротно, міцно! Смолисті соснові колоди пригнані одна до одної щільно. В єдине вузьке віконце, що тьмяніло під стелею, не пролізти. На горище лазу немає — отже, надвір вийти можна тільки в двері. Вони ж заперті, а за ними — вартовий!

Що ж робити?

Ілля теж нічого не міг придумати. Обидва довго мовчали.

— А знаєш, давай поспимо, — несподівано запропонував Добриня. — До вечора не близько, а спати хочеться...

Ілля не перечив.

Вони знайшли кілька м'яких овечих шкур, що не дуже відгонили тухлятиною, постелили на долівці, лягли і швидко поснули.

Тихо в чинбарні, глухо. Не долітають сюди ні гортанні вигуки монголів, половців, башкирдів, булгар, саксинів та синів інших племен, змушених Батиєм іти з ним у похід, ні кінське іржання, ні рев верблюдів. Не чути і скрадливих кроків вартових за стіною. Все, здавалося, заснуло — спить непробудним сном.

Так би і проспали стомлені полоненики весь вечір і всеньку ніч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки.

Добриня схопився. В чинбарні було темно. Невже ніч?

У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали!

Він штовхнув Іллю під бік.

— Вставай!

І тут же його мозок пронизала несподівана думка: ось хто може змусити вартових відчинити двері — Ілля! Це ж його вони стережуть! На нього їхня надія, бо вони сподіваються, що воєвода Дмитро заради сина відчинить їм ворота міста. А що, коли спробувати?

— Ілля, послухай! — зашепотів він на вухо боярчукові. — Утекти можна лише через двері. Отже, треба вигадати важливу і ймовірну причину, щоб вартові їх відчинили. І я, здається придумав, як це зробити!

— Як?

— Треба сказати їм, що тобі погано, що ти помираєш...

— Ти гадаєш, вони зважать на це?

— Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зіницю ока! Уявляєш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справді упокоївся? Та він голови їм постинав би! І вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що двері вони нам відчинять.

— А тоді що?

— Якщо їх буде двоє чи навіть троє, то ми їх зможемо приголомшити і втекти. Ось тримай! — і Добриня вклав у руки Іллі важку дубову качалку, якою чинбарі розкачують і рівняють вичинені шкіри. — Такою довбешкою не тільки людину, а й вола можна вбити.

— Замашна! — погодився Ілля, виважуючи качалку в руці.

— Якщо добре торохнути, то вважай, що й кінець!

От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворі, теж справимося!

— Ну, що ж — згода!

Вони стали обабіч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пішли до хати?

— На допомогу! На допомогу! — раптом голосно заволав Добриня.

З-за дверей відразу ж почувся стривожений голос.

— Що там? Що стряслося?

— Ілля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води!

— Що з ним?

— З'їв щось погане.

— Хай не буде свинею і не жере чого не слід! Почекає до ранку!

— Дурню! Якщо він околіє, то вранці тобі хан Менгу знесе голову!

Вартовий довго мовчав — видно, обмірковував і зважував почуте. Потім вилаявся:

— Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! — Але важливість звістки, видно, дійшла до нього, бо він зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кінці двору: — Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полоненикові погано — помирає! Та бігом мені! Бігом!

Здалеку долинуло важке гупання ніг — якийсь невідомий баатур Хасар побіг будити десятника. Ось, чути, загрюкав він ногами по дощаних сходах ґанку, хряпнув дверима... Потім настала тиша.