Шлях Срiбного Яструба

— Скіф залишиться мені!

Атей очуняв від того, що хтось вилив на нього ціле цебро холодної води.

— Ну от і все, Атею, — почув він голос Гістаса, — все завершилося. Щит Таргітая у мене, а вранці тебе стратять разом із цими навіженими нартами.

Атей підвів голову. Гістас стояв перед ним, тримаючи в руках Щит Таргітая. Хлопець зібрав всі сили і кинувся на чаклуна. В ту ж мить він впав навзнак — руки і ноги Атея були скуті тяжкими ланцюгами.

— А щоб тобі було про що подумати в останні години свого життя, то я тобі дещо скажу, — продовжив Гістас, — за допомогою Щита я зможу привести сотні тисяч емегенів у степи над Борисфеном і тоді вони підкоряться мені. А допоміг мені в цьому саме ти. Ось так, невдахо…

Промовивши ці слова, Гістас пнув ногою хлопця і вийшов із печери.

Атей застогнав від розпачу. Поруч він побачив своїх скривавлених друзів, вони теж були прикуті до стіни. Тяжкі залізні двері закривали вихід із печери, де вони знаходилися.

— Здається, я тут вже був, — промовив Сурхат, дзенькнувши своїми кайданами.

— Але зваж, в якому вишуканому товаристві ти тепер опинився! — посміхнувся Алауган.

— Ну ось, а я вже хочу їсти, — промовив Жехту, — цікаво, коли тут дають їсти?

— Не сумуй, друже, — відповів Алауган, — невдовзі ти сам станеш їжею для якогось емегена-людожера.

— Або для кількох людожерів, — додав Сурхат.

— Ні, мене вистачить тільки на одного, — майже із жалем сказав Жехту, — єдине, що мене втішає, так це те, що ви забезпечите сніданок для цілого десятка потвор.

— Ну ось, ніколи не думав, що потраплю на бенкет у киплячому казані, — промовив Алауган і спробував розірвати ланцюги.

— Даремна справа, — спокійно промовив Сурхат, — думаєш, чим я тут два тижні займався? Ці кайдани виготовлені із проклятого заліза, яке здобувають невільники емегенів в рудниках Металевого Дракона.

— Здається, так воно і є, — погодився Алауган. Атей тим часом теж заходився досліджувати свої

кайдани. Були вони зроблені з якогось напрочуд міцного і тяжкого заліза і важили, мабуть, більше за нього самого. Замикав ланцюги величезний замок. Атей замислено покрутив замок у руках. Він бачив подібні — батько декілька разів виготовляв замки для грецьких купців. І тут Атей згадав про фібулу, що подарувала йому Орія на кургані Анахарсія. Атей зберігав цю фібулу приколотою до зворотного краю своєї шкіряної сорочки. І вона дивом не загубилась. Атей витягнув її і заходився возитися з замком.

— Ти що, брате, зайнявся чаклунством? — почув він голос Алаугана.

— Так, трохи, — буркнув Атей, коли замок нарешті дзенькнув і кайдани злетіли з його рук і ніг.

Через мить Атей звільнив від ланцюгів і своїх друзів.

— Дійсно, ми тут засиділися! — промовив Алауган, — це ж треба, до чого дійшло — почали міркувати, кого і як з’їдять…

Глава 5. Знак Золотого Дебета

— А тепер я розлютився, третій раз мене сюди вже не запроторять — спокійно промовив Сурхат, рішуче підійшов до дверей і щосили копнув її ногою. Залізні двері аж затрусилися. Ззовні почулося тупотіння і крики. Двері почали зі скрипом відкриватися. Сурхат щосили зацідив ланцюгом у емегена, який сунувся у двері, висмикнув у нього меч і вискочив із печери. Здавалося, вся в’язниця вибухнула криками і брязкотом зброї.

— Перший раз бачу, щоб Сурхат розлютився, — замислено промовив Алауган, — боюся, що невдовзі у нас взагалі не залишиться ворогів. Треба поспішати, щоб уся слава не залишилася йому.

З цими словами нарт підхопив у жменю довгий ланцюг і вискочив з печери.

— Я ж кажу — навіжені, — позіхнув Жехту, — тепер моя справа закінчилася. Що ж, приємно було познайомитися. Завжди буду радий бачити тебе, Атею.

Жехту потис руку Атею і зник, немов розчинився у темряві.

Попрощавшись з Жехту, Атей вийшов з печери і побіг вздовж тунелю, прислухаючись до вигуків і брязкоту зброї. Кам’яна підлога була встелена вбитими та пораненими емегенами. Атей підхопив бойову сокиру і вийшов на подвір’я. Виявилося, що ранок тільки починався, але сонце ще не з’явилося на обрії.

Атей застиг, озираючись навкруги. Прямо перед ним знаходилася велика кам’яна площа, по краях якої стояли шибениці і плахи. Її оточувала велика стіна із залізною брамою. На стіні парували на вогнищах величезні казани із киплячою смолою. Але воїнів на стінах не було. Посередині площі вирувала несамовита битва. Алауган і Сурхат билися з величезним натовпом емегенів. Нарти нагадували сталевих велетнів, їх зброя, немов блискавка, валила на землю ворогів. Цар Нуцах і Гістас стояли осторонь, споглядаючи за битвою. В руках Гістас тримав Щит Таргітая.

На мить бій перервався. Емегени, тяжко дихаючи, збиралися знову напасти на нартів. Алауган, який вже десь роздобув свою булаву, побачив Атея і крикнув:

— Зачини браму! А ми тут самі впораємося.

Емегени з ревінням кинулися на нартів. Знову спалахнула люта різанина. Але вже було видно, що емегени втратили своє завзяття і перемога хилиться на бік нартів. Атей стрибнув на кам’яні сходини і побіг на стіну. Між її зубців він побачив, як з усіх боків до фортеці тягнеться суцільна сіра хвиля. Атей із жахом зрозумів, що це тисячі і тисячі емегенів сунуть на заклик свого царя. Атей швидко побіг до брами, яку утримували два великих ланцюги. Але не встиг він підбігти до великого колеса із важелями, на яких були намотані ланцюги, як навперейми йому вискочив здоровезний емеген. Атей завмер, готуючись приняти бій, як раптом емеген покотився по сходам із мечем у грудях.

— Не барись, Атею! — почув хлопець крик Алаугана.

Атей підбіг до ланцюгів, на яких трималася брама, і почав рубати важелі. Канати були цупкі, із вплетеними сталевими нитками. Атей встиг вже перерубати три з чотирьох канатів, як побачив Гістаса, який біг до нього разом з трьома своїми чорними воїнами-мерцями. Атей безпорадно озирнувся. Емегени вже були не більше ніж за декілька десятків кроків від брами.

— Смерть тобі, клятий скіфе! — харчав Гістас.

Атей опустив сокиру і з ненавистю подивився на чаклуна.

— Прощавай, Гістасе, — повільно промовив він і щосили штовхнув ногою казан із киплячою смолою на Гістаса і його мерців…

Почувся вереск, і Гістас закрутився по площі, охоплений полум’ям, але Атей вже не дивився на нього — декількома ударами сокири він перерубав останній канат, і залізна брама із гуркотом впала перед емегенами, закриваючи їм вхід до фортеці.

Тим часом нарти, перебивши більшість емегенів, відтіснили решту до сходинок, що вели на стіни. Миттєво вони опинилися на стінах, цар Нуцах відступав останнім, ледь відбиваючи удари Сурхата.

— Тебе вже заждалися твої потвори! — крикнув нарт і ударив ногою царя у груди. Той із зойком полетів зі стіни прямо на списи емегенів, що купчилися під стінами. Невдовзі у фортеці залишилися тількі вбиті та поранені емегени.

— Здається, ми перемогли, — промовив Алауган, витираючи піт з чола.

— Слухай, мені щось не хочеться повертатися підземним лазом з фортеці, — промовив Сурхат.

— І мені, — погодився Алауган, — щось придумаємо, треба тільки завершити справу.

Вони підійшли до трону, на якому щойно сидів цар емегенів. Біля трону лежала велика палиця.

Алагаун нахилився підняв її і поштиво приклав до свого чола. Раптом палиця заблищала дивним золотим відблиском і перетворилася на жезл, прикрашений зверху золотою головою оленя. Атей, тримаючи Щит Таргітая, підійшов до нього.

— Нема більшої честі, ніж поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая після перемоги, — урочисто промовив Алауган і торкнувся поверхні Щита Таргітая жезлом. Атею здалося, що Щит у його руках заструменів чарівним сяйвом і відізвався глибоким срібним дзвоном.

— Вітаю, брате, — промовив Алауган, — ти зміг досягнути своєї мети.

Тим часом ворота дрижали від ударів тарану, який притягнули емегени.

— Нам пора забиратися звідси, — спокійно промовив Сурхат.