Юнаки з вогненноi печi

— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!

— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.

Тримала себе, як сиділка, очевидно, це складало їй приємність. Але між ними сьогодні, напевне, пробігла чорна кішка. А може, й не сьогодні. Мені стало чомусь смутно, я зирнув на Славка, і він гарно й тепло до мене всміхнувся.

— Що тут у вас ще нового?

— Дещо є, але не знаю, чи тобі казати.

— Обов’язково,— мовив я,— тим більше, що вже сказав. Давали про себе знати “дяді”?

— Та приходив один, розпитував про тебе. Чого поїхав і куди?

— І що ти сказав?

— Що вони надто могутня організація, щоб такі дурниці випитуватти в майже нерушного каліки. Вдавав із себе ледве не мого приятеля. Казав, що ти даремно втік, вони б тебе не чіпали. Я й питаю: “А те, що виперли його з кочегарки?” — “Ну, це не ми,— сказав.— Це начальник ЖЕКу, перестрахувався!”

— Все це речі чудові,— мовив я.— Але чому не хотів мені цього казати?

— Бо не про те йдеться,— сказала, якось дивно підтиснувши губи, Люда. Славко зирнув на неї так, ніби хотів, щоб вона прикусила язичка.

— Є щось страшніше?

— Не страшніше, але неприємне.

— Артур зв’язався з Ларисою, і вони тепер нерозлийвода,— шорстко промовила Люда.

Славко знову зирнув на неї вовком, а я сидів ошелешений.

— Артур із Ларисою? — спитав я.— А як же підозри?

— Артур переконався, що Ларису ми даремно образили. Вона вважає, що це ти винен,— трохи силувано заговорив Славко.

— Ну, це не така вже страшна новина,— мовив я, роблячи байдуже обличчя й чудово знаючи, що це всі бачать, бо воно роблено байдуже. Все-таки це мене вразило, бо таємно я вирішив зустрітися з Ларисою, адже там, у Києві, вона не раз мені ввижалася, я тужив за нею і не ховався із цим перед самим собою.

— Коли признатися відверто,— мовив я,— у мене з Ларисою нічого й не було. Вона тільки вдавала, що моя дівчина.

Обоє мовчали й дивилися на мене, як на безнадійного брехуна, котрий хоче врятувати свої чесноти, хоч я казав щиру правду. Але був і брехуном, бо Ларису любив. Любив тоскно і від початку безнадійно.

— Артур дуже соромиться,— сказав Славко,— бо вважає, що повівся щодо тебе не по-братському. Але та мала бестія його, здається, серйозно окрутила, і він втратив голову.

— Вони тепер нерозлийвода,— задоволено прорекла Люда.

— Перестань! — обурився Славко.

— Я сказала те, що є. Маєш доброго, незрадливого товариша,— вона підтисла губки, як святоша, а оченята її при цьому здоволено сяяли.

— Усе це дрібниці й дурниці,— сказав я, а щоки в мене палали.— Ні, в мене з Ларисою й справді нічого не було.

— Отже, ти спокійно відійдеш? — не без презирства спитала Люда.

— Ні, чого ж. Викличу його на дуель. Ви із Славком будете секундантами. Артура я вб’ю, Ларису зв’яжу й завезу до Києва. Умикну, як в давнину казали.

Славко розреготався.

— О! — задоволено мовила Люда.— Він уперше засміявся за цей місяць. Шкода, що ти від нас поїхав, а то він зовсім скис.

Славко пропустив ці колючки повз вуха. Схопив мою руку й потис.

— Ти молодець! — сказав.— Згоджуюся бути твоїм секундантом.

— А ти? — спитав я у Люди.

— Зовсім не смішно,— відповіла вона.— Усі ви, як хлопці, шмати! Є речі, з яких не сміються.

— Що ж пропонуєш? — спитав Славко.

Але вона не відповіла. Хотіла, мабуть, довести, що жіноча логіка, як і психіка, незбагненна.

Мені треба було звідси йти. Конче залишитися на самоті, щоб переварити все, що почув. Попри все, був я уражений, і вони це так само чудово знали, як і я сам. Через це мене не затримували, і я опинився на вулиці. Хрумтів сніг під ногами, а над головою стояло сонце. Саме оте, котре світить, а не гріє. Хотіло обдивитися землю, яка завершувала рік, бо на тій землі повзають такі чудні мурахи, як я чи мені подібні. Мураха, котра повзе стежкою і слухає, як хрумтить під ногами сніг. Але я був більше спокійний, ніж сподівався. Бо давно знав, що Артур у Ларису закоханий, а та мала бестія, як назвав її Славко, не могла того не помітити. А ще я знав, що мала бестія пристала до мене з примхи, а не любові. А ще мала бестія напевне хотіла помститися мені, бо я, хоч мене не любила, посмів покинути її й поїхати в невідомому напрямку. Як же їй, бідолашці, інакше помститися, як не скрутити мого найліпшого друга. Славко тут відпадає, а Артур дивився на неї, як теля. Отож теля було взято на налигача — акт помсти відбувся. Про це свідчить хоч би те, що я йду стежкою вражений і сніг хрумтить під ногами, ніби сміється з мене. Я сам сміюся з себе, але, очевидніше, плачу. Бо не пускав малої бестії в серце, коли був із нею (і це вона знала), а пустив через ностальгічне почуття. Пустив, і вона там, на віддалі (бестія ж!) це безпомильно відчула. І непомильно збагнула: ось він момент помсти!

Вийшов на більшу вулицю, Чуднівську, де котилися повз мене авта. Сніг під колесами розтавав, і авта були забрьохані. Зальопані були й обличчя пасажирів, які їхали повз мене в тролейбусі. Я спускався Чуднівською вниз, і прирічкові горби здалися мені покинутими друзями, до яких я повернувся. Відчув, що неймовірно скучив і за цими горбами, і за вулицею, що спадала вниз у річкову долину, а тоді підіймалася вгору. Там був мій батьківський дім, і я вже ні про що більше не гадав, як блудний син, котрий повертається додому.

Але я прийшов у порожній дім: батьки були на роботі. Дивно порожня, така знайома хата у дві кімнати зі сволоками й покладеними на них дошками. Великі вікна із тюлевими завісами, стара, ще довоєнна шафа, в якій малим я ховався, лякаючись домашніх духів, хоч їх зовсім не треба було лякатися,— небезпечні були духи не домашні, а вуличні. Колись на наших вікнах були віконниці, якими ми затулялися від ворожого навколишнього світу, потім віконниці зняли, хоч ворожий навколишній світ не перестав існувати. Дивився сірим погаслим оком телевізор, який недавно у нас з’явився, мовчав пластмасовий радіорепродуктор — колись у нас репродуктор був чорний, круглий, як вухо. Я зайшов до своєї кімнатки — все було так, як тоді, коли я звідси поїхав. Ліг із задоволенням на ліжко й заплющив очі. Було мені тихо й затишно, хоч на дні серця жевріла спіраль — моя недавня ураза. Але тут, у тиші рідного дому, та ураза здалася мені дрібною і смішною. У хаті було прохолодно, і я натяг на себе пледа. І мені раптом захотілося, як і тоді, в дитинстві, коли ховався від світу у темряві шафи, натягти пледа на себе, сховатись у його темряву, зменшитися й закоцюбнути. Лишити світлим тільки кутик мозку, а все інше хай не існує. Прослухати цю тишу й погасити розжарену спіраль на дні серця.

І переді мною попливли обличчя: директора школи, Соф’ї Вольфовни, чорного ангела, Славка, Артура, Лариси, Степана Вітличного, бетонника Колі, Івана Маркіяновича, його жінки й дівчат, бібліотекарки з пишною кучугурою сірого волосся, своїх хлопців із бригади на заводі, начальника ЖЕКу і його посланиці, моїх колишніх змінників-кочегарів, батьків Лариси та її гостей, високого й гарного її залицяльника — “учителя танців”, Аллочки, Артурової сестри, приятеля Степана Вітличного Євгена і Степанової добродушної дружини, що подає нам каву, братів Горбачів у Львові, безногого інваліда, що підкотив до мене й попросив запалити, дівчини з Михайлівської, що мене хвилювала і з якою я крадьки перезирався, моїх батьків — оце він і є, той маленький світ, у якому я обертався, одна із мікроструктур світу великого, що її освітила моя свідомість. Як це мало порівняно з неозорістю людських облич, які заселили земну кулю. Ні, ми й справді ніби мурашки, бо й мурашник наш такий невеликий. А ще існує над головою небо, і в ньому безмежна кількість отаких земель, як наша, і немає тому небові ні кінця ні краю. То що ж ми зі своїми болями, пристрастями, переживаннями, радістю і смутком порівняно із небом, якому нема кінця і якого й збагнути не можна, бо збагнути безмежне — це все одно, що померти. Кожна людина, померши, думав я, стає часточкою того безмежжя, тобто нічим, адже те, що буває до початку і після кінця — і є безмежжя, а значить, ніщо. І світ наш, і ми, і пристрасті наші, думав я,— це короткий сон між холодного й байдужого ніщо: те, що було раніше, уже не наше, і його нема, а те, що буде, знати нам не дано. Отже, наш тільки сущий день, властиво, суща мить, яку переживаємо, і ця мить і є справжнім життям. І все-таки відчуття, що колись не стане отієї плиткої, протяглої, яка постійно з нами, сущої миті струснуло мене спазматично жахом — я скреготнув зубами й дернув себе нігтями. Ні, я не хотів пригасання, бо все в мені запротестувало, кров од того швидше побігла по моїх жилах, я боявся пригасання, хотів повнокровно бути у своїй постійно плиткій сущій миті, боявся її втратити, хоч світ, у який мене пущено, дурний, жорстокий і безнадійний. Я глибше увійшов у темряву, яку скупчив біля себе, якою оповив мозок мій,— і побачив дім у саду, з другим мансардним поверхом, зі слабко освітленими вікнами, з рипливими дверима, із дерев’яними сходами на мансардний поверх. Внизу сиділа, вдягнена у чорне жінка, яка розкладала карти, а в кутку, де світилося дві свічки в канделябрах, сестра моя грала на фортепіано етюди Шопена. Я ж увійшов у цей дім, по дорозі нарвавши жовтих із рум’янцем яблук і підійшов до столу, на якому розкладався пасьянс, і раптом покотив ті яблука по розкладених картах, впереміш яблука життя, смерті, спокуси,— і моя старенька тітка раптом розсміялася, мов дівчинка.