Гiлея

— Що ж, уся парторганізація зібралася? — зажурена посмішка з’явилася на обличчі Запорожного.

— Протокола писати? — Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.

— Не треба, Ільку Гнатовичу, — відповів Запорожний. — Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов’язків директора лісгоспу і... винесено догану...

— Що-о?! — вихопилося в Марини.

— Га? — думав Ілько, що не дочув.

— Як же це? За що, Іване Трифоновичу?

— Я вам розкажу...

* * *

Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:

— Вас, Степане Стратоновичу, — сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, — призначено директором Степового лісгоспу...

— Не розумію, — розгубився Каїтан. — Мене? За що?

— Вас. Замість Запорожного, — підтвердив начальник. — Є така думка...

— Але я... У мене сім’я і взагалі... Я не можу... виправдати довір’я, — нарешті знайшов аргумент Каїтан.

— Виправдаєте, — сказав начальник. — Скільки вам треба часу, щоб зібратися?

— Володимире Карповичу, — дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, — я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...

— Там ви теж будете під моїм керівництвом, — заспокоїв його Володимир Карпович. — Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...

— Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...

— Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. — Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити. Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.

Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.

Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...

Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати духівницю.

Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров’я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками — аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум’янець.

Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з’явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:

— Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...

Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.

— З одужанням, — чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. — Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.

На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.

Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.

— Підклав ти, Запорожний, мені свиню, — сказав Каїтан, обходячи посадки. — Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...

Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.

— Молодці, — похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.

— Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, — сказав Запорожний.

— Хто це придумав? — поцікавився Каїтан.

— Матвій Карагач, — показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.

— Та що ви, — махнув рукою Карагач, — я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.

— Треба написати про цей розпашник у міністерство, — занотовував щось у блокноті Каїтан, — хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.

— Пробачте, Степане Стратоновичу, — відповів Запорожний, — але я виїжджаю звідси... І так засидівся.

— Так, так, — промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. — Коли ж їдеш?

— Завтра, Степане Стратоновичу. Не згадуйте лихом.

— Завтра не поїдеш, Іване Трифоновичу, — сказав Карагач. — Парамон жениться, ферштеєн?

* * *

Посильний з військкомату привіз повістку до призову Максима Матвійовича Карагача. Заголосила Гайна на весь хутір, аж поки не втихомирив Матвій:

— Це, Ганю, діло святе, наше, і щоб я крику не чув, бо це ображає мою солдатську душу.

— Це ж на три годочки, — схлипувала Ганна. — Проводи влаштувати треба, Матвію.

— Без проводів обійдемося, хай тверезий іде, без лементу і крику...

Максим збирався в дорогу, вислуховуючи батькові та материні поради, і не міг уявити, що завтра вже не побачить свого хутора, Марти...

Він прибіг пізно до Заклунних, але Ольга сказала, що Марта спить і будити її не буде. Максим хотів написати їй прощального листа, але так і не написав.

Раненько під’їхала машина до Карагачевого двору, Максим вибіг на вулицю і побачив людей; що стояли біля хати Заклунних: чого це вони зібралися? Виявилося, що з Максимом поїде і Запорожний: стояв його старенький чемодан і якийсь вузлик.

На ганку, мов прилипла до «свого» різьбленого стовпчика, стояла заплакана Марта. «Невже за мною плаче? — підкотилося щось пекуче до Максимового горла, але вона байдуже подивилася на допризовника. — За Іваном плаче».

Потім під’їхав на своєму «цундапі» Матвій Карагач і, показуючи на Іванову зарубку на ганку, сказав:

— Забирай мотоцикла, Іване Трифоновичу, — все-таки більше року протримався на Овечому. Я програв. Ферштеєн?

Усі засміялися.

— Колись заберу, — відповів Іван і пішов до машини.

За ним кинулися Марина й Парамон, щось довго говорили Запорожному, і він розгублено дивився на них.

Максим вибрав хвилину, коли біля Марти не було нікого, підійшов:

— Я їду...

— Щасливої дороги, Максиме.

— Писатимеш?

— Не знаю...

— Прошу тебе...

— Навіщо?

— Я люблю тебе, Марто... Люблю, — Максим раптом побачив біля ганку легеньку постать Ганнусі, яка вп’ялася своїми великими карими очима в нього.

— Я знаю, — гірко-гірко всміхнулася Марта. — Але ти не думай про мене... Не треба... Я — погана дівчина, Максиме.

Марта подала йому руку і пішла до хати. Нетерпляче сигналив шофер. Максим розпрощався з хуторянами, поцілував матір.

— Неси, Максиме, службу справно, — сказав Карагач і поцілував сина.

Максим виліз у кузов.