Я, Богдан

Хто я тоді був? Простий козак, хоч і едукований, але на тому й кінець. А Оссолінський уже гримів славою, підкоряючи коли й не землі, то душі й уми. Коли виступав на сеймі, все завмирало. Ille regit dictis 2, — казали про нього прихильні. Animas et pectora mulcet 3, — додавали навіть недруги.

Всі мої добра були в Суботові, та й те муляло в оці Конецпольським, а Оссолінський обростав багатствами, як хом’як жиром, за посольство в Англію одержав од короля староство радомицьке, за війну прусську — староство андзельське, за. мир з шведами — цідстольство коронне. Одружився з донькою коронного підскарбія Даниловичам сам при одрі вмираючого Зигмунда завдяки всесильній Урсулі Майєрин (замінила королівським дітям матір) одержав посаду підскарбія надворного, а з нею — ще й прихильність нового короля Владислава, який давніше ставився до Оссолінського з резервою через неприязнь того до Владиславовою улюбленця Казановського. На час елекції Владислав зробив Оссолінського своїм приватним міністром, а вступивши на престол, нагородив по — королівськи: подарував свій палац у Варшаві, шаблю в 10 тисяч злотих, шестерик коней, 60 тисяч злотих, прикраси, якими були оббиті в час коронації хори в краківськім костьолі, і одне з найбагатших старосте у королівстві — бидгоське.

І за віщо ж усе це? Чи, може, Оссолінський був єдинодумцем нового короля і теж хотів замирення православ’я? Гай — гай! Належав до найзапекліших гонителів нашої віри. На сеймі конвокаційному виголосив слова, що стали гаслом папістів: «Релігія ваша — прихідець у нас; віра ж католицька — господиня й хазяйка в домі своїм. Беріть, що дається вам з милості; ми радше пожертвуємо своїм життям і майном, ніж допустимо вас вільно розпоряджатися в Польщі». Чи ж це не те саме, що іншими словами проголосив єзуїт Адам Маковський: «Як городи деякі непотребні доми для людей свавільних дозволяють non tam libenter, quam reverenter 4, так ваших релігій лютерських, і кальвіністських, і аріанських, і наливайківських».

І ось такого чоловіка Владислав посилає в Рим до папи буцімто попросити за оту віру наливайківську! І ворог найбільший не міг би вигадати такого, а король же прибирався в шати миротворця. На протестацію нашу король милостиву дав згоду долучити до посольства (аж триста чоловік!) ще й козацьких депутатів, надто зважаючи на мою колишню едукацію в єзуїтів. Забув його величність, що науку в єзуїтів я тоді сприйняв, віру ж зберіг вітцівську і пантофлю в папи цілувати не став би й під мечем занесеним! Ми склали ще репротестацію, та посольство вже вирушило. Пишнотою перевершило навіть посольство короля Франції, якого вважано тоді найбагатшим владцею в Європі. Що в французів було з срібла — Оссолінський робив золоте, що в них було золоте, в Оссолінського — з коштовних каменів, що ті мали з шляхетного каміння, Оссолінський — з самих діамантів. Коні мали підкови з щирого золота, деякі навмисне недбало прибиті, щоб губилися на здобич римським натовпам. Серед подарунків папі Оссолінський віз нібито справжній привілей римським первосвященикам од Костянтина Великого, славетний diploma donationis 5, що зберігався у Кремлівській царській скарбниці і був украдений шляхтичами з почту Лжедмитрія.

Перед папою Урбаном Оссолінський сказав таке: «Всі народи, що населяють північ Європи від Карпат до Каспійського моря, від Льодовитого океану до моря Чорного, — все це, отче святий, за преклонінням Владислава, упадає перед твоїм троном, бо всі ті народи, або за правом спадку, або ж як підкорені збройно, визнають його своїм государем. Сія то Сарматія, недоступна римській зброї, нині покорилася римській вірі; вона, колись стількох забобонів кормителька, нині єдиного Бога служниця; вона, щонайдревніший страж вольності, ніколи ярмом не удручаєма, нині біскупам і столиці апостольській найпокірливіший слуга, — Польща, кажу, яка єдина в світі не „витворює уродства“. Не вийшло з неї жодної єресі, жодного відступництва, а коли там і трапляються заражені недугом сусідніх народів, то такі негайно суворою прав наших карою і плямою вічного безчестя від цілості шляхти стають відсіченими».

Ще сказав:

«Завдяки тобі, найбільший з пап, Польща має Владислава, Владислав Польщу, а ти володієш обома. І ти, з поміччю Божою, узриш ще перед своєю столицею здичавілих левів скандинавських, приборканих могутньою рукою Владислава, узриш перед собою відщепенців од верховного пастиря і замкнеш їх у своїй вівчарні, бо вийшов на ловитву син твій, щоби наситити тебе і голод твій, жаждивий слави найвищого, втолити і щоби там виявити початок свого царствування, де є надія відшкодувати втрати, яких зазнали небо і церква».

«І Цицерон не міг би сказати ліпше», — зауважив папа Урбан.

Але вже здавна велося: де Цицерон, там і Катіліна! Чи бачив хто Катіліну тоді в козацькому писареві Хмелю? Шкода говорити! Бо хіба ж зносив би я голову, та ще й сидячи в самій столиці, серед ненависників народу мого і віри моєї?

Папа хотів виявити прихильність до нового польського короля. Так само, як Владислав до нас. І так само все потонуло в потоках словес.

Призначено було конгрегацію з чотирьох Кардиналів, чотирьох прелатів і чотирьох каноніків. П’ять тижнів шукали отці римські способу, як задовольнити і чи можна задовольни бажання короля про вспокоєння православних. Нарешті конгрегація заявила, що римська церква ніколи не може згодитися на повернення духовної влади тим, які відлучилися від неї або хочуть відлучитися. Ще заявила конгрегація, що апостольський престол у цій справі не може мовчати й не діяти (silere aut dissimulare), а повинен всіляко протидіяти (repugnare et contradicere) домаганням схизматів.

Так новий король обмежився тільки пишними обіцяна ками, а тоді безрадно розвів руки: з. одного боку папа, з другого — шляхта, монарх безсилий у своїх благородних замірах. Чи й були ті заміри, а чи тільки слова самі? Шкода говорити! Народові ж моєму знов відмовлено в праві на дух свій. А що за царод без духу? Плоть нічтоже, тільки дух животворить. Тьмяніє золото, іржавіє булат, кришиться мармур, і граніт розтріскується, смерть витає над усім сущим, тільки дух безсмертний, а з ним гнів і печаль, добро й милосердя, непокора й слово. Мій народ ждав слова, яке запалювало б душі, слово спалахувало то в молодецькім позику козацькім; то в думі невольничій, то в пісні, воно народжувалося в тяжких муках і на роздоллях, в косноязичії і в казаннях отців святих, в мові і в немові, і скільки ж років і віків минуло, допоки те слово вирвалося з моїх уст, а було воно просте й приступне кожному, хоч і зароджувалося не на полях битовних, а в тісних келіях і в тих пристанищах духу, де годилося б розмовляти лише з Богом, доводилося ж звертатися до світу, що був увесь у ранах, стікав кров’ю, конав од неправди і насильства.

В «Апокрисисі» Христофора Філалета (1597 р.): «Бережіться, щоб крізь ту діру, що роблять у наших правах, не проскочили всі права й вольності ваших милостей. Наші страждання в своїх наслідках відбудуться й на вас. Ніколи, ні в однім царстві примус та насильство не почувалось одразу всіма — полегку та спроквола починається ця пожежа, але хто не гасить її на чужому Дворі, незабаром побачить її й на своєму.

Ми люди, а не товар, і, дякуючи Богові, люди вільні, і даремна надія витягти що з нас насильством, особливо щодо віри, яка живе в глибині церкви й думки. Хто відважиться відняти від нас дар Божий — нашу совість? У кого стачить сили перевернути нашу думку?»

В «Палінодії» Захарії Копистенського (1624), де мовою нашою наведено псалом сімдесят восьмий: «Боже, прийшли погане в дідицтво твоє, запдюгавили церков святую твою, положили трупи слуг твоїх в покарм птахов небесних, пролляли кров їх, яко воду».

В «Парафімїї» Петра Могили (1636): «Раны, заушения, оплевания и поносеная уничтожения церкви, ради своей волею претерпевый от волков хищных ныне возмущенную и от безбожных отступных гонимуж, тую ныне от сих злодейства избави и вскоре умири, — молимтись, владыко святый, услыши и помилуй».