Гiлея

Вершником виявилася дівчина — молода і вродлива, з-під біленької хустини струмилися довгі коси. Обличчя її від спеки й пилюки було якогось неприродного брунатного кольору, губи потріскані. Кінь теж ледве волочив ноги, здавалося, що й маленьке саморобне сідельце було для нього важким тягарем.

— У вас є... вода? — прошепотіла дівчина, — Ми вже... цілий день без води... Є у вас вода?

— Є! Є! — вигукнув Парамон, мабуть, для того, щоб це надало дівчині сили. — Он там.

Парамон умовляв, щоб дівчина сіла на коня, бо тяжко їй іти, але вона відмовилася. Парамон підтримував її, весь час повторюючи:

— Вже скоро, скоро, потерпи...

До колодязя було далеко, і Парамон вирішив привести дівчину на розсаднику Марини завжди в запасі є кілька відер води.

— Марино-о! — гукнув Парамон, підходячи до розсадника.

Марина вибігла з фанерної будки, де зберігалися сапи та лопати, із цікавістю розглядала дівчину.

— Води, Марино, принеси!

Марина метнулася до будки, зняла товсті очеретяні миті і, якими була прикрита бочка з водою, і зачерпнула повне горнятко, подала дівчині.

— Коневі дайте, будь ласка, — перш ніж випити, сказала дівчина.

Марина принесла повне відро води, але Парамон відлив половину в бочку і лиш тоді дав коневі:

— Не можна зразу, бо запариться, — пояснив Парамон.

Дівчина і кінь пили довго.

— Звідки ж ти? — запитала Марина, ведучи дівчину під. навіс — у холодок.

— З Дніпра, — відповіла дівчина, — з Кам’янки я...

— Далеко заїхала, — сказав Парамон. — Заблукала в степу?

— Заблукала, — хитнула головою і раптом повернулися до Парамона. — А я вас бачила колись... Ви торф на пристані вантажили...

— Було, — пригадав Парамон і пояснив Марині: — Це ми з Іваном і Мартою їздили... Ну, тоді, коли в генерала вечеряли...

— А хто ж ти така? — запитала Марина.

— Яринкою звуть... Яринка Поливана... Я до Івана приїхала...

— До Івана Трифоновича? — почала догадуватися Марина. — А його в райком викликали... Він мені колись говорив про тебе... Стоїмо, а ти ж голодна, Яринко, ходімо до мене, а ти, Парамоне, коня нагодуй.

Зустрічні з цікавістю поглядали на Ярину, бо не так часто появлялися на Овечому нові люди. Марина й на хвилину не вмовкала, все розказувала:

Оце контора лісгоспу, там почали їдальню будувати, а то — майстерні...

— А де Іван живе? — спитала Яринка. — Я б хотіла побачити...

— Живу цьому будинку, — показала Марина, — а зараз перебрався.

— Куди?

— До Марти. Зайдемо? — Марина повернула до хати Заклунних.

— Ні.

Марта побачила у вікно, що під хатою стоїть Марина із якоюсь дівчиною, й вибігла на ганок.

— Здрастуй, — сказала нарочито голосно. — Заходь! Не бійся.

— Дякую, — розгубилася Яринка. — Я не боюся.

— В гості приїхала? — скривилися Мартині уста.

— В гості! — відказала Ярина і взяла під руку Марину. — Ходімо.

З цієї розмови Марина зрозуміла, що це вже була не перша їхня зустріч...

У хаті Марини Гомон було чисто й прохолодно. Крізь зачинені віконниці пробивалися смужки світла, розграфивши долівку на якісь несподівані геометричні фігури. За столом сиділа дівчина, схиливши голову над саморобним зшитком.

— Це моя старшенька, Ганнуся, — відрекомендувала Марина дочку.

Ганнуся швидко сховала зшиток, встала і вклонилася Яринці.

— Уже п’ятнадцять буде восени, — похвалилася мати. — Ти нагодувала Юрасика, дочко?

— Нагодувала.

— Може, й нас почастуєш, хазяйко? — ніжно подивилася на дочку Марина.

— Зараз, мамо. Яєчню приготую. — Ганнуся вибігла з хати.

— Красива у вас дочка, — сказала Яринка. — На вас дуже схожа...

— Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона — Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, — зітхнула Марина, — то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...

— А він де? — обережно спитала Ярина.

— І він... там... Не прийшов з війни...

Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.

— Прошу, — звернулася до Ярини. — Можна мені, мамо, піти в степ?

— Іди, тільки ж не барися. — Коли дочка вийшла, додала: — Якась вона в мене чудна...

— Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...

— Замріяна дуже, — промовила Марина, пригощаючи гостю. — Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...

— Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, — сказала Яринка. — Може, тільки поет...

— А то сидить, — розповідала далі Марина, — і щось пише в зшитку. Прочитаю — і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.

— Не треба, Марино, — відмовилася Яринка. — То ж її все, душа... Не треба.

Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.

— Наче тебе вік знаю, Яринко, — промовила розчулено. — Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...

— Я знаю.

— Ой, не знаєш, Яринко, — скрушно похитала головою. — Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...

— А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, — проникалася Яринка Марининим горем.

— Може, й так, — не одразу відповіла Марина. — А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало — не осудили...

— Я ледве не вийшла заміж за одного, — призналася Яринка. — Люблю Івана, а було б... І зараз по п’ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене — вб’ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і — сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...

Всім скажу, що дружиною його стала...

— Хочеш цим врятуватися від Данила? — посміхнулася Марина.

— Щоб не приставав.

— Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...

— Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.

— Діждешся, — заспокоїла Марина.

— А чого його викликали?

— На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.

— Давайте зараз! — схопилася з полу Яринка. — Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!

* * *

Максим з батьком поралися біля розпашника — ставили нову полегшену раму з кутового заліза, — так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.

— О-о, — протягнув Максим, — це ти?

— -Я.

— Впізнав тебе, — подав руку Максим.

Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:

— Хочу Яринці наш ліс показати.

— Можна з вами? — вихопився Максим і поглянув на батька.

— Я буду рада, — сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.

— Забіжу на розсадник та й прийду до вас, — пообіцяла Марина.

Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.

— Дивись, дивись, — захоплено говорив Максим, — оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...

— Хто?

— Я й Марта...

— Видно, в неї легка рука, — промовила Яринка.

— Легка...

— І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, — пригадала Яринка.

— То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. — Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.