Гiлея

— Даниле, облиш! — сказала Яринка, знаючи, що лиш вона може заспокоїти його. — Я в усьому винна... Я передумала...

— Ходімо, — кинув Данило сватам.

— Це ж тепер поговору на все село буде! — журилася Одарка.

Данило дочекався, поки одягнуться свати, і, не прощаючись, вийшов з хати.

— Да-а, — сказав Каштелян.

— Таке було і з моїм дідом, коли він їздив свататися до Новогрудка, — почав пригадувати Вацлав Станіславович, але замовк, бо його ніхто не слухав.

— Істинно, сам чув, — буркнув про всяк випадок з башлика дядько Явтух.

Одарка снувала по хаті, прибираючи зі столу, на Івана й не дивилася, та все виказувала дочці (хай же й він чує, цей зайда):

— Якщо про себе не хочеш думати, то про мене подумай, як я людям в очі дивитися буду? Люди до неї з добром, з чистим серцем, а вона... Загубиш ти, Ярино, своє життя... А ви (так і сказала «ви») теж совість мали б. Поїдете, а нам тут жити...

— Мамо, годі тобі! — обізвалася Яринка. — До чого тут Іван?

— Хай стежки твої не перекопує.

— Яринка сама вибере свою стежку, Одарко Павлівно, — промовив Іван.

— Вибере, а куди вона доведе її? До твого Овечого хутора? — шипіли Одарчині слова.

— У мене іншого місця нема.

— Ой наплачешся ще ти, Ярино, — сказала Одарка і вийшла на кухню.

Яринка причинила двері і винувато дивилася на Івана:

— Не слухай ти її, для неї все простіше, ніж для нас.

— Для тебе теж не так уже й складно. Якби не приїхав сьогодні, то була б уже Праховою...

— Може, й була б, — Яринка відвела його руки, — А що ти зробив, щоб не була я Праховою?

— Я пропонував тобі одружитися.

— І переїхати на твій Овечий?

— Знову «Овечий», — зітхнув Іван. — До мене переїхані.

— Ти думаєш тільки про себе, — в голосі чулася образа.

— Яринко, ми так з тобою ніколи не домовимося: ти не можеш залишити село, роботу, а я не можу переїхати сюди. Хтось мусить поступитися.

— Звичайно, це повинна зробити я?

— Так. Через років два ми відкриємо школу на Овечому... Зрозумій, що мені важко без тебе. — Іванова рука ніжно перебирала Яринчину косу. — Я люблю тебе... І жду. Я прийшов тобі сказати, бо так тривати далі не може.

— Ти коли їдеш, Іване?

— Сьогодні. Що ж скажеш мені?

— Приїду.

— Коли?

— Ще не знаю... Чекай. Я прийду проводжати тебе.

Прощалися за селом. Іван тримав Яринчині руки, зігріваючи їх диханням:

— Я чекатиму.

Яринка примружила очі і ледь хитнула головою:

— А ти не закохався в ту степовичку? Правду скажи.

— Ні.

— Дивися мері, — погрозила рукавичкою Ярина і міцно поцілувала Івана. — Іди, бо шофер уже, мабуть, задубів.

Довго ще стояла на околиці Ярина: аж поки не зник за рожевими снігами Іван.

* * *

Так і не віддав Парамон того вечора свого дарунка Марині, бо Іван сказав, що незручно «таку штуку» давати вдові, інша справа, коли погодиться вийти заміж. Він послухав, хоч ніяк не міг втямити, чому незручно. Так і їхали вони з Мариною в кузові машини, а згорточок лежав м’якою кулькою під фуфайкою і муляв Парамона: якби ж побачила вона цей дарунок, то й розмова у них легше в’язалася, а так, що не скаже Парамон, — Марина про своє думає.

— То як же, Марино, життя наше далі піде?

— Як на віку написано.

— А хто ж його пише?

— Ми ж самі й пишемо...

— Я не дуже грамотний, може, ти за мене напишеш?

— Чужими руками тільки жар загрібати добре...

— У мене руки... не чужі... Вони все вміють. Хату нову поставили б з тобою...

— Можна в одній хаті жити і бути чужими...

— Я був би добрий... тобі й дітям...

— Навіщо тобі чужі клопоти?

— Разом нам не так холодно було б жити...

— Холод, Парамоне, в душі.

— То подумай, Марино.

— Навіщо тобі вдовина думка? — та й пішла.

Парамон пішов проводжати Запорожного додому і дорогою, як довіреному, виклав розмову з Мариною і запитав:

— Що ж воно могло б означати, Іване Трифоновичу? Є надія?

— Є, — заспокоїв Іван Парамона.

Іван навшпиньках, щоб не потривожити сусідів, добрався до своєї кімнатки, засвітив лампу. На столі — окраєць хліба і риночка з молоком — хтось із сусідів приніс вечерю. Під рушничком біліла записка. «Здрастуй! Я дуже хочу бачити тебе. Хоч як пізно приїдеш — зайди. Марта».

Іван поглянув на годинника — скоро північ. Скинув піджака, увімкнув приймача. Засвітилося зелененьке нічко трофейного «телефункена» — подарунка Вигдарова, — і кімнатка наповнилася джазовими ритмами. Іван спіймав себе на тому, що його пальці відбивали такт. Під таку музику, напевно, легко танцювати. Він міг би зараз сидіти в якомусь затишному ресторані з... Яринкою... Вони дивилися б одне на одного, тримаючи в руках кришталеві кухлі з іскристим вином... Потім він запросив би Марту (чому раптом Марту?) до танцю, вона поклала б руку на його плече, і їм було б хороше вдвох... Можна було б вночі ходити по широких освітлених вулицях незнайомого міста або забрести до парку і там чекати світанку... Яринці, ні, Марті, було б трохи холодно, і він пригорнув би її...

Музика раптом стихла, і щезли місто, ресторан і парк.

На нього чекає Марта. Треба піти, певно, трапилося щось серйозне, якщо кличе вночі. Іван накинув піджака і вийшов на вулицю. Степ то чорнів, то світлішав, бо котилися в піднебесся тяжкі хмари, застуючи надщерблений місяць.

Жодного вогника на хуторі. Тихо.

Може, краще вернутися, міркував Іван, ні до чого це пічне побачення. Що подумає про нього й дочку Ольга?

І пан зупинився: почув якийсь скрегіт. Ну, звичайно, хтось котить тачку. Скрегіт стих десь біля Карагачевої хати.

Запорожний поминув Мартине подвір’я — в хаті не світилося — і підійшов до низенького плоту, яким відмежував од пісків свій город Матвій Карагач.

На городі чорніла купа торфу. Матвій сидів на перевернутій тачці, курив. Почувши Іванові кроки, кинув цигарку і зірвався на ноги.

— Не спиться? — блимнув сивим оком.

— Як і тобі, — відповів Іван, переступивши через пліт. Потім узяв жменю сипкої землі, спитав: — З розсадника возиш?

— Умгу, — мугикнув Матвій. — Ні чорта не росте на цьому піску, то хоч торфу підсиплю.

— Багато привіз? — кивнув на купу Іван.

— Тачок з двадцять. — Матвія заспокоїв мирний тон Запорожного.

— Відвезеш назад, — промовив Іван.

— ІЦо?! — прошипів Карагач. — Тобі що, жалко цього г... для солдата?

— Для солдата мені нічого не жалко.

— Тоді мотай звідси, — відвернувся Карагач. — Ферштеєн?

— Щоб до ранку торф був на розсаднику!

— Пішов ти знаєш куди? — Матвій вилаявся і заходився розкидати торф по городі.

Запорожний підійшов ближче до Карагача, а той, наче й не бачив, — сипав торф просто на Івана.

— Чого тобі треба, Запорожний?

— Я не хочу, щоб ти був злодієм. Відвезеш, потім напишеш заяву, і я тобі дам трохи торфу.

— Не повезу! Що, я не заслужив дві тачки оцього непотребу? Так? Не повезу! — затявся Карагач.

— Віддам до суду, — сказав Запорожний.

— Мене до суду?! — перепитав Карагач і зло розсміявся. — Плювати я хотів.

З Карагачевого заступа сповз сипучий торф — на груди Запорожного, в очі, він відчув, як сухі піщинки в’їдалися в пори. Іван перехопив заступа, але Карагач вирвав його.

— Відійди, бо тут тобі й амба!. — перекосилося від люті обличчя Матвія.

Іван підійшов впритул до Карагача:

— Іди, Карагач, проспися, я завтра поговорю з тобою.

— Солдатів будеш судити, шкура?! — тяжко дихав самогонним перегаром Матвій. — Геть звідси!

Карагач відскочив, і тої ж миті тьмяно блиснуло лезо заступа над головою, Іван пригнувся, але страшний удар звалив його на землю.

— Убив! Убив! — несамовито закричав Карагач і побіг до хати.

* * *

Марта не засвічувала лампи, так і сиділа в пітьмі, припавши обличчям до шибки. Вона вже втратила лік годинам — чекала Івана з самісінького ранку, як тільки мати поїхала на центральну садибу радгоспу по борошно для хуторян, а його все не було. Увечері вона пробралася до лісгоспівського будинку і залишила Іванові записку. Написала, щоб прийшов, а що скаже, коли він з'явиться, — не знала. Розуміла тільки, що далі так тривати не може. Вперше відчула Марта в своєму житті, що кохання може стати мукою. Хіба є більші страждання, ніж бачити щодня і не сказати про те, що наповнює душу, не почути від нього того, чого так жадаєш.