Мазепа. Людина. Полiтик. Легенда.

Безперечно вартими уваги є ще не опубліковані та недосліджені поетичні твори гетьмана – філософська дума про старого, що веде розмову зі своїм тілом, та ще один лірико-філософський вірш – обидва нещодавно знайшла в російських архівах дослідниця Тетяна Яковлева. Деякі дослідники (наприклад, Ю. Шевчук) приписують Івану Степановичу ще принаймні два поетичних твори. Перший – дума, присвячена падінню Самойловича, яку за першим рядком називають «Іване, поповичу-гетьмане». В ній засуджується не стільки сам Самойлович, скільки людська пиха та зажерливість в цілому:

Другий твір – «Псалом», або, за першим рядком, «Бідна моя головонька…» – вірш, дуже близький за світоглядом до народних поетичних роздумів про правду і кривду, та взагалі долю людини в цьому жорстокому світі.

Гетьман був чудовим промовцем – це зазначали практично всі дипломати, а також знайомі і друзі Мазепи. Він також добре умів викладати свої думки на письмі. Так, коронний гетьман Речі Посполитої Яблоновський в одному з листів до царя писав про чудовий стиль, яким написані листи, адресовані до нього українським гетьманом. Орлик свідчив, що Мазепа нерідко проглядав продиктовані своєму генеральному писареві тексти, виправляючи їх. Те ж джерело свідчить про нерідкі промови гетьмана перед студентами та професорами Києво-Могилянської академії, виголошувані довершеною латиною. Гетьман був завзятим бібліофілом і колекціонером – Орлик писав про «незабутню… й досі величну бібліотеку небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі і латинські інкунабули [видання XV століття], багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

Ще одним захопленням гетьмана було колекціонування зброї, що було традиційним для аристократа доби Ренесансу та бароко, – про чудову збірку зброї писали кілька іноземців, які в той чи інший час відвідали Батурин. Добре знався Мазепа і на дорогоцінному камінні – скринька з діамантами та іншими чудовими самоцвітами, що переливалися всіма кольорами, за словами шведського очевидця, лежала біля смертного ложа гетьмана в Бендерах.

Про особливий інтерес Івана Степановича до архітектури свідчать не лише десятки відремонтованих або двадцять шість побудованих на його кошти церков та соборів у сімнадцяти містах України, – зрештою, це досить відомий факт, і про нього йтиметься далі. Можливо, менш відомим є те, що саме Мазепа першим серед українських гетьманів побудував для себе справжній палац (а не просто величезний і пишний варіант традиційної одноповерхової селянської хати – в таких будівлях мешкали його попередники). Цей палац, що височів посеред укріпленого передмістя Батурина, загинув разом з усією блискучою столицею в 1708 році, але судячи з креслень, що збереглися в шведських архівах, він мав три поверхи, був побудований в стилі бароко і мав революційні для тогочасної української світської архітектури конструктивні рішення – наприклад, балочні перекриття. Зсередини кімнати палацу прикрашали кахлі голландського типу, поливна палітра яких нараховувала до восьми різних кольорів. Робили ці кахлі спеціально запрошені з Києва та Москви майстри.

Відомо і про інтерес героя нашої книги до музики – за його сприяння створювались і функціонували ансамблі народного плану зі скрипками, сопілками, флоярами, басолями, бубнами. Такий народний музичний ансамбль згадується в універсалі гетьмана від 1705 року, за яким музичний цех Стародуба був підпорядкований «церкві Різдва Іоана Предтечі». Непросто з'ясувати, який саме ансамбль (народний український чи, скоріше, західноєвропейського типу) існував власне при гетьманському палаці, але недаремно ж часто цитований нами Жан Балюз згадує про італійських майстрів-музик при гетьманській резиденції, з якими Мазепа говорив італійською мовою… Зрештою, гетьман, за деякими свідченнями, і сам добре грав на торбані – вдосконаленому і досить складному різновиді кобзи. В Батурині існував хор – причому його реєнта Пилипа спіткала в 1708 році сумна доля – його стратили солдати Меншикова. Однак під час спалення столиці частина музик та співаків урятувалася – в описі Батурина 1726 року як колишні музики гетьмана Мазепи фігурують Дорош Павленко, Миско Скрипка, Пилип Гребенниченко, Панько Демиденко, Демид Старий, Федір Шевченко.

Дещо складніше з певністю визначити, наскільки світогляд гетьмана був насичений православними християнськими елементами. Меценатство в сфері церковного будівництва само по собі є певним виявом релігійних уподобань гетьмана, проте воно, вочевидь, було продиктоване ще й важливими державними та громадськими інтересами (зміцнення авторитету гетьманської влади, розвиток системи освіти та тогочасної «соціальної сфери», адже при церквах та монастирях існували школи, притулки, шпиталі тощо). Але ми все ж наважимося стверджувати, що, окрім турботи про свій імідж на цій грішній землі, гетьман думав і про вічне життя. З окремих уривків свідчень очевидців (Орлика, російських, шведських авторів) складається образ Івана Мазепи як загалом віруючого і практикуючого православного християнина з достатньо толерантними щодо представників інших конфесій поглядами. Так, він не вдається до скандалу з приводу одруження своєї сестри з католиком Войнаровським (і без зайвого православного фанатизму сприймає згодом родинну сварку, що, схоже, мала саме релігійно-побутове підґрунтя), залюбки спілкується з великою кількістю католиків – поляків і французів, протестантів-шведів тощо. Загалом саме такі погляди були звичайним явищем в тогочасній Україні – думка про козацькі часи в Україні як про добу тотальної лютої ненависті українців щодо католиків, іудеїв чи мусульман є давнім і доволі примітивним міфом, який навіть сьогодні ніяк не вивітриться зі свідомості певної частини українців.