Юнаки з вогненноi печi

Зник, а я опинився в чужій хаті сам. Умився, поснідав, помив тарілку й чашку, а тоді повернувся до книжки. Осип Туринський. “Поза межами болю”. Я сів у крісло — і мене не стало. Те, що я читав, було разюче. Австрійські солдати, засипані снігом у Альпах, які один за одним умирали. Стукнули двері, а я й не чув. Богдан зазирнув у кімнату, а я не бачив. І тільки коли дочитав останнє речення, зачумлено звів голову. Богдан ніби чекав цього моменту, бо відразу ж зайшов до кімнати.

— Тобі пощастило,— сказав він.— Дзвонив Софії Караффі-Корбут, вона нас прийме. Це дуже добра художниця. З Вірменським собором теж усе гаразд. Куди хочеш іще?

— Побачити могилу Франка.

— Це на Личаківському. Можна й на Янівський поїхати. Там сьогодні люди сходяться до могил січових стрільців. Підемо?

— Обов’язково,— сказав я.— Тільки незручно, що відбираю в тебе час...

— Пусте,— сказав Богдан.— Ми гостям раді!

По тому почався якийсь калейдоскоп. Софія Караффа-Корбут, спокійна, зосереджена, вже старша жінка, яка розкладала переді мною, зеленим юнцем, свої гравюри — Богдан у цей час завів із нею професійну балачку. Зрештою ми вийшли від художниці, і я дістав від неї згорнуті у рулон кілька гравюр. Трамвай, який кудись нас віз, довга вулиця із цвинтарним муром, могила Івана Франка, біля якої я завмер з непідробним зачудуванням, могили Маркіяна Шашкевича, Володимира Барвінського, професора таємного українського університету Василя Сімовича з цікавим написом: “Усе земне я пережив, зглибивши насолоду труду. Я власну пайку відробив, продовжуйте, я з вами буду”, Соломії Крушельницької та інших знаменитостей. Потім знову трамвай, всю дорогу ми говорили й говорили. Вулиця Руська — завернули до кам’яного двору Вірменського собору. Постукали в двері, нам відчинила жінка з добрим інтелігентним обличчям. Ікон було безліч, багато з них полущених — Богдан оповідав мені про них рівним, теплим голосом, про галицьку школу іконопису, про те, що тут, у цьому сховищі, ікони пропадають, а надії виставити їх чи привести до ладу ніякої. Розповідала про ікони й жінка з добрим інтелігентним обличчям, вона звалася Віра. І ось ми уже знову на вулицях, а за мить спускаємося кам’яними сходами у підвал, де нас зустрів неголений чоловік у замащеній фарбами робі. Знову я сидів на стільці, а художник показував мені дивні картини, в яких я, може, й мало що розумів, з Богданом вони говорили професійною мовою, з якої я теж небагато розумів. Було розкорковано пляшку сухого вина: мова зайшла про українське мистецтво взагалі, загнане в такі-от підвали і про те, що в сучасному образотворчому мистецтві є дві течії — одна для виставок, параду й офіціозу, а друга — підвальна, яка існує тільки для душі художника і для вузького кола його друзів. Ми вибралися з підвалу, я вже ніс, крім згорточка гравюр невеличку картину підвального митця. Богдан, здається, не вмів ходити повільно, отож ми не йшли, а летіли вулицею, при цьому він незмінно мені щось розказував, раптово зупинявся біля якогось будинку й показував, на що треба звернути увагу. Я звертав увагу, але роздивитися добре було годі — Богдан уже гнав далі.

— До речі,— раптом сказав він.— Ти міг би передати Миколі Івановичу пакунка?

Микола Іванович був Славковий дядько, той, що дав мені адресу братів.

— Тільки говоритиму прямо — там самвидав.

Я не знав, що таке самвидав, але не важко було здогадатися. Очевидно, те, що так завзято друкував увечері Роман.

— Тільки давай чесно,— мовив Богдан.— Може, остерігаєшся, так і скажи — ображатися не буду. До речі, ти у них уже на гачку?

— На гачку,— сказав я.

— Були бесіди, обшуки, допити?

— Бесіда. І тільки одна.

— Будуть і інші. Отож скажи прямо, коли остерігаєшся — не треба.

— Передам,— сказав я, хоч, кажучи правду, мені мурашки пройшли поза шкірою.

— Довго в себе матеріал тримати не варто: як усі з ваших прочитають, ліпше передати в інше місто. На читання давати читати лише на один вечір. Але Микола Іванович те знає...

— А що в тих матеріалах?

— Правда про наше щасливе життя. Почитаєш!

Ми втислися в переповнений трамвай і поїхали на Янівський цвинтар. Тут було багато людей, на могилках горіли свічки. Місце поховання січових стрільців було впорядковано, деякі плити порозбивані, деякі цілі: маленькі бетонні горбики. Над ними вивишалися два більші: генерала Тарнавського і Левицького.

— Бачиш, люди самі сюди приїжджають і дають лад,— сказав Богдан.

— А хто надгробки розбивав?

— Ясно хто,— мовив Богдан.— До речі, десь тут має бути могила Антонича, але ще не знаємо де...

— Від чого він помер?

— Від операції апендициту.

Отже, він був похований десь тут. Геній, про якого знала тільки купка людей. Дивні речі творяться під сонцем, думав я, дивлячись на сотні миготливих вогників над могилками. Свічки горіли й над січовими стрільцями. Тут уже поспішати було годі, і ми, як і всі люди, що прийшли сюди, заспокоїлися й посмутніли. Безмовно миготіли свічки, і відчувався той гострий, густий запах, який буває на всіх цвинтарях. Дерева цвинтаря палали також. Осіннім холодним та смутним вогнем. Цей вогонь уливався нам у душі і щось приспане будив. Примушував зосередитися й ставати серйозним. Клав на обличчя смутні маски і робив усіх трохи подібними одне до одного. Відбувався акт злуки живих із мертвими і мертвих із живими. Дух мертвих витав між живих, а живі слухали безголосу їхню мову. Раптом відчув, що я ще дуже молодий і дуже зелений — тільки починаю читати свою Зелену Євангелію чи Книгу Лева. Що я ще нічого не знаю у цьому світі й мало що розумію. Я тільки спостерігач цього світу, а не його творець, навіть не учасник великого житейського процесу, а тільки слухач прелюду до нього. В мені проростали якісь паростки, але чи виростуть вони і чи дадуть плід? Прийшов у цей світ, освітив його очима, але, пізнати, очевидно, ніколи не зможу: надто мало мені дано сили. Є в мені якась кволість, недовершеність, очевидно, я не з тих, котрі пишуть свої Зелені Євангелія, чи Книгу Лева, чи творять підвальне мистецтво. Я поки що тільки гість у світі, хоч він уже й зачепив мене болючими кігтями. Але я маю тонку і вразливу душу, отже, байдужий бути не можу. Чужий цим людям, котрі прийшли на розмову із мертвими, але я їм співчуваю. Розумію їхній атавістичний потяг до спілкування з мертвими, адже і в цьому заховано часточку вічності. Вічності, яка не є тілом, тільки духом, що пронизує людське єство і підіймає його над мурашником, де колотиться у вічній боротьбі добро і зло — вічне змагання Каїна з Авелем. Одне мене тільки невимовно печалило: Авель мертвий, а Каїн живий. Каїн пустив у землю коріння, а Авель живий тільки духом. Каїн сильний — це він розбиває молотом надмогильні пам’ятники і обсотує нас мацаками, щоб знесилити й перемогти, щоб спалити нас у печі, як біблійних юнаків, а Авель нас із того вогню хоче врятувати, адже він дух, а не тіло. Отож хто кого переможе у цій вічній від початку світу боротьбі? Чи й мені у неї втручатися, чи тільки спостерігати? Чи й мені запалити свічку на могилі тих, хто може прийти до мене тільки в дусі, чи байдуже пройти мимо? Чи ставати мені у світі тінню, що наче трава вмирає, чи зерном, яке вмирає для завтрішнього проросту? І так, і так в основі світу та життя — смерть. Оце мене й жахало найбільше, бо що таке оті мінливі й ненадійні вогники супроти загуслого залізобетону зла? Бідні ми й кволі, але ми є, а дух наш, великий чи малий,— з нами.

19

Іще одне пережити я мав тоді — шлях додому. Виїхав пізно ввечері, а мав приїхати в Житомир під ранок. Богдан мене на автовокзал не проводив, а тільки до трамвая; дорогою він мені сказав, що коли я хочу познайомитися з цікавими людьми у Києві, то можу зайти до літературного критика Степана Вітличного — це такий дім, де всіх приймають щиродушно і де я побачу куди багатшу книгозбірню, як у нього. Богдан назвав адресу, і я затвердив її в пам’яті — а може, й справді колись потраплю до Києва, книжки ж мене цікавили непомірно. Ми обнялися, і я скочив у трамвай. Богдан дивився мені вслід, дружньо звівши руку. Я звів руку на привіт і собі, і так ми розлучилися. В автобусі зайняв місце біля вікна, щоб дивитися на краєвиди, і от автобус покотив мене з цього чудового міста, де я стільки побачив і пізнав — був я наповнений враженнями по вінця. Перепускав через мозок усе, що бачив і чув, і трохи мене острах брав: а що, коли я приїду на автовокзал у Житомирі, і там мене зустріне отой самий чорний ангел, з яким уже мав розмову? Тим більше, що батько мене переконував, що моя затія із поїздкою до Львова — крок необачний і йому зовсім не подобається, бо Львів відомо яку славу має, і це вони можуть потрактувати по-своєму. Але, зрештою, на моє домагання, поступився, наказавши берегтися і ніде ні в які балачки не встрявати. Я його наказу не виконав, а коли б виконав, надто багато втратив би. Можна було б учинити двояко: зійти з цього автобуса в Новоград-Волинському, а там пересісти на місцевий, і це було б елементарно, коли б не ніч, тому я вирішив зійти за Богунським мостом, до автовокзалу не доїжджаючи. Це мене трохи заспокоїло, і я поринув у солодкі марення, зовсім виключившись із реального світу, переселяючись, як це часом любив чинити, у світ візій.