Марина — цариця московська

Поступово, але неухильно режим охорони ставав м’якішим, а по весні 1607 року (якраз була річниця в’їзду цариці Марини до Москви) їм навіть дозволили продавати коней, що у них ще лишилися, та зброю, аби мати кошти «для кращого житія». І ще писалося в царському посланні й геть дивовижне: якщо хто з поляків захоче перейти на службу до царя Шуйського, то — «милості просимо». Засланці ожили, почали наряджатися в краще своє вбрання і гуртами прогулювалися вулицями Ярославля. Навіть затівали розмови з його мешканцями, запевняючи їх, що вони теж «ихние». Сиріч «ихнего царя люди». Правда, аби не дратувати місцеву владу та царських приставів, уникали називати Марину царицею російською, а величали її тільки дочкою сандомирського воєводи... Коли це дійшло до Марини, вона лише гірко посміхнулася.

— Я розумію шляхтичів. Вони, забувши про свій гонор і колишню пиху, навіть ладні піти на службу до своїх поневолювачів — Бог їм судія!

Вона вже не вірила не тільки чужим, а й навіть своїм, підозрюючи їх у тому, що вони вже визріли і ладні її продати зуздром, аби такою ціною викупити собі волю... І це вони, вчорашні шляхтичі, еліта польського королівства, гонорові й хизуваті шляхтичі, окраса Речі Посполитої!

А втім, люди є люди, і ніщо людське їм не зайве. Шляхтичі теж хочуть жити. А тому зла на них не мала. Навіть образи. Кожен намагається вижити як може — Бог їм судія!

Навесні 1607 року Марина вже було втратила й рештки віри, що цар Дмитрій — якщо він справді живий — коли-небудь візьме Москву і звільнить її з неволі. Аж раптом у Яро­славлі «двое немцев, неизвестно откуда взявшихся, — запис у «Щоденнику Марини Мнішек», — проходя мимо нашего двора, поведали нам тайком, что Дмитрий точно жив».

Марина, коли їй про це розповіли, враз ожила, а решта засланців занепали духом. Вони вже налагодили добрі стосунки з новою владою Москви і, як росіяни кажуть, «якшаться» з царем Дмитрієм, якщо він навіть і справді живий, вже не входило у їхні плани.

— Бог їм судія, — тільки й зітхнула Марина.

Москва, певно, занепокоїлась активізацією повстанців — це відразу ж змінило ситуацію і в самому Ярославлі. Як тільки надходили вісті, що цар Дмитрій десь розбив той чи той загін царського війська, як пристави в один день ставали добрішими і ласкавішими і чи не упередженими до поляків — так, про всяк випадок. А раптом цар Дмитрій і справді захопить Москву? Тому діяли за принципом, що його через століття висловить одна з героїнь Степана Руданського: треба, добрі люди, всюди приятеля мати. Це коли вона одночасно тулитиме свічки і Богові, і чорту.

А якось стрільці підіслали до поляків свого чоловіка, і той повідав по великому секрету, що «цар Дмитрій і справді живий і з великою силою йде проти Шуйського».

Поляки повісили носи, а Марина відчула, як у неї за плечима наче крила ростуть. Батько зітхав:

— Коли б цар Дмитрій своєю з’явою під Москвою не натворив нам лиха. Я, звичайно, радий, що він живий і повертається до столиці, але... Треба б було йому прислати до нас свою людину і все узгодити: як нам діяти. Бо інакше Шуйський може дати команду нас винищити — як зайвих свідків. Не доведи, Господи!..

А тут ще поповзли чутки, що якийсь Болотников зі своїм військом з’явився, що він посланець самого Дмитрія, його головний воєвода, і що буцімто царські війська терплять од нього поразку. Ще казали: коли він об’єднається з військом царя Дмитрія, то вже точно режиму Шуйського не воскресати!

В серпні 1607 року в польській колонії несподівано помер монах-бернардинець отець Бенедикт Анзерина, духовний глава ярославської колонії підданих Речі Посполитої. (За царя Дмитрія він мав стати головним поширювачем католицької віри в Росії, хоча й не став. Не встиг.) До всього ж він був головною опорою сім’ї Мнішеків у вигнанні і духовним батьком цариці Марини.

Марина тяжко пережила втрату. (У «Щоденнику Марини Мнішек» з’явиться такий рядок: «Так, очевидно, має бути, коли сиротіють діти, які позбулися люблячого батька».)

Смерть отця Бенедикта для Марини стала справжнім потрясінням — з ким вона тепер буде спілкуватися, хто підтримуватиме її душу в неволі? (З батьком у неї, по суті, вже не було ніяких відносин — пан воєвода жив своїм життям, а дочка своїм, і вони все далі й далі віддалялися одне від одного, навіть не шкодуючи про те.)

За отцем Бенедиктом Марина плакала, як за рідним батьком. Веліла все зробити, аби його тіло згодом — як надійде воля — було доставлено в Польщу. (Інших поляків, які помирали в засланні, ховали «за городом» у так званих «Божих домах», на непрестижному кладовищі, де в основному ховали невідомих покійників, різних бродяг та самовбивць. Або тих, хто помер «нечистою» смертю, — без покаяння.)

Давно відомо, якими б не складалися обставини, непростими, складними й навіть тяжкими, а життя своє бере. На те воно й життя. Із звичного, второваного шляху, яким воно йде, його не збити. Та й люди залишаються людьми — за будь-яких обставин. Зі своїми радощами, часом і маленькими, але таким необхідними, аби триматися у цьому світі. А що жінкам, наприклад, заповідано самою природою чи Богом, те вони неухильно й здійснюють.

Молоді фрейліни Марини, яких вона звала дівоньками, панночками, занудьгувавши чи не в заперті добровільному, почали виходити на гулянки, де збиралася місцева молодь, і швидко з усіма перезнайомилися. А з багатьма й подружилися, і — ніде правди діти — звернули увагу на тамтешніх парубків, які виявилися ще й — гм-гм — нічогенькими. Це як на позір вродливих і знатних панянок, царициних фрейлін. Тому швидко молодість взяла своє.

Минуло трохи більше року звідтоді, як поляки опинилися в ярославському полоні, а зміни сталися в їхньому житті просто вражаючі. Зокрема у житті царициних фрейлін, дівоньок її, панночок молоденьких і на вигляд гарненьких. Вони багли любові, і вони її знайшли. У полоні. Недарма ж кажуть: що хто шукає, той те і знаходить.

Як засвідчує автор «Щоденника Марини Мнішек», в польській колонії Ярославля не зосталося жодної дівчини, яка б... не вийшла заміж.

За місцевих парубків.

І хоч Марина залишилася сама, без своїх фрейлін, але не печалилася з того. Обіймаючи своїх дівоньок, побажала їм щастя-долі — будучи полячками, вони несподівано поставали господинями нових російських сімей у Ярославлі.

Горді і знатні полячки, фрейліни цариці, одна за одною повиходили заміж за простих руських парубків і поставали їм хіба ж такими вірними дружинами! І майже в усіх них склалося добре життя, поступово асимілювавшись, вони постають росіянками. Як і їхні діти, а про батьківщину свою, як і про царицю Марину, яка завезла їх у незнайому Росію, швидко й забудуть і ніколи не жалкуватимуть, що назавжди осіли в російській глибинці. І всі віру свою батьківську, католицьку, поміняють на православну, що й стане їм рідною. Марина спершу не могла дати собі ради: як це можна так швидко і легко поміняти віру батьків своїх на віру чоловіків своїх, але виявилося, що можна.

— Бог вам судія, — додала Марина своє звичне, коли не знаходила слів. — Яке вибрали життя, таким і живіть, панночки мої. До вподоби вам руські хлопці, повиходили за них — щасти вам!..

Влітку 1607 року згасла було віра, що цар Дмитрій ось-ось повернеться до Москви, раптом знову — вкотре! — ожила. Почали надходити вісті, що Дмитрій успішно просувається до руської столиці. Як і військо його воєводи Івана Болотникова. Перемога повстанців здавалася реальною та близькою, і Марина у ті дні знову почала жити вірою в швидке чудо. Аж тут до Москви прибули посли Речі Посполитої Станіслав Вітовський і князь Ян Соколинський — домовлятися про строки повернення на батьківщину польських засланців.

Московський уряд був ніби не проти відпустити поляків, але прохав зачекати — доки царське військо впорається з бунтівниками Болотникова. У жовтні, коли царські воєводи захопили Тулу, з бунтом Болотникова і справді було покінчено, і полякам оголосили, що вони «небезпремінно зимовим шляхом поїдуть у свою Польщу».

Переговори послів Речі Посполитої з московським урядом тривали трудно і довго — увесь 1607-й рік і значну частину наступного. То те ставало на заваді, то те, то ті виникали перепони, то ті, то та сторона висувала якісь додаткові вимоги, то та... Здавалось, цьому не буде кінця.