Горить свiча

Дмитро підвів очі на синів.

— Чуєте? їх зовсім небагато... А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль — усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер — зовсім інше. У Батия в п'ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, — ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагає, а ми самі себе губимо.

— Невже і нас не обмине ця біда? — спитав Микола.

— Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв'язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!

Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.

— Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер... Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?

Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:

— Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?

— Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло — хай він думає. А ми будемо довечерювати.

Боярин знову взяв ложку — дістав шмат гусятини з кашею.

— А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.

6

Прокинувся Добриня від грюкоту в двері. "Заспав", — подумав з досадою, схоплюючись з ліжка і швидко одягаючись.

Грюкіт розлігся ще дужчий. Одночасно почувся голос:

— Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добрині обірвалося серце. Менгу оточує Київ! На ходу застібаючи кожуха, він вийшов у сіни. Там уже стояв зі свічкою в руках боярин Дмитро і відчиняв двері. Від притоку морозяного повітря свічка заблимала, в її мерехтливому світлі вималювалася вкрита інеєм висока постать у кожусі та волохатій шапці. То був двірський Никодим.

— Що сталося? Татари? Чи горимо? — з тривогою в голосі спитав Дмитро.

— Ні, боярине, і не татари, і не горимо, — спроквола відповів двірський. — Нарочний від князя... Жде тебе біля воріт.

— Треба їхати з ним? Так рано? Ніч же! І чому?

— Князь виїздить із Києва!

Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.

— Як виїздить? Куди?..

— Залишає Київ... Велів тобі негайно прибути.

— Як же так? У таку хвилину, коли татари під містом! В сінях з'явилися Микола та Степан, заспані, у довгих білих сорочках.

— Що тут? Хто грюкав?

— Одягайтеся хутко — поїдемо до князя! — кинув їм Дмитро, а Никодимові звелів сідлати трьох коней.

— Дозволь і мені з тобою, боярине, — обізвався Добриня.

Дмитро погодився.

— Іди з Никодимом — допоможеш осідлати коней.

І швидше!

Невдовзі четверо верхівців виїхали з воріт і разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города.

Там, на майдані, між князівськими хоромами і Десятинною церквою, при світлі смолоскипів лаштувалася в дорогу кінна князівська дружина. Попереду стояло кілька закритих саней з домочадцями князя — княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромів виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким коміром та взутий у биті валянки, стояв у товаристві боярина Федора та духівника Івана і тихо розмовляв з ними.

Дмитро сплигнув з коня — віддав поводи Добрині.

— Доброго ранку, княже. Що сталося?

Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.

— Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від'їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ...

— Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! — не втримався від вигуку Дмитро.

— От саме тому, що такий час, — князь з притиском вимовив слово "такий", — я і від'їжджаю. Ти спитаєш — чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини — жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав — сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.

— А як же ми, княже?

— Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх — захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі бог!

Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.

— Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!.. Що скажуть люди?

Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.

— Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені — пора!

Він поспішно сів у криті сани — торкнув візника:

— Рушай!

Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.

— Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!

Добриня зіскочив з коня — підняв шапку.

— Візьми, воєводо, простудишся!

7

Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від'їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.

— Це правда, що князь утік?

— Кажуть, утік.

— О Боже, що ж тепер з нами буде?

— Ви чули?

Новина обростала здогадами та вигадками.

— Всі бояри теж повтікали.

— Та невже?

— А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!

— Ой лишенько! Не на добро се!

— Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!

— Свят, свят, свят! Ой людоньки!

Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього — в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.

Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і закликати зі зброєю на заборола.

Коли зійшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города[39] і піднялися на вал. Унизу білів приметений снігом Дніпро, вдалині темніли Дарницькі бори, а з-за них поволі випливало денне світило, забарвлюючи всю східну частину голубого неба в холодний малиновий колір.

Дмитро приклав руку козирком до лоба.

— Дивіться, хлопці! Не видно? Дивіться! Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менту, і пильно вдивлялися в далину.

— Ідуть! — вигукнув раптом Степан. — Погляньте — йдуть!

— Де?

— Ген там, вирушають!

Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.