Острiв Робiнзона

Радий, що заощадив постріл з мушкета, я негайно помахав Мігуелю рукою, поздоровляючи його з перемогою, але негр не мав часу на відпочинок. Збуджений, він вказував рукою в напрямку моря і кричав:

— Туди втекли! Туди втекли!

Я згадав, що справді кілька іспанців, тікаючи від стріл наступаючих індійців, бігли до узбережжя.

— За ними! — кричав Мігуель. — Не випустити їх!! І перший помчав. Інші бігли за ним. Боротьба в таборі вже закінчилась. На полі не було живих іспанців. Поранених добивали, ніхто не втік до заростей.

Коли поранені індійці перерізали пута зв'язаним неграм, ті з них, хто не постраждав, кинулися до моря. За якихось сто кроків од табору три втікачі-іспанці добігли до човна і з божевільним поспіхом зіпхнули його на воду. Коли ми досягли берега, вони гребли вже так далеко, що кулі наших рушниць не досягли б їх.

Пливли через малу затоку, яка біля моря звужувалась до кількох десятків кроків. З одного боку цієї протоки піднімалися невисокі скелі, а другий бік був плоский і піщаний.

Всі наші люди мчали до скель. Але ж Манаурі швидко оцінив становище і направив частину індійців на протилежний, плоский берег протоки, щоб обстріляти човен з двох боків.

Іспанці трохи випередили нас. Гребли мов навіжені, щоб добратися до протоки раніше за нас. Спочатку здавалося, що це їм удасться. Але довго веслувати з таким шаленим поспіхом вони не могли. Гребці швидко ослабли, і човен посувався вперед усе повільніше.

Коли перші індійці добралися на скелю, іспанці саме минали протоку за якихось п'ятдесят кроків од берега. В повітрі замелькали перші стріли, випущені з луків. Два завзятих індійці скочили у воду, щоб допливти до ворога. На ходу я помітив, що кулі влучили в човен.

Іспанці докладали відчайдушних зусиль. Хотіли відійти од фатальної скелі, але необережно підпливли до другого берега протоки. Тимчасом сюди вже добігла завзята погоня — воїни, вислані Манаурі.

Пролунали постріли. Іспанець вистрілив у плавців з пістолета. У одного з індійців на піщаному березі була легка рушниця, видно, ще заряджена. Він примірився, мить прицілювався, вистрілив. У човні — хрипіння і спустошення. Шріт, мов серпом, зрізав гребців. Їх спіткала доля, якої заслужили.

Коли я добіг до скелі, човен притягали вже до берега. На дні його лежали іспанці. Один з них був той вродливий молодик. В той час, коли ми викидали трупи з човна, виявилося, що хитрий молодик був тільки легенько поранений і лише вдавав неживого. Індійці пізнали його й оскаженіли. Хотіли негайно вбити іспанця, але я рішуче почав заперечувати.

— Чому ти його захищаєш? — прискочили до мене, розлючені.

Я затулив іспанця власним тілом. Оскаженілі, вони грубо вхопили мене за плечі і силою намагалися відтягти.

— Арнак! Вагура! — крикнув я до хлопців.

Арнак прискочив до мене, Вагура був по той бік протоки.

— В чому справа? — жах відбився на його обличчі.

Арнак кінцем лука пхнув найближчого індійця так сильно, що той, випустивши мене, поточився, мов п'яний. В той же час хлопець вигукнув кілька гострих слів по-аравакськи. Мабуть, говорив про повагу до мене, бо всі, хоч і з неохотою, відійшли на кілька кроків. Але не поступалися і, гнівно вказуючи на молодого іспанця, вимагали його смерті.

— Чому ти не хочеш, щоб його вбили? — звернувся до мене Арнак.

— Спочатку хочу добитись від нього деяких відомостей! Добре було б дізнатися, які наміри мають люди на Маргариті. Може, планують ще одну експедицію?

— Маєш рацію, Яне! Але потім ти дозволиш його вбити?

— Та хай йому чорт! Робіть з ним, що хочете…

Арнак пояснив індійцям мої задуми щодо полоненого, але розлютовані люди мало його слухали. Тільки тепер з'ясувалася причина їх збудження і неслухняності: цей молодик був сином жорстокого багача на Маргариті, дона Родріго, того, який наказав публічно зацькувати собаками нещасного брата Матео, — і сам, такий же злий мучитель, як його батько, відзначався потворною жорстокістю щодо невільників.

Манаурі, на щастя, трохи втихомирив гарячі голови, пообіцявши, що іспанця не мине справедлива кара. Отже, люди поки що залишили його. Зв'язали йому руки і ноги, кинули знов у човен, і два індійці повеслували до табору.

Після глибоких хвилювань і велетенських зусиль останніх годин напруження спало. Нами оволоділа дивна слабість. Часом не вірилося, що ми перемогли і що жорстокий ворог уже не загрожує нам. Але досить було глянути на табір в кінці затоки, де відбувся вирішальний бій, щоб повернутись до дійсності.

Ми все ще стояли на вершині скелі. Стиснувши кулаки, стежили за шхуною. Вона давно вже підняла якір і розгорнула паруси. Саме сходило сонце; подув ранковий вітерець. Та й цей легенький вітер наповнив паруси, і струнке судно швидко рушило. Не могло бути й мови, щоб наздогнати його на човнах, які стояли в затоці.

Я глянув на шхуну через підзорну трубу. Там було тільки два іспанці, не більше. Метушилися, немов ошпарені кип'ятком, один біля парусів, другий біля керма.

— Тікає судно! — сказав похмурим голосом Арнак. — Якби було в наших руках, ми легко добралися б на материк!

— Так, тим двом пощастило!

Але у мене їх втеча викликала значно більше занепокоєння. Не приховував своїх думок перед Арнаком і Манаурі:

— Ті два іспанці попливуть, очевидно, на острів Маргарита. Там піднімуть усіх на ноги, і за два-три дні сюди прибуде стільки бандитів, що миттю нас прикінчать. Є тільки один порятунок для нас!

— Знаю.

— Ну?

— Тікати на материк!

— Отож бо! Не можна тратити жодної хвилини! У нас чотири човни і два плоти!..

Обидва індійці були тієї ж думки, що і я. Арнакові очі засвітилися рішучим блиском.

— Одне розумію! — процідив. — Наша боротьба за життя ще не закінчилася.

— Ні! — підтвердив я.

Останній бій і суд

Повернувшись до табору, ми насамперед зайнялися звільненими неграми. Їх було троє, тяжко поранених, але живих; четвертий, на жаль, був мертвий: Матео. Іспанці страшно знущалися над його тілом і зовсім розвалили йому голову, так що було майже неможливо його пізнати і страшно дивитись на нього. До табору щохвилини могла прибути його дружина, по яку вже послали, тому я звелів якнайшвидше поховати тіло Матео, щоб молода жінка не бачила цього жахливого видовища.

Невистачало ще двох негрів. Манаурі послав у гущавину кількох індійців добре оглянути все навколо, і справді, вони знайшли тіла негрів. Ми остаточно переконалися, що нікого живого, хто б заблудився в гущавині, за нами не лишилося.

В той час, коли індійці готували човни до виїзду — на човнах ми мали намір перевезти поранених до моєї садиби на східному узбережжі острова, — я в присутності Манаурі, Арнака і Мігуеля допитував полоненого. Скільки ж безсоромності, цинізму і зухвальства було в молодого виродка! На мої запитання відповідав тільки грубою лайкою, і я не переставав дивуватись, як із таких гарних вуст може бризкати, мов той потік, стільки гидоти.

Пихатість цього чоловіка не мала меж. Коли я сказав йому, щоб чемніше відповідав людині, яка, що б там не було, врятувала його від вірної смерті, він тільки глумливо пирхнув. Не вкладалося в його зарозумілій голові, що хтось може посягти на його життя.

— Ти, мабуть, збожеволів! — сказав я зовсім спокійно. — Глянь на трупи своїх товаришів!

— Пхе, вони!.. Не забувай, хто я такий!

— А хто ж ти такий?

— Син губернатора! Ніхто з цих невільників не сміє торкнути мене! А ти, паршивий зраднику нашої раси, перший висітимеш!

У мене було велике бажання дати цьому негідникові в морду, але стримався.

— Отже, думаєш, що син губернатора недоторканний?

— Авжеж! — гордовито скривився.

Дивне лице у нього було! Навіть скривлене, воно було майже таке саме красиве. Що за незвичайне явище: огидний демон в образі ангела!

— Помиляєшся! — сказав я. — Твоє життя висить на волоску.

Молодик нахабно засміявся.

— Завтра прибудуть сюди люди, які навчать вас, голодранців, хто тут пан, а хто висітиме на гіллі…