Острiв Робiнзона

— Ти, пане? — вирвалось у нього з подивом. — Так, я.

— Я не знав цього… — прошепотів Арнак.

Повіки його затремтіли від хвилювання. Я бачив, що він був зворушений.

— А ви, — сказав докірливо, — ви хотіли вбити мене з лука?

Хлопець, дуже зніяковівши, зрозумів недоречність своєї поведінки. Виходить, молодий дикун був однак не зовсім тупий, відчував, що по відношенню до мене вони допустилися помилки. Більше того, я помітив, що він хотів з'ясувати, пом'якшити прикрість події, хотів якось показати свою доброзичливість, але не знав, як це зробити. Зрештою на моє запитання, навіщо в мене стріляли, він повторив, ніби виправдуючись, те саме, що я вже чув раніше:

— Бо ти білий, пане!

З чиєї ж то вини у цих дикунів склалася така гидка думка про нас, білих? Може, в цьому винні не вони, а ми самі, білі?

Я нахилився над ним і з допомогою ножа звільнив його від пут.

— Ти вільний! Виходь!

Розтираючи закляклі ноги і руки, Арнак не спускав з мене враженого погляду. Ковтнув слину, ніби йому пересохло в горлі.

— Ти голодний, — зауважив я лагідно.

— Так, пане, голодний.

— Відсуньмо каміння біля входу. Ти вийдеш перший. А Вагурі скажи, нехай сховає стріли для кращого випадку… Приготуємо сніданок з двох зайчиків. Збігайте до чагарника за хмизом на вогнище…

Вмить ми відклали каміння. Арнак поспішно вибіг з печери і з голосним криком помчав у кущі.

Я зібрав лук і стріли, взяв палицю, намацав ніж біля пояса і поволі вийшов за хлопцем надвір. День був такий пронизливо ясний, що я мусив примружити очі. Стояв посеред галявини і напівзасліпленим поглядом пронизував навколишні зарості. Нікого там не було, ніщо не ворушилось. Арнак зник, мов камінь у воду впав.

Я підійшов поволі до вогнища і став біля нього навколішки. Відклавши зброю вбік, почав роздувати попіл, ще гарячий з учорашнього вечора. Я стояв зовсім відкритий, і не було нічого легшого, ніж увігнати в мене влучну стрілу з найближчих заростей. Пораючись біля вогнища, я пильним оком оглядав усе навколо, готовий негайно схопити зброю і відбити атаку. Але все було спокійно.

Коли перші іскри почали тліти в попелі, я почув, як у хащах скриплять і тріщать гілки, — то йшли хлопці. Тягнули велику купу сухого гілля. За Арнаком нишком ішов Вагура. Шістнадцятирічний підліток, він не приховував свого страху. Дивився на мене так, немовби я хотів його зжерти.

Але на різні тривожні чи непристойні почуття не було часу. Взявши команду над приготуванням сніданку, я жваво підганяв індійців до роботи. Скільки тут було метушні! Розвести і підтримувати вогонь, витягнути з ями зайчиків і вбити їх, принести в тикві води з річки, вистругати дві палички на рожни…

— На ось тобі! — гукнув я до Арнака і кинув йому в руки ніж.

Хлопець не на жарт перелякався, коли піймав зброю і тримав її в руці. Я засміявся з його досить-таки безглуздого виразу обличчя і пояснив, про що йдеться:

— Побіжи-но в ліс, знайди дві прямі гілки і обстружи їх! Підсмажимо на них зайчиків!..

Тоді Арнак зрозумів моє довір'я до нього. Зрадів. Я побачив на його обличчі немов слід усмішки. Помчав у нетрі. А коли повернувся з палками, одразу ж віддав мені ніж.

«Я не п'ятниця»

Почали ми жити втрьох. Не знаючи вдачі своїх молодих товаришів по нещастю, недолюблюючи взагалі індійців, я тримав їх якомога далі від себе. Звелів їм збудувати біля самої печери курінь, у якому вони вночі спали, бо не дуже довіряв їм, щоб так швидко впустити до печери. Зрештою, самі індійці теж ставилися до мене насторожено і воліли краще спати надворі.

В моєму господарстві стало більше ротів, яких треба було нагодувати, але тепер незрівнянно легше було добувати їжу і взагалі виконувати будь-яку роботу.

Вони були непоганою підмогою для мене. Добре стріляли з лука. Арнак майже ніколи не хибив. Знали сорти ліан, набагато придатніших для тятив і для зв'язування, ніж ті, які я використовував до цього часу.

Я докладно ознайомив їх з територією довкола Озера Достатку і посилав самих на полювання. Учив їх ставити по-віргінському пастки на дичину, а сам одночасно переймав у них деякі мисливські навички.

Дуже пригодилося мені те, що вони чудово знали всі рослини на острові. Одразу ж, у перший день, Арнак відшукав серед гущавини грубе листя якоїсь різновидності агави; прикладене до мого плеча, воно на диво швидко вилікувало рану, заподіяну стрілою.

Значно збагатилася наша кухня. Хлопці знали багато дикоростучих плодів та їстівних коренів. Кокосових горіхів нам уже не бракувало: спритні юнаки вилазили на найвищі пальми і збивали їх.

Незвичайна обізнаність хлопців з тутешньою рослинністю незаперечно доводила, що й самі вони походять з місць, не дуже віддалених од мого острова. В один з перших днів зайшла мова про цю справу, надзвичайно важливу для мене, бо я ні на хвилину не переставав вишукувати можливості свого звільнення з острова. Індійці сказали мені, що вони з племені араваків, яке заселяє узбережжя материка. Село, в якому жили хлопці, лежало біля самого моря.

— На узбережжі материка? — перепитав я. — А чи ви не знаєте великої річки, яку іспанці називають Оріноко?

— Я чув про неї, — відповів Арнак. — Біля гирла цієї ріки живуть індійці гуарани, наші вороги.

— Якщо це вороги, то вони недалеко від вас?

— Далеко, пане. Наші воїни пливли на човнах понад берегом моря стільки днів, скільки пальців на обох руках, поки добралися до осель гуаранів.

— А ти знаєш, у якому напрямі пливли воїни?

— Знаю, пане. В тому напрямі, де сходить сонце, але по дорозі вони мусили перепливати через велику затоку.

З цього можна було зробити висновок, що батьківщина хлопців лежала на захід від гирла ріки Оріноко.

Ясні, ділові відповіді Арнака подобались мені. Я з приємністю поглядав на його темнокоричньове обличчя, правильні риси якого, не позбавлені своєрідної привабливості, свідчили про те, що це в усякім разі істота розумна. У нього був вузький, трохи стиснутий рот, прямий ніс і великі, чорні мрійливі очі. Постать мав струнку і відзначався характерною для багатьох індійців задумливістю на противагу молодому Вагурі, який уже через кілька днів, звикнувши до мене, позбувся своєї боязливості і часто вибухав голосним сміхом. Вагура, кремезний хлопець з м'ясистим ротом, широкими ніздрями і живою вдачею, по суті невродливий, являв собою зовсім інший порівняно з своїм старшим товаришем тип, хоч родом вони були з одного села.

На кораблі я знав їх як сповнених жаху, затурканих, одурілих від безперервних тортур звірят. І досі носили на собі з того ганебного часу сліди, яких ніколи не стерти: більшість зубів у них було повибивано, тіла вкриті глибокими шрамами, вуха в обох пошарпані на шматки, у Вагури все ліве вухо було відрізане. Довге чорне волосся їх, на щастя, трохи закривало ці каліцтва. З того часу і в душі їх лишилася тяжка рана, але кожен день на волі щораз більше розвіював їх пригніченість. Найдужче трималось у них постійне недовір'я до всього, що їх оточувало, але все ж як вони змінилися на волі!

Хлопці, як я зрозумів з їх розповідей, потрапили в неволю чотири роки тому. Арнак тоді був у такому віці, як тепер Вагура, а скільки подробиць могло стертись у його пам'яті за чотири роки! Я звернув на це увагу, висловлюючи сумнів у докладності його відомостей.

— Я пам'ятаю, — запевнив індієць дуже поважно, — докладно все пам'ятаю з тих часів.

— А чи немає поблизу ваших осель якихось островів? — Поблизу немає. Перед нами велике море, багато днів пливеш каное, а островів нема.

— Карібське море усіяне різними островами, — сумнівався я. — А ваше море без островів?

— Так, пане.

Дуже жаль, що я так погано знав географію цих місць. Зі слів Арнака я мав не дуже-то ясну картину, а проте не здавався:

— І ніяких островів у вашому селі не знали, навіть не чули про них?

— О, ми чули, пане. Є такий острів, на якому живуть лихі люди. Іспанці. Це вони напали на наше село і захопили нас у неволю. Їм потрібно багато невільників, бо там, у морі, вони ловлять перлини. Невільники ниряють…