Пiшки на полюс

Нарешті настало 15 лютого. Ранок був похмурий. Віяв легенький вітерець. Термометр показував мінус двадцять градусів.

Сєдов вирушив на розвідку. Повернувся біля одинадцятої години. Нещодавня буря намела кучугури. Сніг ще не встиг злежатися, але все-таки можна було йти. За наказом Сєдова всі зібрались у кают-компанії. Черговий, хвилюючись, почав читати останній наказ начальника.

Сєдов говорив про труднощі експедиції, починаючи з перших днів її виходу в море.

Він не жалівся на те, що лише на другий рік їм вдалося дістатися Землі Франца-Йосифа. Не нарікав, що вирушає на полюс не з тим спорядженням, що необхідне. Не з їхньої вини так склалися обставини, але вони зробили все, щоб батьківщина могла пишатися ними!

— «Отже, — читав черговий, — сьогодні ми вирушаємо до полюса. Це визначна подія для нас і для нашої вітчизни. Про цю справу мріяли вже давно великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв та інші. На нашу ж долю, маленьких людей, випала велика честь — здійснити мрію і зробити посильні наукові полярні дослідження на користь і гордість нашої дорогої батьківщини».

Черговий перевів подих, йому важко було читати. Зрадлива сльоза виступила в куточку ока. Рядки почали розпливатися. Він змахнув сльозу непомітним рухом і продовжував:

— «Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, „прощавайте“, мені хочеться сказати вам „до побачення“, щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого спільного успіху і разом повернутися на батьківщину… Нехай же цей наказ, можливо, моє останнє слово послужить вам пам’ятником взаємної дружби і любові. До побачення, дорогі друзі! Старший лейтенант Сєдов».

Черговий замовк. Запанувала тиша. Всі стояли не поворухнувшись. З заплющеними очима стояв Сєдов. Потім він відкрив їх, добра усмішка освітила його бліде, втомлене обличчя.

— Я отримав сьогодні дружнього листа… — спокійно сказав він. — Один з товаришів попереджує мене щодо мого здоров’я…

Усі насторожились. Адже це турбувало всіх.

— Не хвилюйтесь! — вів далі Сєдов. — Задарма полярній природі ми не піддамося. Обов’язок ми виконаємо. Наша мета — досягнення полюса; все можливе для здійснення її буде зроблено!..

Не про своє здоров’я думав Сєдов у цю хвилину, його турбувало здоров’я тих, хто залишався на «Фоці».

— Життя тепер важке, — говорив Сєдов: — Зараз найсуворіший час… Але час не стоїть! Зі сходом сонця зникнуть всі ваші хвороби. Полюсна партія повернеться благополучно, і ми в тісній сім’ї, щасливі від того, що виконали свій обов’язок, повернемося на батьківщину…

Знову настала тиша. Ніхто не рухався. Майже в усіх на очах виступили сльози.

— Ну, треба вирушати! — твердо промовив Сєдов.

Всі вийшли на палубу, зійшли на кригу. Тут трохи затримались: один зимівник порався біля фотоапарата. Нарешті знімки були зроблені.

Глухо вдарила гармата. Далека луна повторила гуркіт пострілу. Собаки рвонулись, рушили нарти. Всі, від’їжджаючі і проводжаючі, рушили за ними.

Проводжали далеко, кілометрів сім. Дійшли до північного мису острова Гукера. Тут зупинились. Почалось прощання. Міцно потисли один одному руки, обнялись, поцілувались. Ніхто не сказав «прощавайте» — лише «до побачення».

Довго стояли проводжаючі, дивлячись услід трьом безстрашним.

— До побачення! — востаннє ледь чутно долинув голос Сєдова.

Минуло кілька хвилин, і густа темрява поглинула сміливців, що вирушили до полюса.

Розділ 7

Пішки на полюс

Добре, коли б дорога хороша. А то суцільна крига, і не рівна та гладенька, а ніби хто переорав її велетенським плугом. Всюди, куди не глянеш, дорогу перегороджують тороси. Не йдеш, а дерешся то на одне торосисте пасмо, то на інше. І так без кінця. А до всього міцний мороз, гострий вітер і густа темрява полярної ночі…

Попри всі труднощі, мандрівники йшли бадьоро і весело. Особливо добре почував себе Георгій Якович. З дня на день йому здавалось, що хвороба його йде на спад.

Кожного разу на нічному привалі, зігрівши задубілі пальці, він виймав з гумової сумки невеличкого зошита і записував у ньому події минулого дня. І кожний запис неодмінно закінчувався словами: «Ноги мої поправляються», або: «Ноги мої помітно поправляються, опух сходить»…

З самого початку походу встановився твердий розпорядок дня. Рівно о дев’ятій ранку вирушали в дорогу. Йшли до чотирьох годин пополудні і потім зупинялись на ночівлю. За день проходили 12–15 кілометрів, інколи 8-10, зважаючи на те, яка була дорога і погода.

А погода не балувала. Безперестанку дув злий зустрічний вітер. Забивало подих. Обвітрились і почорніли обличчя. Навіть собаки йшли, спустивши носи до самого снігу, ховали їх від вітру. Удень, під час коротких зупинок для відпочинку, собаки відразу ж вигрібали в снігу ямки й згорталися в них бубликом, прикриваючи морди кудлатими хвостами. Підняти собак і змусити їх іти проти вітру було нелегко. Як завжди, Сєдов ішов попереду. Вибирав зручнішу дорогу. За ним рухався санний поїзд. Першу упряжку — її так і називали «Передова» — вів Линник, друга — «Крижинка» — йшла без провідника, на поводі у першої. Йшов позаду Пустошний; він вів третю упряжку — «Струмочок».

Так ішли день, другий, третій… Раділи з кожного пройденого кілометра. Все ближче до полюса! На ніч ставили намет, розпрягали собак, годували їх. Потім розпалювали примус, розігрівали собі їжу. Матроси розстеляли великий спальний мішок, а Сєдов писав щоденник.

— Чому ж ви, друзі, не лягаєте? — запитав якось Сєдов своїх супутників, помітивши, що ті, закінчивши всю роботу, на щось очікують.

— Та як же це можна? — відповів Пустошний. — Начальник працює, а ми наче ледацюги якісь!

Сєдов засміявся:

— Та немає у нас тепер начальника! Тепер ми рівні товариші. У нас одна мета. Якщо ви мені друзі, то я ваш найкращий друг…

Але матроси не лягали спати, поки Георгій Якович не закінчував свого денного запису. Знаючи про це, Сєдов не затримувався.

— Ну, тепер давайте спати, — говорив він і залазив у спальний мішок.

…Вітер дув пронизливо, розшарпував намет. Зарившись у сніг, сердито гарчали і скавчали від холоду собаки. Троє друзів, забравшись в один великий спальний мішок, міцно спали, не відчуваючи холоду, не чуючи сумовитого свисту хуртовини…

А вранці наступного дня знімали табір, запрягали в нарти собак і дружно вирушали вперед.

Йшли на північ, тримаючись східного боку Британського каналу.

На четвертий день походу зустрілись тріщини у кризі і великі протоки. Дорога стала ще важчою. Надвечір вітер і мороз посилились.

На великому морозі Георгію Яковичу все важче ставало дихати, кожний подих завдавав йому болю. Ледве вистачило у нього сил протриматися до вечора.

Але ось нарешті зупинились на ночівлю. Поставили намет, розпалили примус. Сєдов сів ближче до вогню. Проковтнув кілька чашок гарячого чаю, але зігрітися не вдалось.

Відчуваючи внутрішній озноб, Георгій Якович забрався у спальний мішок. Цього дня у його щоденнику з’явився короткий, але тривожний запис: «…боюсь, щоб не застудити легені…»

А на другий день, після важкої дороги, вночі на привалі Сєдов зрозумів, що він серйозно захворів.

«У мене знову заболіли ноги, — записав він у своєму щоденнику, — і посилився бронхіт. Йти дуже важко, дихати ще важче… Я зовсім хворий, але не занепадаю духом».

…Вже пішла сьома доба, як Сєдов почав свій похід до полюса. З кожним днем міцнішали морози. Дорога все погіршувалась — виснажували ропаки і тороси. Багато годин доводилося витрачати на подолання якоїсь сотні метрів. Кожний крок до полюса брали з боєм. Важко було йти навіть таким здоров’якам, як Пустошний і Линник. А як же було Сєдову! Задишка, кашель, біль в грудях, біль в ногах. Але він вперто йшов, не згинаючись, і лише намагався не виказати своєї немочі. Все частіше ковзали ноги, підгинались коліна. Він спотикався, падав, вставав і знову йшов, вказуючи дорогу санному каравану.