"Грант" викликаe Москву
"Грант" викликаe Москву читать книгу онлайн
В окупованому фашистами українському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії. Та фашисти ніяк не можуть схопити мужніх радянських патріотів.
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Чому немає протоколіста? — перебив його Шрагін.
— Тому що немає допиту, — пояснив Релінк. — Я просто вирішив разом з вами розібратися в нашій ситуації, щоб потім не виникло ніяких непорозумінь. Отже, юридичний бік ситуації такий. Хто ви — ми знаємо. Чим ви тут займалися — ми теж знаємо. Ваші спільники — правда, на жаль, поки що не всі — нам відомі і перебувають в наших руках. Ми не маємо тільки вашого визнання своєї провини. Ви людина юридично освічена і, виходить, знаєте, що щиросерде визнання провини завжди є фактором, який значно пом’якшує формулу покарання. І навпаки, звичайно. Отже, коли ви захочете зробити це визнання, сповістіть нас через тюремну адміністрацію. Але чекати нескінченно ми не можемо, хоч би тому, що не збираємося довго лишатись у цьому місті, а возити з собою тюрму із злочинцями, що не призналися, недоцільно… — Релінк, задоволений тим, як елегантно веде він цю розмову, посміхаючись, подивився на Шрагіна і, наче на ніж, наткнувся на його спокійний вивчаючий погляд. Мовчазний поєдинок поглядів тривав секунду — дві, і Релінк підвівся. — Останнє уточнення — не зрозумійте помилково наше терпіння. Тих відомостей, які ми щодо вас маємо, цілком досить для смертного вироку. І тільки для смертного. Один раз ви вже спробували самі розпорядитися своїм життям. Цьому перешкодив, до речі зауважити, доктор Лангман, — якби не його втручання, то ми зараз не мали б можливості розмовляти. Тепер ваше життя знову в ваших руках, однак я вірю, що цього разу ви вчините розумніше.
Коли Шрагіна вивели, Релінк викликав Бульдога:
— Шрагіна і його компанію перевести до кримінального табору, — наказав він. — Оточи їх там з усіх боків агентами. Подивимося ще раз на їхні зв’язки. Чи не спробують вони тікати?
— Я не можу його бачити, я його пристрілю, — сказав Бульдог.
— У свій час я не позбавлю тебе цього задоволення, а поки що виконуй мій наказ…
Шрагіна перевезли в тюрму серед білого дня у відкритому кузові грузовика і тільки з одним конвойним. Везли головною вулицею, хоча це був зовсім не найкоротший шлях. Недалеко від базару машина зупинилася, шофер кудись пішов, і хвилин двадцять не повертався. Шрагін одразу зрозумів: Релінк затіяв з ним якусь нову гру…
Біля металевих тюремних воріт з мордами левів машина простояла хвилин десять, поки конвоїр сварився крізь вічко з тюремною охороною. Як завжди, коло тюрми товпилися родичі арештованих. Вони співчутливо розглядали Шрагіна. Знайомих серед них він не побачив. Зовсім близько за косогором виблискувала гладінь ріки. Водний простір кликав, манив, і раптом у Шрагіна майнула думка: до косогору метрів сто, не більше, а там можна скотитися в зарослу бур’яном балку. А далі що? Вночі така втеча могла б закінчитися вдало, а зараз, удень, ця витівка приречена на провал. А може, саме цього й хоче Релінк?
Шрагіна ввели крізь металеві ворота, і він опинився в так званому передбаннику — між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми. Крізь маленьку хвіртку його вштовхнули у двір і повели ліворуч, в уже знайомий йому одноповерховий корпус, де були одиночки для особливо важливих злочинців.
Опинившись в одиночці, Шрагін сів на пригвинчену до стінки дерев’яну койку і задумався. Власне, нічого особливо складного не сталося. Мабуть, Релінка перелякала його спроба самогубства і він тепер хоче створити враження, ніби слідство віднині входить в суворо юридичне річище. Та навіщо це йому? Ясно одно: очевидно, в нього, як і раніше, немає вагомих доказів, але цього разу вони йому навіщось потрібні. Навряд чи він серйозно вірить, що Шрагін сам визнає свою провину. Але тоді може бути тільки одне найпростіше розв’язання загадки: Релінк вирішив зволікати справу, виграючи час і вичікуючи обстановку, коли зможе ліквідувати його, незважаючи ні на яку юрисдикцію. Що ж робити за даних обставин? Втеча? Однак треба тверезо дивитися правді в вічі: без допомоги ззовні втекти неможливо, навіть при полегшеному режимі ув’язнення. Покластися на сліпий випадок безглуздо. На чию ж допомогу можна розраховувати. Дем’янова і Величка, що лишилися, судячи з усього, на волі, втягувати в цю справу не можна: вони борються, і ставити їх під удар він не має права. Та й зв’язку з ними все одно нема…
Найрозумніше було б скористатися допомогою Юлі. Федорчук загинув, і вона вільна у своїх вчинках. Якщо Юля одного дня принесе йому передачу, ніхто не здивується, — адже Димко на очній ставці з ним сказав, що знає його через покійного Федорчука. Сергій, мабуть, розгубившись, вирішив, що на мертвого можна валити все, і не подумав, що цим розкрив зв’язок між усіма трьома. А втім, Релінк тоді, здається, не звернув на це уваги чи вже й сам догадувався про це. Так чи інакше, тепер заява Димка могла виправдати зацікавленість Юлі його долею: що не кажіть, знайома людина… Але що може зробити Юля? Невідомо, в якому вона сама тепер стані…
Зіна щодня приносила передачі для чоловіка і потім цілий день тинялася коло тюрми. їй здавалося, що так вона ближче до свого Сергія. Незабаром після арешту чоловіка вона одного разу бачилася з Юлею, але їй видалося, що Юлі важко слухати її розповіді про Сергія — хай ув’язненого, але все-таки живого…
Цього вечора Зіна прийшла до Юлі вдруге.
— Слухай, я сьогодні бачила Ігоря Миколайовича, — збуджено повідомила вона. — Я була коло тюрми, і його туди привезли. У відкритій машині. Я зразу його впізнала.
— А ти ж його раніше і в очі ніколи не бачила, — хотіла Юля напоумити свою подругу.
— Якось мені його описав Сергій. Ну точнісінько він, я не могла помилитись, я його за два кроки бачила.
— Ну, який він, розкажи…
— Високий такий… — почала розповідати Зіна, дивлячись вгору… — Шкіряне пальто, коричневе… Шапка така, з сірим хутром і з козирком. Очі такі ясні, красиві. А обличчя жовте, і синяки отакі під очима. Вуха ще в нього такі притиснуті, неначе мочки приросли…
— Знаєш, схожий… Слово честі, схожий… — промовила Юля, починаючи хвилюватись. Вона стала ходити по кімнаті. Ще і ще раз просила Зіну описати Шрагіна. А потім рішуче сказала: — Справді, він! Завтра я понесу йому передачу. Отак ми й перевіримо, чи є він там…
Вони подивилися одна на одну і враз, немов по команді, обидві заплакали. Юля обняла Зіну, пригорнулася до неї:
— Ой, Зіно, Зіно, хіба думала я, що буде, коли сватала тебе за Сергія?
— А що ти повинна була думати? — казала Зіна, схлипуючи і щільніше пригортаючись до подружки. — Ти, може, думаєш, що я жалкую за чим? То знай — я все одно щаслива. Сергія тільки шкода… так шкода… — і вона ридма заридала.
Юля гладила її по голові, примовляючи:
— Ми обидві щасливі… дуже щасливі… правда — щасливі…
— Сергій сьогодні записку передав, — діловито витираючи сльози сказала Зіна. — Вимагає, щоб я менше йому носила і сама краще харчувалась. Наказує: всі його речі поміняти на продукти. Уявляєш? От дурний хлопець…
Вони лягли спати на одному ліжку і довго ще шепталися, погасивши світло. А рано-вранці, коли місто ще спало, вони разом пішли до тюрми…
Був тихий весняний ранок. Після холодної ночі черепичні дахи тьмяно сріблив іній, з лиману віяло застояною вологістю, і чим ближче Зіна і Юля підходили до тюрми, тим дужче їх проймала ця холодна вологість.
Коло тюрми біля віконечка, де приймали передачі, вже стояло кілька жінок. Юля й Зіна теж стали в чергу. Всі мовчали. Про що говорити цим жінкам? Усе в них однакове — горе й надії. Навіть їхні сірі, тривожні обличчя були схожі одне на одне…
Рівно о восьмій годині відчинилося віконечко, і черговий комендант тюрми почав приймати передачі. Він мовчки брав клуночки і, почувши прізвище арештованого, звіряв за списком. Жінки теж мовчки ставали осторонь і ждали — може, буде відповідь. От відійшла од віконечка Зіна. Тепер черга Юлі.
— Шрагін? — комендант втупився очима в неї. — Ви родичка?
— Знайома, — відповіла Юля.
— Отже, Шрагіну?
— А що, не можна?
— Чому не можна? Можна… — комендант відклав убік клуночок і тихо сказав: — Ви його можете навіть побачити… он там, на березі, працює…