Острiв Тамбукту

Навколо не видно було живої душі, але човни свідчили про те, що десь поблизу живуть люди. Ми посідали під густим крислатим деревом. Грей вмить заснув, навіть не скинувши мокрого одягу, а ми з капітаном розляглися й порозвішували свій одяг на сонці. Згодом заснув і Стерн, вмостившись горілиць на теплому піску. Капітан важко дихав, втома геть знесилила бідолаху. Тільки я не міг заснути.

Куди не глянь — скрізь непролазний тропічний ліс. Високі дерева з гладенькими стовбурами сплітались угорі щільним шатром. Навколо тиша і спокій.

Радість, яка охопила мене після врятування, поступово переходила в неясний смуток. Дивлячись на тихі води затоки, я згадав батьківщину, близьких і рідних людей, які лишилися там. Хвилі життя виплеснули мене на цей тихий незнайомий берег, далеко від рідної землі, яку я щиро й палко любив. Любив її сині гори з бурхливими річками, глибокі ущелини й тихі долини, любив і великі міста, і маленькі села, і ту похилу хатину, вкриту зеленою від моху черепицею, і темну кімнатку, де народився. Чи доведеться побачити її ще раз?..

Раптом мої думки обрівались: якийсь чоловік вийшов з лісу й попрямував до човнів. Він був майже голий, тільки підперезаний вузьким ликовим поясом. Така сама плетена смужка проходила між ногами, підв'язана до пояса спереду й ззаду. Обличчя невідомого було чорне, мов натерте сажею, а шкіра тіла трохи світліша, темно-шоколадного кольору. Нічого не помічаючи, тубілець спокійно прямував до човнів, але, проходячи повз нас, раптом тривожно озирнувся і прислухався. Грей гучно хропів. Тубілець почув хропіння і зупинився. Я торкнув капітана й шепнув йому:

— Людина, сер.

— Де?! — схопився на лікті Стерн.

Тубілець рвучко обернувся. Помітивши нас, він, здавалося, остовпів. Потім відкрив рота, наче збирався гукати на підмогу, але з переляку в нього відібрало мову. Ми з капітаном підвелись і пішли до нього. Тубілець іще дужче перелякався, замахав руками і позадкував. Раптом зачепився за колоду, викинуту хвилею на берег, і впав горілиць на пісок. Тепер тільки бідолаха отямився, схопився на ноги й дременув до лісу. Він біг щодуху, але ноги загрузали в пісок по самі кісточки. Ми марно гукали, щоб він зупинився. Чоловік зник у лісі так само несподівано, як і з'явився.

Ми швидко вдяглися, розбудили Грея й пішли по слідах тубільця. В тому місці лісу, де він зник, серед густого гілля, переплетеного ліанами, вилася вузенька стежка. Обабіч стояли височенні крислаті дерева, обплетені густою сіткою ліан. Сонце ніколи не проникало крізь цю непроглядну зелену завісу. В лісі панувала півтемрява. Було тихо й вогко.

Раптом до нас долинули тривожні удари в бубон, неначе хтось гупав качалкою по ночвах, згодом пролунав протяжний крик. Ми переглянулись. Що це означає: радість чи тривогу?

Бубон замовк. Не чути було й вигуків. Ми почали обережно просуватися тропічним лісом далі і незабаром опинилися на рівному, добре втоптаному майданчику. Вишикувавшись півколом, тут стояло з десяток гостроверхих хатин, стріхи яких спускалися майже до землі. Передні стіни були сплетені з бамбука, двері теж. Високі кокосові пальми, хлібні та бананові дерева кидали на майдан густу тінь. Одразу ж за хатинами здіймалася височенна стіна лісу.

— Оселі тубільців, — промовив капітан. — Але де люди?

Людей не було. Ніде ні собака не гавкне, ні свиня не рохне, ні курка не кудкудакне. Я підійшов до однієї з хатин і заглянув крізь розчинені двері. В півтемряві розглядів під однією стіною широкі нари з бамбукового пруття, а попід другою, на лавках, теж з бамбука, стояло кілька горщиків, шкаралупини кокосового горіха, дерев'яний спис і стріли. На долівці посеред хатини ще тліло вогнище. В темному кутку висіла підв'язана ліаною до крокви корзина. На стіні над нарами виднівся людський череп. По спині в мене побігли мурашки, і я поквапливо відійшов геть.

— Обережно, ліс кишить дикунами! — гукнув мені капітан.

Тільки тепер я помітив за деревами кудлату голову тубільця. Заховавшись за товстим стовбуром, він пильно стежив за кожним нашим кроком. Неподалік від нього стояв ще один, тримаючи над головою спис. З-за іншого дерева виглядав третій тубілець з луком напоготові. Придивившись пильніше, я помітив за деревами по той бік хатин ще багатьох озброєних тубільців.

— Утікаймо! — шепнув Грей.

— Ні в якому разі! — заперечив капітан. — Якщо ми кинемося бігти, вони обов'язково нападуть. Треба відійти якомога спокійніше, без паніки.

Ми повільно попрямували до стежки, яка привела нас сюди.

Ввійшли знову в ліс. Несподівано перед нами виросло кілька тубільців з довгими дерев'яними списами в руках. Отже, шлях до берега відрізаний. Бігти навпростець теж неможливо: ліс непрохідний.

Ми повернулися назад на майдан. З лісу один по одному виходили тубільці й оточували нас з усіх боків.

Їх було близько тридцяти, всі озброєні списами, луками й стрілами, а нас тільки троє, до того ж з голими руками. Кожен з тубільців носив вузенький, сплетений з лика пояс. Обличчя їх були намазані чорною фарбою, в кудлатому волоссі стриміло барвисте пір'я, а в вухах висіли великі круглі серги, зроблені з черепашок. Тубільці мали жахливий вигляд. Списи вони тримали над головами, а за лівим плечем у кожного висів ще й лук. У декого були дерев'яні щити. З колчанів виглядали гострі наконечники стріл.

Рантом над нами просвистіла стріла. Капітан підняв руку, наче хотів зупинити нападника, і вигукнув англійською мовою, що ми люди мирні, поганого їм нічого не зробимо. Остров'яни дивились на нас, мовчазні й похмурі. Ми стояли на майданчику, притулившись один до одного. Тубілець, який щойно вистрілив, знову натяг тятиву, але інший щось крикнув до нього, і той опустив лук, а потім повісив його на плече.

Тубілець, що прикрикнув на лучника, встромив свого списа в землю й сперся на нього, як чабан на герлигу. Кілька душ зробили те саме, але інші все ще тримали списи напоготові.

Ця мовчазна облога тривала щонайменше півгодини. Тубільці або не наважувались, або ж не хотіли нападати. Вони чомусь часто повертали голови до лісу, немов чекали звідти когось. І справді, з лісу вийшов високий кремезний чоловік у супроводі двох інших, озброєних списами.

— Тана Боамбо! Тана Боамбо! — загукали тубільці, і їхні голоси луною прокотились по лісу.

Кремезний остров'янин дійшов до майдану і зупинився кроків за десять од нас. Це був високий і статечний чоловік, його мускулясте тіло здавалося вилитим з темної бронзи. Риси обличчя були правильні, а чорні очі дивилися зосереджено і владно.

Неважко було догадатися, що перед нами — вождь племені. В густому, чорному, як смола, волоссі стирчало біле й зелене пір'я. На обличчі вождя, намазаному чорною фарбою чи сажею, біліло кілька смуг. Руки трохи вище ліктів були прикрашені своєрідними браслетами, сплетеними з лика. З-під браслетів виглядало зелене листя й червоні квіточки. У вухах погойдувались великі блискучі серги з черепашок, а в носі стриміла кістяна паличка завбільшки з олівець. На шиї висіло намисто з різнобарвних черепашок.

Вождь здивовано дивився на нас. Його увагу привертали то наші обличчя, то одяг, то черевики. Потім він підняв свій спис над головою і заговорив гучним голосом. З його довгої промови я запам'ятав лише три слова, які він кілька разів повторив: «тана», «пакегі», «арикі»… Закінчивши говорити, він встромив спис у землю, а тубільці дружно вигукнули:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Вождь сказав щось тим двом, що стояли за ним, і вони повели нас поперед себе. Перетнувши майдан, ми зайшли в ліс. Всі тубільці ішли за нами. Незабаром ми вийшли на великий майдан, оточений хатинами. Поміж хатинами теж росли пальми, хлібні та інші дерева, а за ними починався тропічний ліс, дикий і величний.