Вiдчай

Якщо не допоможе Лаврентій — мені кінець; прикро й боляче: у нещасній Росії завжди сподівалися на заступника; холопи; чи захоче Берія врятувати його? Йому не пізно переорієнтуватися на Жданова… Той відтер усіх, блок з ним вигідний кожному…

Я їду в заслання, повторив Маленков, мене кинули в Ташкент, на зміцнення… Єжова теж кинули на зміцнення водного господарства Росії…

За що?! Хто ще вірний йому так, як я?!

І Маленков, припавши ще дужче до шибки, спитав себе: «вірний»? Чи «був вірний»?

Навіщо він грає нами, як пішаками? Не офіцерами чи турами, а саме пішаками?!

Що з ним? Йому ще немає сімдесяти, звідки такі маразматичні явища — не можна передбачити вранці, що станеться ввечері… Він і раніше був готовий на все, що ж мене жде зараз?!

А може, правду шептали про те, що після п'ятдесяти років він зовсім змінився? Шептали, що в нього відкрилася важка форма параної? Він же підозріливий, як жінка-тиран…

З тридцять четвертого по тридцять восьмий Сталін пережив клімакс, це говорили брати Когани, консультанти Хазяїна — природна річ, ломка організму…

Наламав… Усі наламали, виправив себе Маленков, ти себе не виводь за дужки, з ним прийшов — з ним і підеш, якщо він тебе не шльопне…

Невже зараз почався маразм? Звичайний, усім знайомий старечий маразм?

Вірочка Давидова, перший голос Великого театру, ридала в кабінеті: «Георгію Максиміліановичу, я більше не можу, врятуйте мене! Він говорить такі слова, він таке робить…»

…Спецпоїзд мчав крізь темряву, кромішню й непроглядну. Росія лежала в мороці — без вогника, змордована, в трагічному й байдужному запустінні, а один з тих, хто мусив відповідати за неї, думав лише про ту шахову дошку, з якої офіцерів і ферзів не скидали — розстрілювали: що йому до Росії?! Своя ж сорочка до тіла ближче!

5

Над дверима камери горіла лампа; від неї, здавалося, нікуди не сховаєшся, як і від тих розмірених, нарочито гучних кроків наглядачів, які змінялися, неприродно голосно вигукуючи: «Пост по охороні ворогів народу здано!» Відклик, що вторив йому, був такий же голосний і врочистий: «Пост по охороні ворогів народу прийнято!»

Ось ти і запричастився, сказав собі Ісаєв. Лише тепер я остаточно зрозумів, що два ці слова звучать дома як вища нагорода за вірність революції; все стало на свої місця; нарешті…

Камера була маленька; крихітне віконце загороджене не тільки ґратами, а й «намордником» знадвору.

Але чому цей стенограф Миколка, раптом подумав Максим Максимович, весело дивлячись мені у вічі, обіцяв увійти в мій дім з боєм курантів, щоб свято було справжнім? Адже він знав, що мене чекає; чому ж він глузував з моєї надії? А що йому було робити, заперечив собі Ісаєв. Дивитися на мене, як на ворога? Йому ж сказали: «Це ворог народу». А він повірив? А чого ж не повірити? Тому й поводився по-дружньому, інакше я не працював би з таким натхненням на дачі, згадуючи структуру мого минулого, прикидаючи варіантність сьогоднішнього і ймовірність майбутнього.

Так, але які, власне, у нього були підстави дивитися на мене, як на ворога?! Ти прийшов з-за кордону, відповів собі Ісаєв, треба ще розібратись, ти це чи не ти? Але ж дома Сашенька! І мій Санька повинен бути дома! Повинен! Це так просто — впізнати мене! Ні, все страшніше, сказав він собі. Я — гаразд, «фігура умовчання», вони мене вперше бачать… А от які були підстави у таких же молодиків дивитися на Каменева і Бухаріна як на шпигунів і ворогів? Адже їм, тим молодикам, було років по двадцять п'ять, вони не могли забути, як десять років тому йшли по Красній площі, вітаючи вождів: Бухаріна, Троцького, Каменева, Сталіна, Зінов'єва… Ні, там працювали не молодики, заперечив він собі, не може бути, щоб із Зінов'євим мав справу стенограф Миколка, не лягає в логічну схему; з тими лідерами працював вищий ешелон. Ні, подумав він, стара гвардія не могла працювати проти Каменева чи Бухаріна, Постишева чи Блюхера. Все сходиться: Бухаріна і Рикова судили, коли зникли всі ті, хто починав у Чека з Дзержинським. Ні, неправильно, осмикнув він себе, коли пройшов перший процес тридцять п'ятого року, коли Каменев і Зінов'єв прийняли на себе моральну відповідальність за загибель Кірова і їх засудили до тюремного ув'язнення, ветерани ще були на своїх місцях. Ні, не були, стомлено заперечив він собі: Ягода прийшов у Чека лише в двадцятому керуючим справами, суто господарська робота. Хто ж його вкорінив до Дзержинського? У громадянську він був на Східному і Південному фронтах, на Півдні сидів Сталін… Не може бути, що генсек уже тоді почав розставляти на ключові пости своїх… Чому? Згадай, як планував свій тридцять четвертий рік Гітлер? Він його придумав у двадцять п'ятому, ждав помсти дев'ять років, усі ці роки обіймався з тими, кого в душі вже засудив до смерті, — Ремом і Штрассером…

…Ісаєв заклав руки за голову, потягся; зневажаючи себе, почав хрустко ламати суглоби пальців, відчув болісну потребу в міцній сигареті, не в тих папіросах «Герцеговіна Флор», якими його пригощали на дачі, а в хорошому «Кемелі», який так полюбляв Шелленберг…

Почалася нова смуга в житті, і в ньому, в цьому новому житті, я мушу зорієнтуватися зараз, заздалегідь, поки не почалися допити і все інше, а без сигарети важко думати — звичка. Він згадав прислів'я: «Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься»… Ще ж у двадцять восьмому було повідомлено, що Михайла Сергійовича Кедрова, який входив у першу колегію Чека, чомусь перевели в члени «Спортінтерну», а при Дзержинському він же був головою Особливого відділу. Хто ж його вивів із ДПУ за півроку перед ударом по Бухаріну? Чому я досі не замислювався над цим? Тому що на відстані батьківщину бачиш особливо прекрасною, і кожен, хто говорить про неї погано, — ворог, почув він свій голос, добре розуміючи, що це брехня, вигадка, виправдання самому собі…

Менжинський помер п'ятдесятишестилітнім, за рік до смерті був абсолютно здоровий, помер, як на загад, — напередодні підготовки процесів… Контррозвідника Бокія перекинули на тюремне відомство також наприкінці двадцятих, звільнивши його місце для людей нової хвилі… А другого заступника Фелікса Едмундовича — Уншліхта? Його перевели в армію, поставили на авіацію… Чому? А Трифонова? Ксенофонтова? Чому їх розкидали по інших відомствах?

Як це страшно, що правдиво розмовляти з самим собою я почав лише в тюремній камері, подумав Ісаєв. Але ж усе те, про що я тепер думаю, я знав давним-давно, проте я свідомо відштовхував факти, забороняв собі ставити запитання, а найбільше — думати про відповіді. Я знав, що мої запитання вимагають відповіді, знав! То як же пояснити те, що ти добровільно робив із себе ідіота?! Заборона на думку — ідіотизм, форма шизофренії. Невже ідеї потрібні ідіоти?

Хто і як міг примусити Каменева і Зінов'єва взяти на себе моральну відповідальність за вбивство Кірова? Хто і як? Ні Менжинського, ні Кедрова, ні Бокія з Уншліхтом не було вже на ключових постах; людей Дзержинського заздалегідь розкидали. Виходить, з Каменевим і Зінов'євим у тридцять четвертому працювали нові кадри. Хто вони? Яким чином їм удалося здобути у них зізнання? Чому Каменев підтвердив ці зізнання на відкритому процесі, коли міг усе заперечувати? А чи міг? А може, в усіх нас закладено синдром перепаду? В січні дев'ятсот п'ятого люди йшли по допомогу до царя, несли корогви, його лики, а назавтра після розстрілу почали палити його портрети; те ж саме у лютому сімнадцятого… Віримо, віримо, віримо, а потім, раптом зневірившись, починаємо палити й громити… За що боролися — і в п'ятому, і в сімнадцятому? Звичайно, за життя, за що ж іще?! Невже Каменев із Зінов'євим у тридцять п'ятому боролися лише за своє життя, відмовившись від Ідеї?!

Ти вибудовуєш умовиводи, сказав собі Ісаєв. Ти ж не зможеш відповісти на жодне запитання, яке ставиш; тільки завтрашній день, коли ти зустрінешся віч-на-віч з тими, хто вестиме допит, дасть тобі змогу щось намацати…