Крадiйка книжок

До Небесної вулиці бомби не долетіли.

Єдиною ознакою війни була хмара пилу, що рухалася зі сходу на захід. Вона зазирала у вікна, намагаючись знайти шпарину, щоб проникнути всередину, густіла і розтягувалась, перетворюючи вервечку людей на марево.

На вулиці більше не було людей.

Вони стали відголосками, що тягнули за собою пожитки.

Вдома тато про все розповів Максу.

— Всюди туман і попіл — мабуть, нас зарано випустили. — Він глянув на Розу. — Може, мені вийти? Подивитися, чи, бува, не потрібна якась допомога там, де впали бомби?

Розу його слова не зворушили.

— Не будь дурним, — відповіла вона. — Задихнешся від тієї пилюки. Ні, ні, Saukerl , сиди вдома. — Раптом щось спало їй на думку. Вона дуже серйозно подивилася на Ганса. Здавалося, що хтось олівцем домалював її обличчю гордий вираз. — Нікуди не йди і розкажи йому про дівчинку. — Вона трішки підвищила голос. — Про книжку.

Макс неабияк зацікавився.

— Про «Свистуна», — пояснила Роза. — Про перший розділ. — І вона детально розповіла про все, що сталося в бомбосховищі.

Лізель стояла у куточку, а Макс дивився на неї, потираючи долонею підборіддя. Особисто я вважаю, що саме тієї миті він придумав нові малюнки для своєї книжки.

«Струшувачки слів» .

Він уявив дівчинку, що читає у переповненому підвалі. Мабуть він бачив, як вона буквально передає їм слова. Однак, як завжди, він бачив там і тінь Гітлера. Певен, що він вже чув його кроки, які наближалися до Небесної вулиці, до підвалу — десь у майбутньому.

Після тривалої паузи Макс наготувався щось сказати, але Лізель його випередила.

— Ти сьогодні бачив небо?

— Ні. — Він подивився на стіну і вказав рукою. Вони глянули і побачили на ній слова і малюнки, які Макс намалював понад рік тому — мотузку і сонце, що стікало. — Сьогодні бачив тільки це. — Відтоді більше не було слів. Самі лише думки.

Нічого не можу сказати про Макса, Ганса і Розу, але добре знаю, про що думала Лізель Мемінґер: якщо бомби впадуть на Небесну вулицю, у Макса не лише найменші шанси вижити, але й він помре на самоті.

Пропозиція пані Гольцапфель

Уранці оглянули всі пошкодження. Ніхто не загинув, однак два багатоквартирні будинки рознесло на купи уламків, а посеред улюбленого спортивного майданчика Руді ложками вирили величезну миску. Навколо ями зібралася половина міста. Люди оцінювали її глибину, порівнюючи з глибиною власних бомбосховищ. Кілька хлопців і дівчат плювали в неї.

Руді був поряд із Лізель.

— Схоже, «Гітлер’юґенд» доведеться знову його удобрювати.

Протягом наступних тижнів атак не було, і життя поступово поверталося до свого нормального плину. Втім, попереду на них чекали дві визначні події.

ПОДВІЙНІ ПРИГОДИ У ЖОВТНІ

Руки пані Гольцапфель.

Парад євреїв.

У неї були лихослівні зморшки. Її голос нагадував удари палицею.

Маю зауважити, що їм ще дуже поталанило, що вони запримітили пані Гольцапфель з вікна вітальні, бо її кісточки важко і рішуче зазвучали по дереву. Це означало серйозну справу.

Лізель почула слова, які її нажахали.

— Йди відчини двері, - сказала мама, і дівчинка, добре розуміючи, що краще послухатись, пішла до дверей.

— Твоя мама вдома? — запитала пані Гольцапфель. Змайстрована з п’ятдесятилітнього дроту, вона стояла на їхньому ґанку, щосекунди озираючись на вулицю. — Твоя свинська мама зараз вдома?

Лізель обернулася і покликала.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 5

Gelegenheit — Можливість:

нагода стати успішним або чогось досягти.

Схожі слова: перспектива, випадок, шанс.

Невдовзі у неї за спиною з’явилася Роза.

— Ну, чого тобі? Хочеш плюнути мені ще й на підлогу?

Пані Гольцапфель навіть оком не повела.

— Ти вітаєшся так зі в сіма , хто до тебе приходить? Gsindel .

Лізель спостерігала. Їй не пощастило бути затиснутою між обома жінками. Роза відсунула її з дороги.

— Ну то як, скажеш, чого приперлася?

Пані Гольцапфель знову озирнулася на вулицю.

— Маю для тебе пропозицію.

Мама переступила з ноги на ногу.

— Та невже?

— Та не для тебе. — Вона смикнула голосом, відмахнулася від Рози і втупилась в дівчинку. — Для тебе.

— То якого милого ти мене кликала?

— А щоб спитати твого дозволу.

Ой, свята Маріє, подумала Лізель, тільки цього мені бракувало. Якого біса хоче від мене пані Гольцапфель?

— Мені сподобалась та книжка, яку ти читала в підвалі.

Е, ні. Вона тобі не дістанеться. Лізель не мала наміру здаватися.

— Тобто?

— Я думала, що ти дочитаєш її у бомбосховищі, але здається, що найближчим часом бомбити не будуть. — Вона здвигнула плечима і виструнчила дріт у спині. — Отож я хочу, щоб ти приходила до мене і читала.

— Гольцапфель, та ти геть знахабніла. — Роза вагалася, чи варто їй лютувати. — Якщо ти думаєш…

— Я більше не буду плювати на твої двері, - перебила вона. — І віддам свій кавовий пайок.

Роза вирішила не лютувати.

- І трохи борошна?

— Ти що, єврейка? Тільки каву. Можеш обміняти її в когось на борошно.

Домовились.

Усі, крім дівчинки.

— Ну добре, нехай ходить.

— Мамо?

— Припни язика, Saumensch . Йди принеси книжку. — Роза повернулася до пані Гольцапфель. — У які дні?

— У понеділок і у п’ятницю, о четвертій годині. І сьогодні, зараз.

Лізель подріботіла за чеканними кроками пані Гольцапфель до сусіднього будинку, що, як дві краплі води, був схожий на помешкання Губерманнів. Лише трішки більший.

Коли дівчинка сіла за кухонний стіл, пані Гольцапфель примостилася навпроти неї, але повернулася до вікна.

— Читай, — скомандувала вона.

— Другий розділ?

— Ні, восьмий. Звісно, що другий. А тепер швиденько починай читати, доки я не випхала тебе за двері.

— Так, пані Гольцапфель.

— Не треба мені твоїх «так, пані Гольцапфель». Розгортай книжку. Чи ти зібралася сидіти тут до ранку?

Господи Боже, думала Лізель. Це моє покарання за всі ті крадіжки. Ось воно й наздогнало мене.

Вона читала сорок п’ять хвилин, а по закінченні розділу на стіл перед нею поклали мішечок кави.

— Дякую, — відказала жінка. — Гарна історія. — Тоді розвернулася до плити і взялася за картоплю. Не озираючись, вона кинула: — Ти досі тут?

Лізель сприйняла це як сигнал до відходу.

- Danke sch Е on , пані Гольцапфель.

Запримітивши біля дверей обрамлені фото двох юнаків у військовій формі, вона додала ще «heil Hitler » , піднявши руку у напрямку кухні.

— Так. — Голос пані Гольцапфель був наляканим і гордим. Обоє синів у Росії. - Heil Hitler. — Вона поставила воду на плиту і навіть спромоглася провести дівчинку до дверей. — Bis morgen? [48]

Наступним днем була п’ятниця.

— Так, пані Гольцапфель. До завтра.

Потім Лізель підрахувала, що до того, як через Молькінґ провели процесію євреїв, вона бувала у пані Гольцапфель ще чотири рази.

Вони йшли в Дахау, в концтабір.

Разом це два тижні , як вона згодом напише у підвалі. Два тижні — і світ зміниться. Чотирнадцять днів — і світ розлетиться на друзки.

Довга дорога в Дахау

Одні казали, що вантажівка поламалася, але я можу особисто засвідчити, що все було не так. Я був там.

Розкинулось океанічне небо з білими гребнями хмар.

До того ж вантажівка була не одна. Три вантажівки не можуть поламатися одночасно.

Коли солдати спинилися, або поїсти, покурити і обнишпорити пожитки євреїв, один з в’язнів упав, виснажений голодом і хворобою. І гадки не маю, звідки приїхав той конвой, але все сталося десь за чотири милі від Молькінґа, за багато-багато кроків від концтабору в Дахау.