Острiв Тамбукту

Похоронна церемонія закінчилася. Всі розійшлися по домівках, тільки Гахар залишався підтримувати вогонь…

Ми з Зінгою пішли в мою хатину.

— Навіщо розклали вогнище під покійницею? — спитав я.

— Щоб вигнати з неї злих духів.

— Скільки часу це триватиме?

— Сім сонць.

Сім сонць — це значить сім днів.

Зінга пояснила мені, що через сім днів і сім ночей Гахар однесе клунок у ліс, до хатини вічного вогню, і повісить його на «дерево смерті». А коли мине ще в семи місцях по сім сонць, Гахар спалить клунок з покійницею на великому вогнищі перед хатиною вічного вогню і розвіє попіл за вітром. На цій церемонії буде присутнє все селище. Під час спалювання трупа Арикі танцюватиме «танець смерті». «Ця роль, безумовно, підходить йому», — подумав я.

Через сім днів я пішов до хатини вічного вогню. Клунок висів на дереві. Це був анчар — «дерево смерті», як його назвали тубільці.

І я згадав вірш Пушкіна:

Далі поет розповідає, як один володар послав свого раба до анчара за отрутою, щоб «загибеллю чорною» розбити ворога. І раб справді приніс сік смертоносного дерева.

Пушкін помилявся. [23] Отрута з анчара зовсім не така сильна, як він собі уявляв. Тубільцям відомі рослини з набагато сильнішою отрутою, і все ж вони називають анчар «деревом смерті» і вішають на нього покійників.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Цікавість Гахара. Удаване примирення з головним жерцем. Крокодил у малій затоці. Тривоги Боамбо. Арикі знову на сцені. Крокодилові потрібна жертва. Поради Сміта. Банда головного жерця. Тривоги Зінги. Як можна вбити крокодила ножем.

Після смерті дружини Гахар ще дужче прив'язався до двох своїх онуків і тільки ввечері розлучався з ними, ідучи спати в свою хатину. Він часто водив їх до малої затоки, там діти купались і гралися, а він наглядав за ними, замислений і сумний. Оскільки затока була і моїм улюбленим місцем відпочинку, то ми часто зустрічалися там із стариком і довго розмовляли про життя і смерть.

Одного ранку він прийшов, коли я саме викупавсь і збирався йти, доки сонце не дуже припікало.

– Іди сюди, — сказав Гахар і сів у холодку під віковим деревом.

Настав час припливу, вода заливала частину піщаного берега і хлюпотіла біля наших ніг. Гахар заговорив про великий землетрус, який багато років тому зруйнував усі хатини на острові. Гора вкрилася димом, що його вивергав вулкан; набігла величезна хвиля, заввишки з дерево, під яким ми сиділи, і залила берег. Багато людей загинуло — одні потонули, інші були знайдені мертвими в зруйнованих хатинах. Тоді Гахарові було років десять. Він пам'ятає сильний гул, чорний дим і червоні язики полум'я, що виривалися з жерла вулкана. Гори тряслись аж до підошов, земля підскакувала і підкидала людей угору, як пір'їнки, вони падали покалічені і вмирали, придавлені поваленими деревами, а земля все двигтіла… І я зрозумів, чому люди так бояться землетрусу і чому Арикі так часто питав мене, чи можу я викликати арамру.

Онуки старого Гахара бавилися в теплій воді. Старший хлопчик, Акгахар, заліз по пояс у воду і шукав рибу, щоб наштрикнути на свого тонкого списа, а його молодший братик лежав горілиць на березі, бовтаючи ногами в воді.

Сонце тільки-но з'явилося над обрієм. Від океану повівало приємною прохолодою. На чистому голубому небі не було ні хмаринки. У повітрі літали великі й малі пташки. Висока вершина гори вимальовувалась на далекім обрії, мов величезна піраміда. Навколо було тихо й спокійно. Яскраво-зелене листя прибережних пальм звисало важко й нерухомо.

Раптом маленький Акгахар почав кричати від радості. Ми оглянулись і побачили, що він тримав у руках досить велику рибу, яка звивалась, даремно намагаючись вирватися, — хлопчик міцно тримав її і не випускав. Блискуча луска риби переливалася на сонці, як срібло. Хлопчик укинув рибу в торбинку, що висіла в нього на плечі, і ловив далі. Він вдивлявся у воду, трохи нахилившись уперед, і, коли помічав яку-небудь рибу, кидав у неї списа з назубленим, як у пилки, наконечником. Рибина, що потрапила на списа, вже не могла зірватися з наконечника. Але, щоб проколоти рибу таким списом, потрібна велика спритність і точний удар, бо риба плаває дуже швидко і не по прямій лінії. Тубільці те змалку вчаться ловити рибу таким способом і тільки після багаторічних тренувань стають добрими рибалками.

Над нами пролетіла невелика зграя папуг. Гахар простежив за ними поглядом і, коли птахи зникли за верхів'ями високих дерев, спитав мене:

— Скажи, Андо, ти можеш літати, як ті птахи?

— Ні, не можу, — відповів я, трохи збентежений цим запитанням, яке чув уже багато разів.

— А як ви потрапили сюди з місяця? — запитав мене старик.

По блиску його очей і по напруженню, з яким він чекав моєї відповіді, було видно, що це його особливо цікавить. Навіщо йому брехати? Я вже не раз казав, що ми з'явилися не з місяця, але Гахар не вірив мені. Він вважав, що тільки на «білому» місяці можуть народжуватися білі люди. Так думали всі тубільці, хоч я наполегливо пояснював їм, що країна пакегі не на місяці, а на землі.

— А далеко країна пакегі? — спитав Гахар.

— Так, досить далеко, — посміхнувся я. — За Великою водою є земля, більша від вашого острова. Там моя країна.

— А що є в твоїй країні?

— Білі люди, як я.

— А ріки є?

– Є, більші за Коломону.

— А гори є?

– І гори є вищі за ваші.

— А дерева?

– І дерева, і трава, і квіти, і птахи — все є.

— Значить, і твоя країна хороша?

— Дуже хороша, Гахаре.

— А чому ти потрапив до нас?

На це запитання мені було дуже важко відповісти, бо Гахар навряд чи зрозумів би мене. Все-таки я пояснив, чому втік із своєї країни і як потрапив на їхній острів. Він пильно дивився мені в очі і кивав головою. А коли я замовк, сказав:

— Зрозумів, усе зрозумів. Ти порушив звичаї вашого племені, і воно прогнало тебе. І в пас є такі звичаї. Коли хто-небудь тяжко провиниться, плем'я проганяє його, і ніхто не дає йому притулку. Винуватець блукає по лісах, їсть дикі плоди, і якщо де-небудь збудує собі хатину, люди руйнують її, як тільки знайдуть.

Я пояснив йому, що не я, а інші люди порушили звичаї нашого племені, але вони виявилися сильнішими за нас, і тому я вигнанець, а не вони. Гахар не міг цього зрозуміти, я ж не мав ніякої змоги розтлумачити йому, за що бореться народ моєї батьківщини, бо в мові племені немає понять «фашизм» і «класова боротьба». Тоді Гахар сказав: