Ставка бiльша за життя. Частина 1

Клосс тим часом почекав, поки стихнуть кроки Курта в довгому темному коридорі, що пахнув пилевбираючою рідиною. Тільки тоді повернув у замку ключ, підійшов з будильником до вікна. Скорше із звички, ніж з потреби, поклав на підвіконня переведений на запобіжник пістолет. Один рух, і задня стінка будильника відскочила, мов стиснена пружина. Клосс вийняв тоненько скручену записку. На ній рясніли рядочки літер: “Тітка Гільда хвора на ревматизм. Останній лист у тридцять восьмому році, остання зустріч у тридцять шостому в маєтку дядька і тітки Вайсенбергів. Катання на човні. Освідчення під кущем бузку. Альтанка в саду. Місяць”.

— Небагато, — буркнув Клосс, — та добре й це”

Він замислився. Пригадалися йому тижні, проведені в тісних кімнатках будинку мінської контррозвідки. Радянський офіцер годинами допитував людину, на яку, — на щастя чи на нещастя, — був так разюче схожий. Мав тільки слухати. І придивлятися крізь шибку, що з тої о боку була дзеркалом, до допитуваного. Стежити, як грають м’язи на його обличчі, за його жестами, за тим, як курить цигарку. Якось йому спало на думку, що хоч він уже два місяці приглядається до Ганса Клосса, а ще ні разу не бачив, як той сміється. Сказав про це Гриші, офіцерові, що допитував Ганса Клосса, і той під час наступного допиту робив надлюдські зусилля, аби викликати усмішку на сумному обличчі німця. Нарешті, ні сіло ні впало, розповів якийсь пікантний анекдот, але обличчя в Ганса Клосса так і лишилося нерухомим.

— Ну що ж, — сказав Григорій, — усміхатимешся по-своєму. Зрештою, не думаю, щоб тобі там часто випадала нагода сміятися.

Нагоди випадали, але сьогоднішній вечір їх, напевно, не подарує.

Клосс намагався пригадати, що саме говорив той німець про Едиту. Говорив неохоче. Не розумів запитань, які йому ставили, і з якою метою їх задають. Адже звідки йому було знати, що там, за дзеркалом, боячись поворухнутися, щоб не скрипнуло старе крісло, хтось сидить. Але щось все-таки з нього витягли…

І зараз він хоче все це пригадати. Часом його огортає страх, бо не може собі уявити пори дня (а може, ночі), коли, катаючись на човні по ставку (по вкритому ряскою ставку — так він думає, хоча й не знає, чи довідався про це тоді, сидячи в кімнатці за дзеркалом, чи його фантазія створила такий вигляд ставка в маєтку Вайсенбергів), Едита, схотівши зірвати водяну лілею, перехилилася й з криком упала в воду. Ганс тоді витяг її. Було не дуже глибоко, але Едита не вміла плавати. Він витяг її в мокрій сукні, що пристала до тіла, покритій зеленою ряскою (“Чого мені ця клята ряска влізла в голову!” — промовив уголос). Едита наказала йому тоді відвернутися (усвідомив собі цієї миті, що подумав, ніби це вона йому наказала тоді відвернутися, а не справжньому Гансові Клоссові, який народився в Клайпеді 5 жовтня 1921 року). Скинула сукню, виполоскала її, розіклала на сонці, щоб висохла, сама ж зарилася в копицю сіна, що пахло зіллям, і тільки тоді гукнула його. Невже це тоді Ганс Клосс уперше поцілував Едиту Лауш? А може, колись іншим разом? Йому було п’ятнадцять років, а їй тринадцять…

Він ще раз перечитав текст записки. Про ревматизм тітки Гільди, про листи, альтанку, місяць. Потім вийняв запальничку, спалив шматочок паперу, кришка будильника знову опинилася на своєму місці, і ніхто б не здогадався, що цей старий годинник, який вічно псується і який Курт вже проклинав стільки разів, бо йому вже остогидло носити його до годинникаря, виконує роль, яку за нормальних часів виконував би звичайний конверт.

Клосс розставляв на столі пляшки й чарки, приготовлені Куртом, хліб з м’ясними консервами й думав, чому в тридцять восьмому році припинилося листування Ганса Клосса з Едитою Лауш. Ох, коли б він зараз міг хоч чверть години порозмовляти з тим, що десь у глибині Росії сидить в окремій камері, кого добре годують і з ким лагідно поводяться (“…будемо на нього хукати й дмухати, щоб, боронь боже, не застудився, — сказав Якубовський, коли вони прощалися. — Не відомо, коли цей німець нам ще знадобиться”) І от знадобився. Витягли з нього ще кілька даних, але як можна передати почуття пятнадцятирічного хлопчини до тринадцятирічної дівчинки в короткій радіограмі, в короткій—тому, що надто довге радирування викрило б радіостанцію. Коли б він тоді знав, що стріне Едиту Лауш, що ця дівчина пам’ятатиме Ганса Клосса… Він був підготовлений до зустрічі з дядьком Гельмутом, судовим засідателем з Крулевця, годинами вдивлявся в порите зморшками обличчя старого прусського бюрократа, щоб впізнати його з першого ж погляду. І впізнав, коли зайшла потреба. Але Едита не старий чоловік з гострим носом і бородавкою на підборідді. Щоправда, він бачив її на фотокартці, ледь-ледь пригадує її собі. Білява дівчина з довгими, товстими косами. Вісім років… Тринадцятирічна дівчинка вже стала дорослою жінкою. Сталися найважливіші вікові зміни.

“Я маю право її не впізнати, — заспокоював він сам себе. — А чи вона мене впізнає? Ганс Клосс теж мав право змінитися за вісім років. З неопереного підлітка став мужчиною. А особливий знак…” — Клосс підійшов до дзеркала й придивився до свого шраму під правим вухом.

Він розставив уже посуд, розклав ложки й виделки, лишається ще щонайменше година до приходу гостей. Якщо вони не спізняться. Ні, Едита не спізниться напевно. Вона ж так хотіла з ним побачитися, він ледве відмовився, пославшись на безліч справ, коли запропонувала йому зустрітися негайно.

Чи хоч гарна вона? Той казав, що гарна. Чи можна вірити враженню п’ятнадцятирічного хлопця? На фотокартці, аматорській, не дуже виразній, небагато можна було побачити. Досить правильні риси обличчя, світлі, очевидно блакитні або сірі, очі, багато пушистого волосся. “Певне, таки гарна”, — подумав він, і це ніби трохи заспокоїло його, хоча, по суті, йому все одно, чи кузина Клосса, Едита Лауш, справді гарна. Не на те його готували кілька місяців, не на те так страшно випробовували його, перевіряли витримку, ерудицію, знання німецьких ідіом, щоб зараз відновлювати в пам’яті якісь хлоп’ячі спогади, до того ж не свої, а людини, в яку він перевтілився.

Зненацька сяйнула думка: певна річ, як це він одразу не здогадався? Ганс Клосс у тридцять восьмому році склав випускні екзамени й поїхав учитися в Гданський політехнічний інститут. Він теж учився там, але восени тридцять восьмого року переїхав до Варшави. Лютування гітлерівців у Гданську, їхня ненависть до поляків з Помор’я, що оселилися у формально вільному Гданську, який гітлеризувався з кожною годиною, стала набирати таких розмірів, що він мусив виїхати. Хто знає, якби він тоді зостався, може б, і зустрівся колись із Гансом Клоссом. Мабуть, затрималися б обидва, вражені просто неймовірною схожістю. Двоє людей різної національності, з яких один вважається представником вищої раси і, либонь, не був би щасливий, що його майже дзеркальний відбиток є поляком, виходцем з народу, приреченого довічно слугувати народові вищої раси. Ганс Клосс був напевно серед тих, що ходили на паради з пов’язками на рукавах, у коричневих сорочках, галасували і палили смолоскипи, що стояли в пікетах біля польської пошти й польської митниці. Член таємного осередку націонал-соціалістської партії у Клайпеді і вихованець також таємної німецької військової школи, мабуть, не стояв осторонь… А вона, Едита? Що собою являє? В допоміжну службу зголошується доброхіть. Чи тому, що хоче вкласти і свою цеглинку в будівлю тисячолітнього райху, чи тому, щоб її мати (“Хвора на ревматизм моя тітка Гільда”, — усміхнувшись, подумав він) могла діставати кращі продовольчі картки, які давали право одержувати кількадесят грамів масла замість маргарину?

А могло бути й так: Ганс Клосс ще з фотокарткою Едити Лауш у бумажнику приїхав до Гданська. Познайомився тут з якоюсь іншою дівчиною. Тому листування, що тривало два роки, враз припинилося. Чи то також була студентка, подруга нічних парадів зі смолоскипами, котра до хрипоти вигукувала антипольські гасла на нескінченних зборищах? Чи, може, дочка якогось поважного купця, добросердна міщаночка? А може, дочка вдови службовця, що здавала житло студентам? Хто вона така? Чи Ганс Клосс говорив щось про це? Чи його про це питали?