Ставка бiльша за життя. Частина 1

Зайшов до будинку школи, де містився штаб дивізії, відрапортував сивому командирові танкової дивізії, полковникові Гельмутові фон Цангеру.

— Як завжди, пунктуальний — секунда в секунду, — відзначив полковник. — Це велике достоїнство в молодого офіцера, — обернувся він до огрядного начальника штабу, який то червоним, то синім олівцем креслив на розгорнутій перед ним карті якісь стрілки. Товстун бездумно хитнув головою, а штурмфюрер [5] Штедтке, чорний мундир СД якого виділявся на фоні згнилої зелені офіцерських мундирів, іронічно посміхнувся.

— Так як ми вже всі зібралися, — заговорив фон Цангер, — можемо розпочинати. Сідайте, панове. — Розстелив перед ними карту, запобігливо підсунуту йому опасистим начальником штабу. Дев’ять офіцерів схилилося над нею.

— Наш удар, — полковник провів указкою по накресленій начальником штабу лінії, — спрямуємо ось сюди, в район села Каменюшки. Розвідка виявила, що в цьому місці найслабкіша оборона. Завдання таке: ударити всіма силами дивізії й прорвати більшовицькі укріплення на невеликому відтинку. Танкова група повинна прорватися на двадцять—двадцять п’ять кілометрів у глиб оборони ворога і закріпитися в містечку Шепельниковім. Там вона перегруповується і, змінивши напрям маршу, повертає на північ. Після дальших п’ятнадцяти — двадцяти кілометрів маршу має відбутися зустріч з 33-ю танковою дивізією. Таким чином, протягом восьми — десяти годин ми прорвемо більшовицький фронт на відтинку якихось сорока кілометрів. Скориставшись із паніки в тилу противника, підтягнемо тили. В цей же час, другим ударом прочісуючи територію котла, знищуємо живу силу противника. Передумовою успіху нашої операції буде, звичайно, цілковита несподіванка. Пам’ятайте, панове, що маємо вже сорок другий рік, що це вже не літо минулого року. Більшовики вже трохи оговталися й намагаються створити лінію оборони на річці Кам’яниці. Тільки несподіваний масований удар дозволить нам виконати завдання, поставлене перед нами командуванням корпусу. Чи все ясно? Чи, може, хтось із вас, панове офіцери, хоче про щось запитати? — Полковник зняв окуляри і, блукаючи мутним короткозорим поглядом по обличчях присутніх, протирав скельця клаптиком замші.

Лейтенант Клосс, очевидно, мав би запитання до полковника фон Цангера, але саме йому не можна задавати його Добре було б дізнатися про точну дату удару, проте інформація і так має велике значення. На щастя, командир третього полку виручає Клосса, задаючи це запитання. Командир бажав би знати термін планованого удару. Річ у тому, що значна частина танкових гармат його полку підлягає черговому періодичному оглядові, який можна буде завершити не раніше як завтра.

— Встигнете, — заспокоїв його начальник штабу. — Час наступу — сьоме число, тобто післязавтра, вранці, о 4.30. Командири окремих ділянок, звісно, отримають запечатані конверти, котрі зможуть відкрити, як поверне на північ. Перегрупування треба буде провести протягом трьох—чотирьох годин, удосвіта, щоб несподіванка була абсолютною.

— Немає більше запитань? — включився в розмову полковник. — Це все, що стосується справ операційних. А тепер штурмфюрер Штедтке поінформує вас, панове, про те, що буде зроблено для поліпшення безпеки в тилу.

— Сьогодні я видав, — Штедтке повільно підводиться з стільця, — розпорядження про те, що обов’язок молоді — зголошуватися для виїзду на роботу до Німеччини. Термін зголошення — сьогодні ж. Я, само собою зрозуміло, не розраховую, що з’явиться дуже багато охочих, тому, починаючи з завтрашнього дня, спробуємо добровольців пошукати. Знайдемо їх, навіть якщо вони й поховаються в мишачі нори…

Полковник фон Цангер, нишком, затуляючи рукою рот, позіхнув. На якусь мить Клосс зустрівся з ним поглядом. Полковник був стомлений, виразно знуджений балаканиною Штедтке.

Клосс, вигідно розлігшись на канапі, над якою висів килимок з френзлями, роздумував, як небагато треба, щоб цю звичайну службову кімнату перетворити в дрібноміщанське гніздечко найліпшого баварського стилю. Оцей старий килимок, ця невідомо звідки витягнута етажерка на тонких ніжках з єдиною книжкою на поличці, “Майн Кампф”, бо другу книжку — “Вадемекум [6] фронтового лікаря” — Клосс тільки-но переглядав і поклав її собі під голову. На найвищій поличці етажерки — семеро фарфорових слоників, найменший з яких був величиною з палець, а найбільшого Клосс не вмістив би на долоні. Невже Марта все це возить з собою? Адже перекидають її з місця на місце, розділяє вона долю офіцерів-фронтовиків, і тягання з собою цих неоковирних цяцьок — явне безглуздя.

Клосс зиркнув на старомодний телефон з коробочкою, прикріплений до стіни, і здивувався, чому й досі немає дзвінка, адже ж він залишив телефонний номер Марти Бехер черговому молодшому офіцерові штабу. Він прийшов сюди, хоча й здогадувався, що Марти не застане. Після останньої ночі Марта ще не повернулася додому. Проходячи повз неотинкований будинок, переобладнаний під прифронтовий госпіталь, Клосс бачив, як до нього увесь час під’їжджали вантажні автомашини, з яких знімали задубілих і непорушних, мов рулони тканин, солдатів вермахту. Отож він знав, що Марта повернеться нескоро, і сам цим своїм повідомленням про запланований наступ завдав їй зайвої роботи. Однак Клосс все ж вирішив скористатися ключем, про який заздро мріяли всі офіцери, розквартировані в цьому містечку. Він прагнув побути якусь хвилю наодинці, простягтися на цій бридкій, зате вигідній канапці і обдумати останні події.

Могло бути, наприклад, так (Клосс усміхнувся до картини, яка вималювалася перед його зором). Опасистий начальник штабу сидить у бункері на передньому краї німецьких позицій. Не можна відмовити йому у відвазі: він не належить до штабних канцеляристів, котрі намагаються здалеку спостерігати за перебігом запланованих ними операцій. Впихає своє огрядне тілисько в найгарячіші місця і, попри все, завжди нечувано щастить йому. Від початку війни його навіть не дряпнуло. Отож сидить у цьому, висунутому вперед бункері, жує погаслу сигару, прислухається до брязкоту гусениць танків, що займають вихідні позиції і сунуть повільно, без світла, орієнтуючись тільки на кольорові зблиски електричних ліхтариків. Начальник штабу позирає на польовий телефон; за хвилю повинен отримати повідомлення про завершення концентрації. Ймовірно о 3.55 (Клосс заснув цієї ночі тільки на світанку і, як і начальник штабу, слідкував за секундною стрілкою), отож, цілком ймовірно, о 3.55 задзвонив нарешті телефон, і начальник штабу довідався про повну готовність і про те, що на боці противника не помічено ніякого руху. Начальник штабу, можливо, й не закінчив тієї розмови — її заглушила канонада; запінився, напевне, почав кричати в трубку, що накаже розстріляти того ідіота, який завчасно розпочав стрілянину. Однак замовк, бо його саме повідомили, що наступ розпочав, власне, Іван, що це залпи радянських танків і гармат в друзки розбивають сконцентровані тут танкові підрозділи, ошелешені й охоплені жахом.

Чи саме так було? Про це вже ніколи не дізнається Клосс. Товстий начальник штабу вже ніколи не піде на передову. Про його смерть Клосс довідався вже вранці. Одне є певне: несподіваний радянський наступ повністю здезорієнтував німців, кільканадцять кілометрів території відійшло до росіян і, найважливіше, план, опрацьований десь там вище — в штабі корпусу чи армії, план, котрий наказував танковій дивізії фон Цангера прорвати фронт, — цей план зазнав провалу, а 33-тя дивізія, яка на кілька десятків кілометрів ринула в наступ на північ, щоб, з’єднавшись з дивізією фон Цангера, створити котел, сама потрапила в оточення.

Справа набере широкого розголосу (солдати довго пам’ятають такі несподіванки), потрібно немало часу, аби поповнити втрати, підняти моральний дух армії. Буде, очевидно, розслідування, будуть шукати винуватців, але хто ж може запідозрити Ганса Клосса в тому, що це власне він повідомив про дату й місце наступу, тим паче, що Ганс Клосс буде одним із тих, кому належить розслідувати цю справу. Саме тому Клосс залишив номер телефону, бо знає, що його не обмине розмова з фон Цангером, що той змушений буде виправдуватись, звалювати вину на штаб корпусу або армії, звідки могла просочуватись інформація, бо ж пан полковник не припускає, щоб хтось із його офіцерів був зрадником…