Смок i Малий

— Щось має бути… — прошепотіла Лабіскві. — Ти відчуваєш? Все якесь чудне!

— Неначе мороз мене проймає, — відповів Смок.

— Щось гуде в голові і в серці! — схвильовано казала вона. — Дивне якесь почуття.

— Я відчуваю, ніби щось зовні обгортає мене холодом і кожний нерв тремтить, — вторив їй Смок.

За чверть години вони спинилися перепочити.

— Я не бачу далеких гір, — зауважив Смок.

— Повітря стало якесь густе, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.

— Дивіться: три сонця! — хрипів Мак-Кен.

Вони бачили двоє фальшивих сонць обабіч справжнього сонця.

— Їх п'ятеро! — гукнула Лабіскві.

Нові й нові сонця виринали й спалахували перед їхніми очима.

— Господи, їм ліку немає! — харчав Мак-Кен.

І справді, куди не глянь, блищали сліпучо-білі сонця.

Мак-Кен пронизливо заскавчав від болю.

— Пече! — пожалівся він.

Тоді скрикнула й Лабіскві. Смок так само відчув, як йому опалило щоку, а потім вкололо щось холодне. Це нагадало йому купання в морській воді серед безлічі медуз. Він машинально схопився за щоку, щоб скинути те, що вжалило.

І саме тоді пролунав постріл, — якийсь чудний і приглушений. Внизу були індійці і по черзі стріляли у втікачів.

— Розійдемось! — звелів Смок. — І видирайтесь мерщій на гору.

Троє людей кинулись урозтіч і поповзли під гору; обличчя їм кусали й ранили якісь невидимі жала.

Глухі постріли примарно лунали в повітрі.

— Дякувати богові, — гукнув Смок, — у них чотири мушкети і тільки один вінчестер. Крім того, всі ці сонця заважають їм цілитися.

— Бачиш, батько у нестямі, — сказала Лабіскві. — Їм велено вбити нас.

— Як дивно, — мовив Смок, — твій голос звучить наче здалека.

— Затули рота! — раптом гукнула Лабіскві. — Я знаю, що це таке. Затули рота рукавом!

Мак-Кен упав перший і силкувався встати на ноги. І потім всі падали знову і знову, аж поки не досягли верховини. Вони не знали, що з ними діється: тіло дубіло, руки і ноги потерпли. З верху гори вони, бачили хлопців, що, спотикаючись, дерлися вгору.

— Вони ніколи не дістануться сюди, — сказала Лабіскві. — Це біла смерть. Про неї розповідали старі люди. Незабаром впаде туман — ти ще такого не бачив. З нього рідко виходять живими.

Мак-Кена душило.

— Закрийте рота, — звелів Смок.

Ясне сяйво світило звідусіль, і Смок знову підвів очі до численних сонць. Вони мигтіли й заволікалися млою. У повітрі танцювали малюсінькі вогняні іскри. Найближчі шпилі вкрив чародійний туман. Вкрив він і хлопців, що так завзято намагалися зловити їх. Мак-Кен, похилившись, сидів на лижвах; рота і очі він затулив руками.

— Ідіть, не спиняйтеся, — мовив Смок.

— Я не можу, — стогнав Мак-Кен.

Його скорчене тіло захиталося. Смок підійшов до нього. Він сам ледве рухався, долаючи страшенну знемогу, хоч голова була зовсім ясна.

— Облиш його, — бубоніла Лабіскві.

Але Смок робив своє. Він примусив ірландця підвестися і поставив його обличчям до схилу, з якого треба було спускатися. Потім пхнув його, і Мак-Кен полетів униз, гальмуючи лижі костуром.

Смок подививсь на Лабіскві, й вона посміхнулась йому, хоч сама ледве трималася на ногах.

Він кивнув, щоб рушала, але Лабіскві підійшла ближче, і вони разом шугнули вниз, крізь густий і холодний вогонь.

Смок гальмував, але був важчий за Лабіскві і тому, випередивши її, помчав з шаленою швидкістю; йому вдалося спинитися лише далеко внизу на рівному плато. Тут він діждався Лабіскві, і вони знову пішли поруч, але що далі, то більше приставали. Найбільші зусилля не могли змусити їх рухатися швидше. Вони проминули Мак-Кена, що сидів, скорчившись на снігу, і Смок на ходу підняв його палицею.

— Тепер ми мусимо спинитися, — ледве шептала Лабіскві, — а то помремо. Треба накритися, як кажуть старі люди.

Вона, не гаючи часу, повідрізала ремінці на клунку. Смок розрізав і свої й востаннє глянув на смертельний туман та примарливі сонця. Вони накрилися з головою своїми ковдрами і щільно пригорнулися одне до одного. Хтось наштовхнувся на них і впав. Вони почули охкання й лайку і зміркували, що то був Мак-Кен. Він повалився на сніг і зайшовся від кашлю.

Їх раптом почало душити, груди рвав сухий кашель, якого не можна було спинити. Смок відчув жар. Лабіскві забила пропасниця.

Що далі, то частіше і нестерпніше ставали приступи кашлю, а ввечері їм трохи покращало, і вони задрімали.

Але Мак-Кен кашляв ще дужче; з того, як він стогнав, вони зрозуміли, що він у гарячці. Смок захотів підвестись, та Лабіскві вчепилася в нього.

— Ні, ні, — благала вона. — Розкритися — значить умерти. Сховай обличчя ось сюди, дихай тихенько й не балакай.

Так вони довго дрімали в темряві, хоч приступи кашлю часто будили їх. «Мабуть, вже північ минула», — подумав Смок, коли Мак-Кен закашлявся востаннє.

Смок прокинувся, відчувши на вустах дотик інших вуст. Він лежав у обіймах Лабіскві, його голова спочивала в неї на грудях. Голос її був веселий і дзвінкий, як звичайно.

— Вже день, — сказала вона. — Дивись, мій любий, вже день, ми живі! Треба вставати та йти далі, хоч я воліла б вік не підводитись. Ця ніч була така хороша! Я не спала і все дивилася на тебе. Я так тебе кохаю.

— Щось не чутно Мак-Кена, — промовив Смок. — А як це індійці не знайшли нас?

Він одсунув одежу й побачив у небі лише одне звичайнісіньке сонце. Дув вітерець, свіжий, морозний, віщуючи погожі дні. Навколо все було звичайне. Мак-Кен лежав на спині, його невмите, закурене димом обличчя застигло, наче мармур. Це зовсім не вразило Лабіскві.

— Глянь! Посмітюха! — гукала вона. — Це добра прикмета, коханий.

Індійців ніде не було.

Їжі стало так мало, що вони не зважувалися їсти й десятої частки голодної пайки. Багато днів і ночей мандрували вони, наче уві сні; часом Смок ловив себе на тому, що мурмотить щось собі під ніс, тупо вдивляючись в безкраї снігові шпилі. Потім знову неначе минали віки, і він знову приходив до пам'яті від власного бурмотіння. Лабіскві так само марила. І весь час вони прямували на захід, і весь час, наче на сміх, снігові гори заступали їм шлях, примушуючи повертати то на північ, то на південь.

— На південь нема шляху, — казала Лабіскві. — Старі люди знають. На захід, тільки на захід!

Одного дня зробилось холодно і почав падати густий сніг, навіть не сніг, а замерзлі крижинки. Вони падали цілий день і цілу ніч, і ще три дні й три ночі. Іти було неможливо, поки сніг не візьметься кригою, одтанувши вдень під весняним сонцем. Отож їм довелося лежати без руху в своїх хутрах. Через це вони їли менше, ніж завжди. Пайка була така мала, що майже не заспокоювала голоду. А шлунок аж корчився від нього. І голова боліла. Лабіскві мало не збожеволіла, смакуючи свою крихітну пайку, вона щось радісно лопотала, плакала й верещала, і вперше схопила шматочок, призначений на другий день.

І Смок побачив дивну річ. Їжа на мить пробуджувала її свідомість. Тоді вона почала випльовувати їжу і розлютовано бити себе по роті.

Чимало дивного бачив Смок, поки вони мандрували. Довго падав сніг, а після нього повіяв дужий вітер, що ніс за собою змерзлі сніжинки і крутив ними, як буран крутить пісок. Всю ніч лютувала снігова буря, і, коли зовсім розвиднілось, Смокові все попливло перед очима, і він побачив чудні примари. Навколо здіймалися великі й малі шпилі, немовби натовп могутніх велетнів. Над кожним з них коливалися, маяли й тріпотіли велетенські снігові прапори, довжиною на кілька миль. Вони були білі, як молоко, а на них грала барвиста веселка в сріблястому сяйві сліпучого сонця.

— Мої очі бачать пришестя господнє, — співав Смок, дивлячись на ці серпанки снігу, занесені вітром в небесну блакить.

Скільки він не вдивлявся, прапори не зникали з очей, і Смок думав, що марить, аж поки й Лабіскві не підвелася.

— Я марю, Лабіскві, — звернувся він. — Дивись. Може й ти щось побачиш.