Любов i пiраньi

Але, мабуть, так і має бути, інакше цей світ був би нудотним, мов лекція з термодинаміки.

Однак сама історія, як ви розумієте, ще не завершилась…

Я прилетів у Бориспіль засмаглим, голодним і трохи напруженим. Безперестанно думав про Маруську. Дівчина, а заразом і всі пов’язані з нею проблеми, які видавались такими далекими, майже нереальними в Бразилії, раптово присунулися на перший план. Я несподівано усвідомив, що свій «хід конем» уже зробив, і тепер лиш знічено очікую її відповіді. Подумки я пообіцяв собі віднині поводитися чемно, спокійно і адекватно, словом, робити все, що від мене залежить, аби відновити колишні взаємні довіру та почуття. Втім, невідь-чого у мене виникло відчуття, наче я машиніст, який отупіло тисне на гальма, коли потяг уже злетів у прірву.

Люті грудневі морози, котрі терзали Україну на початку зими 2009 року, минули. З негустих хмар цідив дощ зі снігом, а під ногами неприємно хлюпало. Ми з Алексом могли з повним правом заявляти, що привезли на Батьківщину потепління.

Ще в аеропорту, тупцяючи у черзі перед скляними будками паспортного контролю (по-моєму, ці черги там ніколи не розсмоктуються), я подзвонив кучерявці.

— Приві-і-іт! — радісно відповіла Маруська. — А я чекала на твій дзвінок! Як долетів?

Признатись, я трохи отетерів.

— Е-е-ем… Здоров! Та ніби все о’кей. Трохи втомлений, але в цілому почуваюсь нормально. А ти як?

— Теж нівроку.

І ми замовчали. Скидалося на те, що вона страшенно рада моєму поверненню. По-моєму, аж занадто рада. Але водночас щось, в дідька, було не так. На мене наринуло одурманливе хвилювання, як на шахіста, котрий абсолютно не усвідомлює, що за каверзу готує йому супротивник.

— Ну то як, зустрінемось? — зрештою запропонував я.

— Тобі ж, мабуть, треба відпочити.

— До завтра я буду в формі.

— Тоді, звісно, зустрінемось!

Я не розумів, чому вона так тішиться і торжествує. Невже так сильно заскучала? Але цього просто не може бути!… Схоже, Мігель мав рацію. Я підходжу до стосунків з дівчатами надто раціонально. Я намагаюсь усе аналізувати, діяти логічно, постійно розставляти крапки над «і». І це врешті-решт тільки шкодить мені. Подумавши так, я розслабився.

— «Аватар» уже почався в кінотеатрах? — запитую.

— Ага.

— Сходимо завтра? Я вже стільки всього чув про нове дітище Кемерона, що просто не можу дочекатись, аби побачити все на власні очі.

— І я! Тільки підемо в 3D.

— Обов’язково у 3D, — підтвердив я і поспіхом додав: — Мені пора… До зв’язку!

Підходила моя черга пред’являти паспорт і пояснювати суворому дяді-митнику, чому він мусить впустити мене до рідної країни.

Припускаю, що ви, либонь, конаєте від нетерплячки, бажаючи дізнатись, чим закінчилась моя багатостраждальна «love story»? Не стану вас мордувати і відразу розкрию карти: все скінчилося нічим. У буквальному сенсі.

Певна річ, ми розійшлись. Це тільки в мелодрамах буремні життєві перипетії закінчуються загсом, цьомками-бомками і шикарною постільною сценою, а в реальному житті воно, знаєте, трохи інакше.

Новий рік, який ми з Маруською все ж зустріли разом, став символічною жирною крапкою у наших стосунках. Після мого повернення з Бразилії наше спілкування перетворилось на безперервне і злюще перетягування ковдри: нескінченні взаємно-образливі натяки і намагання якомога болючіше вжалити один одного. Ми примудрилися погиркатись навіть у вщерть заповненій залі кінотеатру під час перегляду «Аватара», коли всі інші, нормальні люди, пускаючи слинки, не відлипали від екрану. У новорічну ніч напруга досягла апогею. Здавалось, ми тільки й чекаємо нагоди побільше накапостити один одному.

Охолонувши після неприємної новорічної вечірки, я зрозумів, що не маю бажання і далі роздувати конфлікт. Несподівано захотів, щоб усе скінчилося, причому скінчилося цивілізовано, без театральних ефектів. І розсудив, що, напевно, найкраще мовчки, по-тихому розстатися.

Тому після першого січня, нічого не сказавши одне одному (але, безперечно, обоє думаючи про одне й те саме), ми перестали спілкуватися. Без докорів, з’ясування стосунків, взаємних образ і навіть — хай як це дивно звучить — без останнього «прощай». Ми перестали існувати один для одного.

Вона так і не змогла мені пробачити того, як я, радісно метеляючи хвостом, помчав до Бразилії. Я ж після якогось моменту просто переключився. Мені стало відверто байдуже — я перегорів, зрозумівши, що в житті є інші цінності. Крім того, Бразилія — і за це я їй до скону вдячний — добряче провітрила мою довбешку. Можливо, утікати від проблем і не є найкращим способом їхнього вирішення. Однак, що б там не казали, це далеко не найгірший варіант.

Маруська так і не подзвонила мені.

Я залишив номери її телефонів у пам’яті своєї мобілки. Однак бажання скористатись ними більше не виникало.

Вечір 2-го січня 2010 року, Рівне, Україна.

Похмуре зимове небо неохоче видушувало з себе окремі хирляві сніжинки. Я сидів у рівненському кафе і мимохідь роздумував про те, що наступної зими треба буде знову звалити кудись у південну півкулю. Типу, полетіти у вирій. Якдалі від темряви, морозу і колючого вітру.

Супроти мене на стільчику йорзав Ед, який вже більше року перебував, образно кажучи, «по той бік фронту» (цебто, був одружений). Ми замовили собі по пиву і неспішно обговорювали події, що сталися відтоді, як ми бачилися востаннє. Я переважно розпитував, як воно там, «на іншому боці місяця» — в сімейному житті, в той час як Ед більше цікавився пригодами під час мого вояжу Бразилією.

Несподівано мій товариш спитав у мене про Маруську, згадавши, що якось бачив нас разом восени.

— Як твоя дівчина? Ви ще зустрічаєтесь?

Я відразу спробував перевести розмову на що-небудь інше. Менше всього мені хотілось говорити чи думати про Маруську.

— Мабуть, це якесь збочення, коли тремтіння палуби літака під ногами приносить більше задоволення, аніж домашній спокій та затишок, — мовив я.

Ед і не думав мені перечити.

— Це збочення, чувак, — недвозначно підтакнув він.

Я насупився.

— Однак я не можу з собою нічого вдіяти.

Ед стенув плечима.

— Ти не відповів про дівчину, — нагадав він.

— Яку? — стараючись не дивитись в очі своєму співрозмовнику, уточнив я.

— Білявку. З американського посольства.

— А-а-а… — удавано глухим і апатичним голосом протягнув я, так, ніби щойно згадав про неї. — Ми розбіглися. Ну… так вийшло.

Ед більше нічого не сказав. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Мій товариш час від часу сьорбав пиво з келиха. Я мляво жував зубочистку, зосереджено вдивляючись у вечірні вогні рідного міста.

— Це через неї ти рвонув у Бразилію?

Спочатку я вразився, не зрозумівши, звідкіля Ед може знати маловідомі подробиці зародження бразильської авантюри. Проте майже миттєво збагнув, що він читає мій блог і, безперечно, бачив пости, що передували мандрівці. Хлопець всього-на-всього зіставив докупи факти і зробив правильні висновки.

— Ну-у-у так… — видихнув я.

— Круто, — прицмокнув мій друзяка. — Іноді мені теж кортить махнути на все рукою і дременути кудись далеко-далеко. Але боюсь, що на цьому може зациклити: захочеться знову кудись летіти, їхати, нестись, шукати пригод на свою голову, ризикувати життям. І так до безкінечності.

Ми знову затихли.

— Над чим зараз працюєш? — знічев’я спитав Ед.

— Обдумую наступну книгу, — відказав я.

— Про Бразилію?

— Ага.

Я саме дописував «Подорож на Пуп Землі» і намірявся найближчим часом взятися за опис пригод у Пантаналі. То було все, чим я жив на той момент.

— І як?

— Нормально, — я посміхнувся, — зав’язка роману буде кумедна — шмарката трохи. Щоправда, поки що я не знаю, як його закінчити.

— Поки допишеш, придумаєш. Або життя саме підкаже.

— А що у тебе? — так само індиферентно поцікавився я. — Які плани?