Операцiя «Кришталеве дзеркало»

Він раптом здався самому собі страшенно смішним з оцією дивовижною історією, розказаною, можливо, за годину до смерті. Альберта охопило дивне, незнане досі почуття. Він був, як Едвард Келлі, чиїмсь медіумом [7] і, як у страхітливому сні, майбутнє відкрило перед ним свої таємниці: він побачив гори трупів, і він, саме він, був винуватцем загибелі цих людей.

— Відвези мене в місто, Міколаю. Я стомився, — тихо попросив Альберт.

Двері йому відчинила господиня. Незважаючи на пізній час, вона ще була одягнена. У вітальні горіло світло, па столику стояли дві недопиті чашки чорної кави.

— Ви ходили на побачення, правда? А приїхали ж ви такий стомлений…

— Я спав кілька годин. Прокинувшись, відчув страшенний головний біль. Найкращі ліки в таких випадках — прогулятися на повітрі. Побачення? Боже мій, я, здається, вже старуватий для цього…

— Ви жартуєте? Такий гарний мужчина! — захоплено вигукнула Рачинська і за мить додала: — Сідайте. В кухні лишилося ще трохи гарячої кави. Ви мене розчарували. Я знову змушена була розважати архітектора балачками…

— Це тяжкий обов'язок?

Господиня вибухнула сміхом. Потім ураз споважніла. Підняла руку, ніби хотіла поправити зачіску. Стиснула пальцями скроні.

— Я боюсь його…

І, перш ніж Альберт устиг здивуватися, Рачинська вибігла на кухню. Повернулася вона з кавником і чистою чашкою. Вже від самих дверей заговорила голосно й швидко, даючи йому зрозуміти, що слід забути про зізнання, яке так необережно вихопилося в неї.

— Наш архітектор розповів мені цікаву новину. Хоч я, зрештою, йому не вірю — тепер стільки пліток. Наше містечко особливо цим славиться.

— Слухаю вас.

— Кажуть, що вчора вранці у лісі поблизу кляштора в Домброві органи держбезпеки знайшли англійський парашут.

— Диверсант?

— Звідкіля я знаю?! Може, якийсь зв'язковий до Рокити? Або агент. Здається, неподалік від нашого містечка хочуть будувати великий завод. Ви чули про Рокиту?

— Трохи.

— Командир лісового загону. Три чверті нашого повіту займають дрімучі ліси. Коли командиром був Перкун, там, кажуть, переховувалося тисяч десять. Ви, напевно, читали в газетах про суд над штабом Перкуна?

— Читав.

— Ну от. Ох, як я ненавиджу політику! Від неї все лихо на землі. Війна скінчилась, а спокою нема й нема. Знову ллється кров, знову гинуть люди. Вчора напали на поїзд, убили кількох, забрали мільйон злотих. Тепер цей шпигун. Навіщо його скинули? В містечку тільки про це й говорять. Кожна нова людина викликає підозру…

Вона раптом змовкла. Допитливо вдивлялася в Альбертове обличчя.

Він мовчав. Повільно, маленькими ковтками пив чорну каву. Рачинська неспокійно ворухнулася в кріслі.

— На скільки ще років, скажіть, будь ласка, вистачить моєї вроди? — спитала вона зненацька прискіпливим, ворожим тоном. — О, час безжалісний! А тепер за найменшу допомогу підпіллю дають три роки в'язниці, і без будь-яких зайвих церемоній. А у в'язниці ж людина старіє вдвічі, втричі швидше…

Альберт відсунув порожню чашку й сягнув рукою в кишеню піджака.

— Ви, мабуть, захочете відмітити мене в міліції. Ось мій паспорт. Стара німецька кеннкарта. [8] В ній є штамп прописки і моя варшавська адреса.

Альберт спав до полудня. Потім викупався, з'їв обід, принесений йому в кімнату. Одягнув чорний костюм, витяг із чемодана невеличку шкіряну теку, поклав у неї дві книжки і зшиток із записами.

У вітальні стояли два чемодани, в передпокої роздягався високий худорлявий чоловік із кирпатим червоним носом і сивими скронями. Під плащем на ньому був військовий мундир.

— …Таке відчуття, наче мене били. Рюкзак і чемодани ледве рук мені не відірвали, — стогнав він, обмацуючи плечі.— Цілу ніч нав'ючений, як верблюд, пробирався лісом. Ми їхали легковим автомобілем. Нас затримали. Шофера вбили, мого товариша забрали з собою. Що з ним сталося, не знаю. Тільки над ранок мені показали дорогу до міста.

— У вас не забрали чемоданів? — здивувалася господиня.

— Е-е-е, в них немає нічого цінного. Білизна та кілька вимірювальних приладів, от і все. Селяни пишуть прохання в міністерство, щоб їм заново обміряли земельні ділянки, бо податки вираховують неправильно. Але як у таких умовах можна працювати?

Чоловік відрекомендувався Альбертові: землемір Ричалтовський. Господиня майже з острахом назвала запаморочливу ціну, за яку погоджувалася здати кімнату. Ричалтовський кивнув.

— У мене платять наперед, — мовила вона. Землемір не викликав у неї довіри.

Із задньої кишені штанів він витяг товсту пачку грошей. Відлічив кілька банкнотів.

— Ненавиджу готелі. Волію заплатити дорожче, тільки б мати спокійний сон. Мені ще у Варшаві дали вашу адресу.

— Не може бути!.. — жахнулася Рачинська. — Хто вам сказав про мене?

— Це байдуже. В кожному разі, цій людині можна довіряти. Не турбуйтесь, — заспокоїв землемір, поцілувавши руку господині.

— А ви давно тут живете? — звернувся він до Альберта.

— З учорашнього дня.

— Так, так, прекрасна вілла…

Альберт уклонився і сказав господині, що повернеться аж на вечерю.

Він вирішив заглянути в готель і спитати про Нічного Дрімлюгу. Уже біля самих дверей передумав і зайшов до готельного ресторану — єдиного на все містечко.

Альберт повністю довіряв Міколаю і був певен, що той виконає наказ. Питати ж про швейцара, раптове зникнення якого, очевидно, вже викликало тривогу повітового УБ, означало звернути на себе увагу.

Ресторан скидався на бойовище, недавно залишене супротивниками. Вночі тут були танці; досі встигли прибрати лише кілька столиків, на решті валялися перекинуті пляшки, на низькій естраді лежала купа стільців і музичних інструментів.

Альберт замовив каву й газовану воду. Витяг із теки зшиток у пошарпаній обкладинці й заходився перегортати його помережані записами сторінки. Якби не занадто елегантне вбрання — чорний костюм, накрохмалена сорочка і галстук, прикрашений шпилькою з каменем — вдалою імітацією діаманта, — про Альберта можна було б подумати, що це сивуватий учитель гімназії, який готується до уроку.

Рачинська сказала правду: кожна нова людина викликала підозру. Офіціантка чотири рази без усякої видимої причини пройшлася повз Альбертів столик. Вона не приховувала своєї цікавості.

Альберт замовив іще чашку чорної кави. Офіціантка принесла, потім зникла в бокових дверях. За хвилю звідти вийшов якийсь чоловік у білому кітелі офіціанта й запитав Альберта, чи він не журналіст із Лодзі. Альберт заперечливо похитав головою, сердито зціпивши зуби. «Сьогодні ж треба забиратися звідси», — вирішив він.

Старанно гортав сторінки зшитка. В ньому були нотатки з англійської книжки, опублікованої 1659 року Маріо Казобоною. Вже перші слова заголовка звучали дивовижно.

«Правдиве й достовірне відображення того, що відбулося між доктором Джоном Ді й деякими духами і що викликало б, якби пощастило, зміни в більшості країн і царств світу».

Назва складалася з кількох довгих речень, одне за одне таємничіших:

«His private Conference with Rodolphe Emperor of Germany, Stephen, King of Poland and diver other Princes nbout it. The Particulars of bis Cause,as it was agitated In the Emperos Court by the Popes Intervention: His Ba-nishement in part, as also the letters of Sundry Great Men and Prince, some where of were present at some of these Conferences and Apparitions of Spirits to the said Dr Dee…» [9]

Тиждень тому із старовинної книжки Казобони Альберт переклав і переписав у зшиток три «діалоги» доктора Ді з духами, що являлися до нього. Це був опис візиту архангела Урієля, який прибув подарувати Джону Ді кришталеве дзеркало.