"Грант" викликаe Москву

Увечері Релінк викликав до себе агента на кличку «Утікач». Він був адміністратором у театрі, постачав СД найдокладнішими і на перший погляд перспективними доносами, але всі вони після перевірки виявлялися цілковитою дурницею. В минулому Утікач — кандидат у члени Комуністичної партії, і в Релінка виникла підозра, чи не є його брехливі доноси зловмисними.

Допит Утікача тривав менше години. Релінк припинив його, відчуваючи таку гидливу відразу до агента, що йому захотілося швидше піти додому і прийняти гарячу ванну. Перед ним сиділа змокла від страху подоба людини. Раз у раз підтримуючи рукою вставну щелепу, Утікач бурмотів приглушеною скоромовкою… Так, він свідомо писав неправду, але кожний донос починав словами: «Треба перевірити отаку-то людину». Він думав, що перевірять, переконаються, що людина ні до чого не причетна, але водночас побачать і те, як старається він, Утікач, допомогти новій владі. Релінк уже бачив, що за всім цим стоїть примітивний тваринний страх за свою шкуру.

— Навіщо ви пішли в комуністи? — спитав Релінк.

— Я ж не дійшов… кандидатом був… — промурмотів Утікач закипілим ротом.

— Але навіщо? Навіщо? — крикнув Релінк.

— Для анкети, пане начальник. Виключно для анкети.

Релінк наказав відправити Утікача в тюрму для карних злочинців.

— Ну, що ви скажете про цього екземпляра? — звернувся він до перекладача.

— Всі вони такі. їм зрозумілий тільки страх, — відповів перекладач, упорядковуючи свої записи.

— Ви народилися в Німеччині? — спитав Релінк.

— Так. Мої батьки емігрували звідси в 1917 році.

— Отже, ви теперішніх своїх співвітчизників просто не знаєте, — зауважив Релінк.

— Але я вже встиг побачити їх тут, — сказав перекладач.

— Як ви думаєте, чому так виходить: ті, хто проти нас, — люди вольові, хоробрі, а ті, хто з нами, — такі ось? — Релінк поставив це питання і нетерпляче ждав відповіді. Він уже встиг переконатися, що цей російський хлопець не дурний, і йому було дуже цікаво, що він скаже.

Перекладач відповідати не поспішав. Складаючи в портфель свої папери, поглядав на Релінка, ніби перевіряв, чи можна йому говорити те, що він насправді думає.

— Очевидно, всі ті, на кому трималася комуністична Росія, опинилися в таборі наших ворогів, — обережно відповів перекладач.

— Це щось на зразок два рази по два — чотири, — грубо зауважив Релінк.

— Чому? — образився перекладач. — За цим два рази по два стоїть висновок, що комунізм тут підтримували сильні люди, а над цим уже варто подумати.

Так, це був саме той висновок, до якого вже не раз приходив і сам Релінк, уникаючи, проте, розвивати цю думку.

От і тепер йому захотілося обірвати цю розмову і заодно пристрашити перекладача.

— Але звідси випливає й інший висновок, — сказав Релінк, — що комунізм — справа розумних і сильних людей, а наші ідеї… — Релінк замовк, наче запрошуючи перекладача закінчити фразу. Але той уже зрозумів, у яку небезпечну розмову встряв, і промовчав. — Ви бачите, як небезпечно робити узагальнені висновки, грунтуючись на примітивних даних, — повчально підсумував Релінк.

— Так, звичайно, я знаю дуже мало, — поспішно погодився перекладач, але ця його поспішність знову викликала в Релінка роздратування, і він не попрощавшись пішов.

Пізно вночі Релінк записав у своєму щоденнику:

Розділ 29

На першому етапі боротьби міське підпілля зазнало чималих втрат — позначилась насамперед відсутність досвіду. Його набували вже в бою, і за нього першими розплачувались життям ті, хто недооцінював силу ворога і переоцінював свою. Інші гинули через те, що їм важко було зразу повірити, що в місті будуть зрадники із своїх. Були й жертви «сліпі». Це коли людей хапали випадково під час облав. Були втрати і безкровні, коли люди, не знайшовши в собі мужності, просто відходили од боротьби.

Але кожна втрата навчала підпільників мужності, загартовувала їхню волю, збагачувала досвідом боротьби. І після всіх зазнаних втрат підпільна організація не тільки зміцніла духовно, вона значно збільшилася, приплив людей до неї тривав. Підпільники діяли вже не тільки в місті, а й у ближчих колгоспах та радгоспах, і там, де на сотні кілометрів навкруги голий степ, ця робота була не менше важкою, ніж у місті. Група Шрагіна могла тепер спиратися на допомогу підпільників, а Шрагін на цей час фактично став одним з керівників підпілля. Дедалі частіше справи підпілля і групи Шрагіна доповнювали одна одну.

На початку весни Шрагін почав готувати велику диверсію на аеродромі морських бомбардувальників. Таку ціль вказала Москва. Літаки, що діяли з цієї бази, становили значну небезпеку для наших чорноморських портів і особливо для морських комунікацій, що постачали героїчний Севастополь.

Розвідку підходів до аеродрому провадили Федорчук, Харченко і люди підпілля. Незабаром підпільникам пощастило влаштувати на аеродром землекопом свою людину — Григорія Сірчалова. З його допомогою почав влаштовуватися туди і Федорчук. На аеродромі Сірчалов познайомився з дивним німцем, який відкрито кляне Гітлера і з великою симпатією говорить про Радянський Союз. Якщо цей німець не провокатор, то мати на аеродромі такого помічника було надзвичайно важливо. Але виникало безліч тривожних питань. Чому німець одразу довірився підпільнику? А оскільки було відомо, що Сірчалов у конспіративних справах недосвідчений, виникала підозра: чи не поводиться він там, м’яко кажучи, необережно? І чи не ведуть його з допомогою цього німця в пастку? Зв’язкові з ним зустрічалися раз на тиждень, а з’ясувати все це треба було негайно.

…У неділю після чергування в ресторані Юля йшла додому. Звернувши з головної вулиці у провулок, вона трохи не зіткнулася з Вальтером. Відтоді як, діставши призначення, він поїхав, Юля його не бачила. Зараз було схоже, що німець чекав її спеціально. Якось дуже незграбно розіграв він сцену випадкової зустрічі.

— Як несподівано і чудово! — вигукнув він. — Іду і саме думаю про вас. У місто приїхав з цілим мішком справ, немає й хвилини заскочити до вас в ресторан пообідати, а побачити вас дуже хочеться, і раптом…

Юля сказала, що вона теж рада його бачити, і Вальтер запропонував їй погуляти.

— Такий чудовий весняний день! Покажіть мені ваше місто, адже я зовсім його не бачив, — попросив він.

— Місто велике, — усміхнулась Юля. — А у вас же повний мішок справ і ні хвилини вільної.

Вальтер почервонів.

— Загалом я боявся зайти в ресторан і чекав вас тут, — збентежено признався він.

— Що ж вас налякало?

— Що? — перепитав він і обережно взяв її за лікоть. — Ходімо, не треба муляти людям очі.

Вони пішли в напрямку Юлиного будинку.

— Хай йому чорт! — раптом вигукнув Вальтер. — Як тільки де-небудь появиться німець, одразу люди починають боятися один одного, а головне, навіть ми, німці, боїмося один одного. Так я кажу?

Юля спитала у відповідь:

— Де ви тепер служите?

— Головна авіабаза морського бомбардувального полку. Старший механік по ремонту і винятковий екземпляр військового без звання. Штопаю дірки на літаках, і тут я сам собі фельдмаршал і фюрер. А оскільки я вмію добре це робити, то фельдфебелі не соромлячись мою роботу присвоюють собі. Вони за мене навіть сваряться. Переманюють мене, наче співачку в кабаре.

Вальтер розказував усе це весело, але Юля бачила, що його веселість удавана, не вірила йому і ждала, чого ж він хоче.

— Ви надовго приїхали в місто? — спитала вона, щоб з’ясувати, як поводитися. Вони і далі йшли до її будинку, але, якщо виявиться, що у Вальтера є час, треба буде змінити напрям прогулянки. Запрошувати його до себе в гості Юля без дозволу Федорчука не наважувалась.