Ставка бiльша за життя. Частина 1

Клосс сидів навпроти нього, затуливши обличчя руками.

— Ганна не скаже нічого.

Марцін не підтвердив цієї думки й не заперечив її. Він знав, що робиться на Алеї Шуха, не хотів себе обманювати і був готовий до всього. Клосса він теж розумів, але розумів і те, що єдиним реальним виходом з нової ситуації було примирення з обставинами, що склалися.

— А якщо… — по тривалій мовчанці озвався Марцін. — Нам залишається тільки одне: чекати.

— Ні! — спалахнув Клосс. — Я не можу чекати!

— А що ти можеш зробити?

— Не знаю, — відповів той. — У такому стані думки не лізуть в голову.

Капітан Рупперт все ще не втрачав надій. Він все ще вірив, що станеться якась подія, яка допоможе йому вибратися з тенет. Отож сидів біля піаніно і грав Моцарта. Раз у раз у його пам’яті зринала одна і та ж музична фраза так, нібито він забув усе, крім цього одного мотиву. Ільза крутилася по кімнаті; невдовзі вона підійшла до нього, поклала руку на плече, але це не заспокоювало, а ще більше дратувало.

— Віллі, скажи мені, нарешті…

Що він міг їй сказати? Коли почув дзвінок і побачив Лотгара, якого ввів у кімнату денщик, то зрозумів, що події наближаються до кінця.

Ільза залишила їх самих, і Рупперт став поряд з Лотгаром; на цей раз капітан був більш зібраним, на якусь хвилю до нього повернулася впевненість у собі, він знову відчув себе німецьким офіцером.

— Що ви з нею зробили? — запитав зненацька.

— З ким? — не зрозумів Лотгар.

— З тією дівчиною, яку я для вас розшукав.

Лотгар скривився.

— Вас це все ще цікавить? Не прикидайтеся, Рупперт. Ця дівчина нічого не говорить, — додав зі злістю. — Я вирішив звести вас віч-на-віч, може, хоч перестане принаймні все заперечувати.

Рупперт мовчав досить довго.

— Я її не хочу бачити! — крикнув він. — Чуєте? Не хочу бачити її!

— Спокійно! — Лотгар дивився па Рупперта з неприхованою зневагою. Він уже бачив такі прояви характеру. Найгірші ганчірки здатні на такі спалахи. Короткі. — Ви зробите все, що я скажу, — констатував Лотгар. — Ця дівчина мусить заговорити. Я, зрештою, маю підозру, що ви, Рупперт, приклали руки і до справи зникнення Беніти фон Геннінг. Ви не щирі з нами, а я не люблю крутійства.

— Брехня! — Рупперт перестав панувати над собою. — Це підло — підозрівати мене і в цьому.

— Підло? — повторив Лотгар і ляснув Рупперта по обличчю. Офіцер відсахнувся назад, якусь хвилю можна було думати, що він кинеться на Лотгара. Потім — важко сів у фотель, затулив лице руками.

— Як ви сміли це зробити?

На порозі з’явилася Ільза.

— Раджу мовчати, — відповів Лотгар і вийшов з кімнати.

Рупперт знову підійшов до піаніно і вдарив по клавішах. Залунала та ж сама музична фраза Моцарта.

У Лотгара було багато причин, щоб нервувати. Минуло вже чимало годин, а він все ще нічого не з’ясував щодо зникнення панни фон Геннінг. Знав зараз буквально стільки ж, скільки й на початку розслідування.

На цей раз розмова з групенфюрером, який знову викликав його, була різкіша.

— Ви, Лотгар, дурень, — сказав групенфюрер відразу ж, як тільки Лотгар причинив за собою двері. — Дурень! — повторив він.

— Ця дівчина не хоче говорити, — почав пояснювати Лотгар. — Я забрав людей із дому азартної гри, але вони, мабуть, і справді нічого не знають. Я передам їх кримінальній поліції.

— І що ви думаєте робити? — В голосі групенфюрер а дзвеніла неприхована погроза. — Я щойно розмовляв з Берліном. Сподіваюся, ви здогадуєтеся, що мені сказали в Берліні?

— Здогадуюся, — відповів Лотгар, хоча повинен був би мовчати.

— Отже?

— Сьогодні вночі я допитуватиму ту дівчину особисто.

Групенфюрер глянув на Лотгара із зневагою, з такою самою зневагою, з якою нещодавно Лотгар дивився на Рупперта.

— І після цього вона взагалі вже нічого не зможе сказати, так? Я відправлю вас на фронт! — крикнув він нарешті. — Ту дівчину, — додав уже тихо, — ви завтра вранці звільните з-під арешту.

— Так точно.

— Приставите до неї найліпших ваших людей і використаєте всі наявні засоби. Я розстріляю вас, якщо їй вдасться втекти. Вона повинна нас навести на слід. І ще одне — слухайте, Лотгар, уважно! Якщо справді Беніту викрала польська розвідка, то я не мав би анічогісінько проти того, щоб запропонувати такий обмін: Беніту фон Геннінг за цю дівчину…

Лотгар знизав плечима.

— Яким способом я зможу порозумітися з ними, пане групенфюрер?

— Спробуйте, — сказав високопоставлений гестапівець. — Тільки на цей раз — уже без помилки…

Ганна не могла, на жаль, знати про цю розмову, і тому вона сприймала ніби уві сні те, що їй віддали її сумочку. Вартовий відкрив шлагбаум і взяв перепустку.

Дівчина опинилася одна на безлюдній вулиці. Вона все ще не вірила, не могла повірити, йшла Алеєю Шуха в напрямі площі Унії, знову в своїй Варшаві, в своєму місті, і тільки тепер відчула, як страшенно вона втомилася. Усе тіло її боліло, але ж вона була вільна, випустили її, нічого вона не сказала, може гордитися цим. І все-таки: чому її випустили? Це — диво, неймовірне диво, бо ж з Алеї Шуха нікого не випускають, в найліпшому випадку відсилають до Освенціма, а якщо хтось звідси виходить…

Ганна озирнулася. Вулиця вже не була безлюдною. В кільканадцяти метрах слідом за нею йшов чоловік у плащі й капелюсі. На протилежному боці вулиці — ще один чоловік і теж у плащі й капелюсі. Це — гестапівці! Вони висліджують її, ідуть за нею. Тепер Ганна починає розуміти… Вона, значить, повинна навести їх на слід. Вони розраховують на те, що заарештована розповість більше на волі, аніж у камері. Ганна прискорила ходу, хоча це далося їй нелегко. Звернула на Маршалковську, потім пішла вулицею Пія XI і опинилася на Мокотовській. Посеред вулиці помітила мотоцикл; мотоцикліст у гумовому плащі їхав повільно. Ганні здалося, хоча й не була в цьому цілком упевнена, що ці троє — мотоцикліст і два чоловіки, що знову з’явилися на тротуарах, спочатку перезирнулися між собою, а потім подивилися на неї. Над’їхала автомашина із закритим кузовом. Ганна звернула вбік, тут все їй було добре знайоме, змішалася з юрбою, знову побачила сценки, які не раз бачила раніше. Молодий безногий хлопець стояв під муром кам’яниці, співав щось і простягав до людей кашкет. Під крамницею харчових товарів вишикувалась черга: видно, давали маргарин. Два хлопці у чоботях, сховавши руки в кишені, стояли біля під’їзду. Ганна не була знайома з тими хлопцями, однак знала подібних до них і тому почувала себе тут безпечно, як на своїй вулиці. Досить пройти кільканадцять кроків — і була б уже на площі Трьох Хрестів, де мешкає її шкільна подруга. “Досить сісти в трамвай — і доїдеш до Мокотова, де можна побачити Марціна або, може, і Янека. Янека”, — повторила собі в думці. Але Ганна не могла цього зробити: вона була не такою, як всі ці люди, що проходили мимо. Кожного, хто до неї підійде, підстерігає страшна небезпека. Вона не має права зустрічатись із знайомими і не має права будь-кого впізнавати, і вже ні в якому разі не має права побачити когось із своєї групи. Знову оглянулася. Ті, звичайно; були теж тут. І мотоцикліст, і два чоловіки в плащах і капелюхах. І автомашина — теж. Як од них відірватися? Чи має вона шанс втекти від них? Повернулася на Маршалковську, стала в юрбі людей на зупинці біля рогу Вільчої. Обережно озирнулася. Здалося, нібито їх не видно. Але за хвилю серед вулиці знову з’явилася та ж сама автомашина. До зупинки вже підходив і чоловік у плащі та капелюсі. Його товариш також проходжувався на протилежному боці вулиці. Ганну охопив розпач. Всі вони — тут, полюють за нею, мов за звіриною, яку оточила облава. Трамвай різко заскрипів гальмами. Ганна не заходила, чекала до останньої хвилі, а коли трамвай рушив, стрибнула на приступку, і хтось втягнув її всередину вагона. Може, вони не встигнуть? Може, не помітять? Трамвай набирав швидкість. Дівчина, притулившись обличчям до шибки, оглядала вулицю. І нікого там не бачила.