"Сатурна" майже не видно

— Вам би раніше від дівчини треба, — буркотливо зауважив Старков. — Де його скинули?

— Та тут же.

— А чого ж він звідси не втік?

— Каже, вирішив чекати темряви. Скинули ж його ще на світанку.

— Парашут, спорядження знайшли?

— Він усе закопав і сам показав де.

— Ім'я дівчини записали?

— Катя Лагутіна. Донька колійного обхідника. Вона тут…

— Я бачу, тут цілий мітинг, — невдоволено сказав Старков.

Вони вийшли на лісову галявину, на якій юрмилося не менше сотні людей. Були тут і чоловіки, і жінки, і, звичайно, дітвора — вона всюди встигає. Люди обступили парубка в червоноармійській формі, який похмуро сидів на гнилому пеньку. Поряд з ним на траві лежав зібганий парашут і нерозпечатаний контейнер.

— Здрастуйте, товариші! — голосно сказав Старков, підходячи до натовпу.

Відповідаючи Старкову, люди розступились.

— Хто з вас брав участь у затриманні парашутиста?

Дітвора випхнула вперед дівчинку років чотирнадцяти. Боса, кирпата, з розкуйовдженим рудим волоссям, вона спідлоба дивилася на Старкова.

Вперед вийшло ще троє: літній чоловік у парусиновому зім'ятому піджаку, жінка з маленьким кошичком суниць і кругловидий, багряно-рум'яний юнак у тюбетейці на великій бритій голові.

— Спасибі, товариші,— сказав Старков, уважно вдивляючись у їхні обличчя. Він зупинив погляд на Каті Лагутіній і побачив, що на правій щоці в неї засохла подряпина. — Це він тебе?

Катя пирснула, труснувши кудлатою головою.

— Нічого, я йому теж… — Вона прикрила подряпину долонею.

— А він же міг тебе з пістолета?

— Хай би спробував!

Старков розсміявся і озирнувся на Маркова.

— Он ти яка!

— Така вже…

— Молодець. Катю! Велике тобі спасибі.

Ні за що!.. — Дівчина презирливо подивилась на парашутиста. — Лізуть, гади…

Старков наказав офіцерові записати зі слів тих, хто затримав перебіжчика, як усе це було, а решту попросив розійтися.

— Нам треба працювати, товариші…

Люди не дуже охоче почали розходитися. Старков підійшов близько до парашутиста.

— Ну, герою Гітлера, хто ти?

Підвівши голову, парубок з тупим страхом дивився на Старкова і мовчав.

— Прізвище? Ім'я? — підвищив голос Старков.

— Куницький, — неголосно іі хрипло відповів парашутист.

— Ясніше, голосніше.

Парашутист прокашлявся:

— Куницький Петро.

— Де здався в полон?

— Ніде не здавався. Звільнений я.

— Що значить звільнений.

— Сидів у мінській тюрмі. Німці звільнили.

— За що сидів?

— По тридцять п'ятій.

Старков переглянувся з Марковим.

— Академічні кадри, нічого не скажеш. Що збирався тут робити?

— Нічого не збирався. Думав, як сяду, дам чосу кудись далі. В Сибір, наприклад.

— Тебе готували?

— Два тижні і п'ять днів.

— Де?

— В спецшколі…

— Вони, — тихо сказав Старков Маркову. Він наказав офіцерові відправити пійманого до Наркомату держбезпеки і кивнув Маркову.

— Їдьмо додому.

Ідучи лісом, Старков посміхався і поглядав на Маркова.

— Ну, як у нас із нервами?

— Принаймні знаю, де вони в мене, — віджартовувався Марков.

Старков зупинився.

— Знаєте, про що я думаю? Ваша група буде діяти там у найсприятливіших умовах. Так, так, Михайле Степановичу, найсприятливіших. Згадайте того першого, якого привіз Петросян. Німець не те, що цей рецидивіст. На скільки в нього гонору вистачило? Рівно на добу. А потім як він запобігав, як покірно плазував на череві, як ганив усю свою єпархію! А його ж переконали, що війна з Росією — весела прогулянка. І академіки Канаріса теж зіпсовані успіхами. Після легкої здобичі в Європі у них повинна бути дуже небезпечна для пана Канаріса самовпевненість і нахабство. Ви тільки подумайте, вони на цього типа, на тридцятип'ятника, покладали завдання підірвати наш тил! Нахаби! А тут Катя… — Старков засміявся. — Одна Катя. І сюжету кінець.

Вони вийшли до машини і зупинилися, милуючись зеленим коридором шосе, по краях якого крутим водопадом лилося сонячне світло.

— А тим часом — війна… — тихо сказав Старков і зітхнув. — Сідайте, Степановичу. Треба їхати, війна не жде…

Машина розвернулась і помчала до Москви.

Розділ 2

Літак, на борту якого був Бабакін, злетів з Центрального аеродрому і, не роблячи традиційного кола, взяв курс точно на захід. Бабакіна втиснули в кабіну стрільця-радиста; вдвох вони не могли навіть присісти, стояли трохи підігнувши коліна, дихаючи в обличчя один одному. Досить було Бабакіну ледь поворухнутись, як він бився головою об кулеметну турель. Стрілець нервово оглядав небо і потім сердито дивився на Бабакіна: як виникне потреба, він не зможе вести вогонь через цього бородатого.

Літак летів низько, немов прив'язаний правим крилом до залізниці. Трохи повернувшись праворуч, Бабакін весь час бачив одне й те ж саме — пряме дворяддя залізничного полотна і на ньому ешелони, ешелони з цеглинок вагонів. І було таке враження, ніби ешелони не рухаються, а просто розставлені по всій дорозі на невеликій відстані один від одного. А вгорі було блякло-голубе палюче небо. Попереду висіло призахідне величезне сонце. По відполірованій руками стрілці кулеметної турелі ковзав нестерпно яскравий сонячний зайчик.

Стрілець рвучко сіпнувся, завертів головою. Літак у цей час якось боком рвонувся від землі, у Бабакіна перехопило подих, і раптом він близько-близько побачив унизу жахливу картину розгромленого ешелону: кілька вагонів були перекинуті і горіли, паровоз лежав боком, І навколо нього, немов молочна калюжа, розтікалася пара. Збоку від поїзда бігли люди. Бабакін зрозумів: це сталося тільки що. Він глянув на стрільця, а той, до болю закусивши губу, ошалілими очима дивився вгору. Бабакін теж глянув туди: в голубому небі три літаки з чорними хрестами на крилах один за одним пікірували до землі. Він ясно побачив, як з-під черева першого літака відділились і немов розтали в повітрі чорні сигари. Вибухів бомб він не бачив і не чув. Ешелон був уже десь позаду…

Тепер внизу був ліс, над яким вони летіли так низько, що Бабакін бачив розгойдані верхів'я дерев. Його почало нудити. Щоб відвернути увагу, він почав думати про справу, яка чекала на нього там, попереду. Ще раз у думці повторив версію своєї вигаданої долі. Але на цей раз звичне повторення легенди відбувалося по-іншому: чомусь свідомість весь час поряд з вигаданим ставила те, що було в його реальному житті. І так це вигадане не збігалося з справжнім, що Бабакін раптом з острахом подумав, що впевнено жити з цією вигаданою біографією він не зможе і зірветься… Піднощик на лісозаводі. Засланий на Колиму. Працював сторожем у ліспромгоспі. Успадкував будинок із садком та городом. А тепер вестиме приватну торгівлю в окупованому німцями місті. Суцільна каламуть. А насправді його життя — просте, ясне: завод, комсомол, армія, навчання… І невідомо, від якого поруху пам'яті раптом у його думках поставало давнє-давнє — ночівля на Жигулівських скелях, високо над Волгою. Це було в туристському поході в студентські часи. Давно це було, а пригадалося так чітко, мов було вчора. У кам'яній печері палахкотить вогнище. Вони сидять оддалік на порослому мохом камінні, і хтось заводить мову про те, що, можливо, біля цієї печери отак сиділи коло багаття, піджидаючи купецькі кораблі, молодецькі волзькі розбійнички. Генка Сугробов сказав з сумовитим виразом: «Все знищила цивілізація. Навіть розбійничків». А Таня Зіборова засміялася й сказала: «Та погляньте ви на себе, хіба з вас вийшли б розбійники? Та в вас хоробрості вистачить хіба що на те, щоб, не готуючись, іти складати діамат…»

І тоді він, Бабакін, образився і сказав: «Хоробрість людини — це не його ніс, якого всім зразу видно». Хтось несподівано заговорив про Чапаєва. Що, мовляв, простецький мужичок, багато чого не розумів, культурно говорити не міг, а став легендарним героєм народу. «Знову ж героєм його зробила війна, — гнув свою лінію Генка Сугробов. — І Павку Корчагіна теж. Вона породила всіх відомих нам з літератури героїв, включаючи сюди й артилериста Тушина з «Війни і миру». А от Чехов про війну не писав, так у нього всі герої — хлюпики, дрібнота всяка…». Заперечуючи Генці, він, Бабакін, назвав свого улюбленого героя — Рахметова. Хіба він не мужня людина? «Не війна, так якась боротьба! — не здавався Генка. — А ти назви мені хоч одну героїчну особу, яка виявилась, так би мовити, на рівному місці життя…» І він нічого відповісти Генці не зміг…