Дiаманти Кiвi-Кiвi
Дiаманти Кiвi-Кiвi читать книгу онлайн
У повісті сучасного прогресивного німецького письменника Рудольфа Дауманна «Діаманти Ківі-Ківі» зображено час, коли в Конго почалася розвідка нових алмазних родовищ. Алмазна лихоманка охопила весь басейн Конго. В непрохідні, бездонні болота Ківі-Ківі, населені зажерливими крокодилами, бегемотами, зміями, ринули білі, мулати, негри. Їх не зупиняли ні палюче сонце, ні хмари москітів, ні тисячі інших небезпек. Та незабаром господарем алмазних багатств стала бельгійська компанія Де Беерс, яка за допомогою всіляких махінацій прибирала до своїх рук усе нові і нові родовища.
Повість проливає яскраве світло на злочинну діяльність міжнародних компаній в Республіці Конго і в наші дні.
У книзі вміщено також оповідання «Маукі з Калахарі».
Обидва твори Р. Дауманна пройняті гарячою симпатією до поневолених африканських народів.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Накривай! — звелів Крішансен. — Незабаром сонце сяде. Тільки-но смеркне, рушай. Але не кажи нікому й слова, бо шкуру спущу шамбоком! їхатимеш всю ніч, а на ранок, коли висохне роса, висиплеш борошно на луки коло Могили бушменів. Так, у долині біля річки, де лежать потемнілі і глиняні плити. Для чого? Дурень! Там з'явилася сарана, і новий баас просив знищити її. Проте йому ні слова. Нехай буде для нього сюрприз. Вола в долину не веди. Мішки понесеш на спині. Порожні привезеш назад. Зрозумів? І щоб ніяких слідів!
Маукі нічого не сказав, він навіть не кивнув у відповідь на докладне пояснення бааса. Юнак тільки допитливо дивився на хазяїна. Той не витримав його погляду і відвернувся.
— Поганяй! — кинув Крішансен. — За повіткою зачекай, доки смеркне. Справишся, дістанеш в нагороду ріг нюхального тютюну.
Бліде місячне сяйво освітлювало долину, і Маукі знаходив стежку як удень. Він жодного разу не підняв палицю, щоб підігнати вола, і той поволі плентався. Маукі думав…
Хазяїн наказав висипати борошно в долині! Рехоботер, нічого не знаючи, пожене туди отару. Вівці їстимуть траву, лизатимуть отруту. Дурні тварини лижуть усе, що солоне. А потім здохнуть матка і баран, загине ягня одне, друге… Бідолашні дурні каракулі. Бідолашний рехоботер з своїми дітьми. Баас твердить, що тут сарана.
Ні, зараз мало сарани. Навіщо ж сипати отруту? Маукі шкодував, що не порадився перед від'їздом з розумною Марією Магдалиною!
Юнакові раптом стало холодно, і він втягнув голову в плечі. Ні, йому дошкуляв не нічний холод цієї пустинної високогірної країни; холод ішов зсередини, від серця. Маукі все ще бачив перед собою нещире, хитре обличчя свого хазяїна і чув його сердитий голос: «Щоб ніяких слідів!»
І враз Маукі зрозумів, що йому робити. Він стьобнув вола і поїхав швидше. Коли над безмежною пустинею Калахарі зійшло сонце, юнак спустився по кам'янистій стежці, проминув глиняні плити біля Могили бушменів, напоїв вола у Летіахау, пустив його пастися, а сам пішов на ферму до рехоботерів. Десь о дев'ятій годині вони погнали своїх овець до річки, і Маукі, примостившись під квітучим кущем колючок, став спокійно чекати на їх повернення.
Екендель уже знав цього старанного бушмена. Він кілька разів бував у нього на пасовиську. Фермерові дуже подобалось, як Маукі дбає про хазяйських овець.
— Що це ти привіз, Маукі? — спитав він, вказуючи на вола, що з мішками по обидва боки сідла ліниво влігся на траві. — У бура Крішансена знайшовся-таки лизунець?
— Ні, то не лизунець! — Маукі зірвав попону і показав на жовті смуги і череп. — Баас каже, що у вас сарана. Маукі забувать де. Скажи, баасе рехобот, де висипать це погане-погане борошно.
— «Провапнений миш'як», — прочитав на мішку Екендель, і його засмагле на сонці обличчя зблідло. — Тобі наказали висипати це у нас? Біля самої Могили бушменів?
— Так-так! — приклацнув язиком Маукі, ніби тільки що згадав про це. — Саме там, — біля старих глиняних плит. Висипати все. дуже рано. Сьогодні вже пізно… Завтра висипле на траву, поки роса не спаде. Чи мені самому зробити це?
— Дай сюди отруту! — Екендель враз охрип. — То це твій баас наказав тобі посипати отрутою місця, де виходить наверх сіль?
— Там нема таких місць, там тільки погана глина і добра трава. Каракулі дурні, їдять отруйне борошно, як солоний камінь. Так-так, сарана мертва, коза мертва, каракуль мертва. Погане-погане борошно!
Екендель тим часом підкликав своїх братів і. обурено почав розповідати їм про все. Маукі спокійно чекав, поки вони зняли мішки, відтягли їх убік під скелю і завалили камінням.
Потім Екендель витяг повний кисет тютюну, дістав свою яскраво розмальовану люльку й запальничку і все це поклав у руку Маукі.
— Ти завжди був для нас добрим другом, Маукі. Покинь поганого бааса з Епукіро і переходь до мене!
— Я не можу, баасе рехобот, — похитав Маукі кучерявою головою. — Маукі заборгував баасові Крішансену багато фунтів — п'ять разів по п'ять усі пальці на руках. Працюю-працюю, а боргу все більше. Погане життя в Маукі!
— П'ять разів по п'ять усі пальці? То це двісті п'ятдесят фунтів! Он як обдурює гладкий негідник свого найкращого робітника!
— У нас у всіх борги. Баас нікого не відпускає. Хто тікає, того ловлять мисливці гереро і собаки. А потім хазяїн дуже-дуже б'є шамбоком. Ні сидіти, ні лежати!..
— Ти зробив мені велику послугу, — мовив Екендель і потис йому руку. — Ти справжній брат людям з Летіахау. Чи скажеш ти Крішансену при мені все те, що розповів тут?
Маукі заперечно хитнув головою.
— Кольорових Свідків біла людина не визнає. Ти сам скажи все баасові, потім я скажу. Добре, якби був і поліцай.
— Ти розумний хлопець, Маукі. Так і зробимо, його примусять закреслити твої борги і відпустити тебе. В неділю я приїду в «Епукіро-ост»!
Зустріч з Пітом Крішансеном відбулася зовсім не так, як уявляв Екендель. З веранди будинку фермера його весело привітали два поліцаї з охоронної гвардії протекторату Бечуаналенд, вже добре підпоєних першосортним віскі Піта Крішансена.
— О, Екендель, тобі-пощастило! — галасували вони. — Отой клятий Маукі вкрав два мішки провапненого миш'яку, щоб отруїти твою отару. Ну, Крішансен добряче провчив негідника. Вдруге не наважиться таке робити!
Екендель зіскочив з сідла, рвонув з чохла рушницю, зарядив її і, широко ступаючи, піднявся по сходах.
— Сержанте Міллер, сержанте Гроссе, ви на службі чи на гулянці? Де Піт Крішансен? де Маукі?
— Піт зараз принесе ще одну пляшечку. А Маукі десь у Марії Магдалини. Вона кладе йому холодні компреси на спину і на інші, місця, де треба. Потім ми закуємо його в кайдани і повеземо в Рітфонтейн. Звідти його поженуть у Мафекінг. Але навряд чи дійде. Піт добре доклав до нього руки. Та якщо зважати…
Екендель зблід.
— Отже, ви вирішили, що можна вершити суд, не чекаючи моїх показань? Хоч я вважаю себе рехоботером, але моє слово — слово білої людини. Я подам у суд на Піта Крішансена!
— Ну-ну, старина, фронтовий друже! — вигукнув сержант Гроссе. — Ти, як і при Соллумі, все лізеш на рожен. Які в тебе докази?
— Два мішки отрути!
— Ті, що бушмен украв з старої повітки?
— То вигадки Крішансена. Ще один доказ — показання Маукі. Йому звеліли висипати отруту на пасовисько біля Могили бушменів.
— Але ж суд цього не визнає! Бродячий бушмен не може свідчити проти білої людини через свою природну брехливість і моральну неповноцінність!
— А, чорт! Мораль бідолашного хлопця набагато вища за мораль Крішансена. Білий фермер брехав мені про виходи солі біля Могили бушменів, брехав, що в нього нема солі-лизунця!..
— Таке буває з кожним, Екендель. Але не жартуй з рушницею. Опусти дуло вниз!
Сержант Міллер відвів убік важку рушницю саме в ту мить, коли на дверях з'явився господар «Епукіро-ост». Помітивши Екенделя із зброєю, він одсахнувся, коліна в нього підігнулись, з тремтячих рук вислизнули дві пляшки. Крішансен прихилився до одвірка. Тільки коли поліцаї втихомирили його оскаженілого сусіда, до бура повернулася мова.
— Оце добре… Оце добре… — затинаючись, пробелькотів він. — На моїй власній землі вітати мене з рушницею. Міллер, Гроссе, це ж замах на мене!
— Замах — це замах, а не вбивство, і за нього не судять, — буркнув поліцай. — Екендель, старина, сідай! У тебе що, сонячний удар?
Але Екенделя неможливо було втихомирити.
— По всій окрузі від Рітфонтейна до водоспадів Замбезі тебе називають протухлим шматком м'яса, Крішансен, — вигукнув він. — Але я і гадки не мав, що ти така тварюка. Навіть у найскрутніші часи я не зустрічав таких… Де Маукі?
— Що тобі до того? — Коли Крішансен побачив, що чотири дужих поліцейських кулаки взяли його під захист, до нього знову повернулося самовладання. — Маукі мій наймит, і я відповідаю за нього. Ви, рехоботери, краще частіше згадували б про свою змішану кров…
Екендель блискавично заліпив йому ляпаса.
— А-а, чорт! У в'язницю цього бастарда! — зарепетував бур.