Смок i Малий

З верхів'я він спустився в маленьку долину. Тут було гарно: пахли квіти, в повітрі ліниво гули бджоли. І взагалі ця долина поводилася розсудливо: як і годиться, вона вела до озера. Та за якихось сто ярдів вона раптом кінчалася стрімкою скелею заввишки не менш ніж тисячу футів — зі скелі падав потік, повитий запоною туману.

І тут Смок побачив ще одну цівку диму, що повільно стелилася в промінні сонця над виступом скелі. Зайшовши за ріг, він почув легкий брязкіт по металу і у такт ударам веселий свист. Потім побачив чоловіка з перевернутим чоботом між коліньми. Той забивав цвяхи в підошву.

— Здорові! — привітав його незнайомець, і Смок одразу ж відчув приязнь до нього. — Зараз закусимо! Ось кава, холодні оладки та в'ялене м'ясо.

— Залюбки до вас приєднаюсь, — проказав Смок, сідаючи. — Останніми днями я майже нічого не їв. А он в тій хаті знайдеться щось попоїсти.

— По той бік озера? Я саме туди прямував.

— Здається, озеро Несподіванок трохи заселяється, — мовив Смок, жадібно допиваючи каву.

— Це ви жартуєте? — спитав чоловік, і подив відбився на його обличчі.

Смок засміявся.

— Так воно з усіма. Бачите он ті високі виступи на північному заході? Звідти я вперше побачив його. І цілком несподівано. Раптом угледів усе озеро. А я вже й облишив його шукати.

— Так само й я, — сказав незнайомий. — Учора вирішив іти назад до річки Стюарт, коли наскочив на це озеро. Де ж годі Стюарт? І де я був весь час? Якби ви не прийшли… Як вас звати?

— Беллю. Кіт Беллю.

— О, знаю! — Очі його радісно засяяли, і він гаряче потис Смокові руку. — Я багато чув про вас!

— Мабуть, стежили у газеті за кримінальною хронікою? — пожартував Смок.

— Ні, — засміявся той і покрутив головою. — Тільки за останніми подіями на Клондайку. Ви давно не голились, а то я зразу пізнав би вас. Я теж був в «Оленячому Розі», коли ви всіх обдурили на рулетці. Моє прізвище Карсон. Енді Карсон. Мені навіть бракує слів, щоб сказати, який я радий вас зустріти.

Це був маленький чоловічок, жилавий, міцний, з швидкими чорними очима. Одразу було видно, що він славний хлопець і хороший товариш.

— Оце й є озеро Несподіванок? — пробубонів він, не ймучи віри.

— Воно самісіньке.

— І дно його купається в золоті, як млинець у маслі?

— Так. Ось і вам трохи цього масла, — Смок поліз у кишеню і витяг шестеро самородків. — Це зразки. Вам слід лише пірнути на дно і загрібати їх жменями. А потім бігти з півмилі, щоб знову зігрітися.

— Оце так. Значить, ви випередили й мене! — жартівливо озвався Карсон. Але було помітно, що він засмутився. — А я думав, що вигребу для себе геть усе. В усякому разі хоч подивився — і то розвага.

— Розвага! — вигукнув Смок. — Та коли нам пощастить дістатися дна, то сам Рокфеллер здаватиметься старцем порівняно з нами.

— Але це ж ваше, — зауважив Карсон.

— Отакої! Відколи шукають золото, ніхто ще не знаходив такого багатства. Тут буде й вам, і мені, та й усім тим, хто докладе сюди праці. Коли скласти докупи всю Бонанзу та Ельдорадо, то вони не будуть варті й півакра цього озера. Але як осушити його? На це потрібні мільйони. Одного тільки я боюсь: тут стільки золота, що, коли ми не контролюватимемо його видобуток, воно упаде в ціні.

— І ви хочете мене… — почав здивований Карсон.

— Так, я радий буду взяти вас у компаньйони. Це забере рік або два і силу-силенну грошей. Але я певен, що озеро можна осушити. Я роздивлявся. Нам потрібні будуть тисячі людей, які згодяться працювати за платню. Ціла армія. А головне — кілька чесних хлопців для початку. Ви пристаєте?

— Чи пристаю я? Хіба цього не видно? Я вже почуваю себе таким багатим, що навіть боюся переходити цей льодовик. Це було б глупством скрутити зараз собі в'язи. Хотів би я мати більше цвяхів. Я саме забив останнього, коли ви прийшли. А як у вас? Дайте, гляну.

Смок підняв ногу.

— Зовсім стерлись! Підошва гладенька, як дзеркало, — вигукнув Карсон. — Видно, чимало довелося човгати! Зачекайте хвилинку, я витягну трохи своїх і віддам вам.

Смок і слухати не захотів.

— Навіщо? У мене є футів сорок кодоли. Я її сховав у тому місці, де ми з товаришем переходили минулого разу. А з мотузом надійніше.

То був важкий шлях. Сонце сліпуче сяяло на крижаній поверхні.

Смок і Карсон, мружачись, обливаючись потом, ледве зводили дух. Лід був помережаний безліччю щілин та розколин, і за годину небезпечної праці вони посувались не більш як на сотню ярдів. О другій годині дня, спинившись біля калюжі, що утворилася на кризі, Смок запропонував одпочити.

— Де там ваше м'ясо? — запитав він. — Давайте пожуємо. Я довго сидів на голодній пайці, і мені вже ноги не несуть. До речі, ми перейшли вже найгірше місце. Через ярдів триста дійдемо до скелі, а нею легко сходити. От лише дві капосні розколини та ще ота, що веде вниз до пагорка… Там був колись досить благенький крижаний місток, але ми з Малим переходили його.

За їжею вони познайомилися ближче, і Енді Карсон розповів свою історію.

— Я знав, що знайду озеро Несподіванок, — бурмотів він, напхавши повен рот. — Я мусив його знайти. Бо я проґавив французьке узгір'я, Великий Скукум та Монте-Крісто. Лишилося тільки озеро Несподіванок або — геть усі мрії! І ось я тут. Моя дружина знала, що мені пощастить. Я і сам не здавався, але куди мені до неї. Вона — козир-жінка, одчайдушна, настирлива, ніколи не журиться. Єдина жінка, на яку можна покластися, як на кам'яну гору. Ось погляньте.

Він вийняв годинника, клацнув кришкою — і Смок побачив два усміхнені дитячі личка.

— Хлопчики?

— Хлопчик та дівчинка, — гордо відповів Карсон. — Хлопчик на півтора року старший. — Він зітхнув. — Вони могли б бути трохи більшими, але довго мусили ждати. Бачите: вона була хвора. Легені. Але здаватися не хотіла. А що ми в цьому тямили? Я був службовцем на залізниці, коли ми побралися. Всі в її родині були хворі на сухоти. Лікарі ж не дуже тоді розумілися на сухотах. Вони казали: це спадкове. Всіх жінчиних родичів уразила ця хвороба. Передавали її одне одному, навіть не знаючи про це. Думали, що народилися з нею, що вже така їхня доля. Вона та я жили разом з родиною перших два роки. Я не боявся. В моєму роду не було туберкульозу. Але й я захворів. Це примусило мене замислитися. Значить, воно заразне. Я заразився, дихаючи одним з ними повітрям. Ми побалакали про це з дружиною. Тоді я одмовив домашньому лікареві і звернувся до спеціаліста. Він сказав мені те, до чого я й сам додумався, і порадив нам оселитися в Арізоні. Ми одразу й поїхали. Ні грошей, ні майна. Я став за вівчаря, а її залишив у місті. Але то місто хворих на легені.

Звичайно, живучи на чистому повітрі, я почав одужувати. Вдома я не бував по кілька місяців, але щоразу помічав, що жінці стає дедалі гірше. Тоді я витяг її звідти, і вона теж пішла вівчарити. Чотири роки, взимку і влітку, в холод і спеку, в дощ, сніг і мороз, у найбільшу негоду ми ніколи не спали під покрівлею, бо мандрували весь цей час. Побачили б ви, як ми змінилися — засмагли, аж чорні та худі стали, як ті індійці, міцні, як невичинена шкура. Нарешті нам здалося, що ми вже видужали, і ми повернулись до Сан-Франціско. Але радість була передчасною. Незабаром у нас обох пішла горлом кров. Ми кинулись знов до Арізони, до овець. Ще два роки там прожили. Це й врятувало нас. Зовсім одужали. А її родина перемерла. Не хотіли слухати нас.

Тоді ми зрозуміли, що в місті нам жити не можна. Довго тинялися по березі Тихого океану. Нам сподобався Південний Орегон. Оселилися в долині річки Гри, розвели садок. Там на яблуках можна розбагатіти, тільки ніхто цього не знає. Я придбав трохи земельки, як орендатор, звичайно, по сорок доларів за акр. За десять років вона коштуватиме п'ятсот.

Ми трохи набралися лиха. Треба грошей, а у нас ні цента за душею. Треба будувати хату й повітку, купити коней, плуг і таке інше. Вона стала за вчительку в школі, працювала там зо два роки. Потім знайшовся хлопчик.