Острiв злочинцiв

Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрався до рова.

Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я почув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плюскіт води. Хтось попав у мою пастку.

Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стемніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дівчини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочинців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже вона стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.

Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.

Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дівчині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, — я бачив це з її очей.

Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.

— Здається, я звихнула ногу, — простогнала вона.

— Боже мій, — зітхнув я. — Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.

— А це була пастка? Ви посунули жердини? — люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.

Я розвів руками — це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, обліплена намулом та прілим листям.

— Коли б я знав…

— Ви… ви… — повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. — Ви… підлий.

Я знизав плечима.

— Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вважаєте, що я підлий?

— Ви… ви… — знову шукала вона якогось міцного слова. — Ви… огидний.

— Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?

Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.

— Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збиткуєтеся, — бачите, що я безпорадна й беззахисна…

І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», — зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.

— Гетьте звідси… Гетьте звідси, — істерично кричала дівчина.

Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:

— По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сукня. Ви змерзнете.

— По-перше… По-друге… По-третє, — передражнила мене дівчина. — По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…

Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та засичала від болю й знову сіла на землю.

— Ну, бачите, — сказав я. — Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.

— Тут немає вовків.

— Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одязі, брр… — я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.

— Мені не треба вашої допомоги, — повторила вона, однак уже непевно.

Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало холодно.

— На вашому місці, — почав я знову, — я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ніякий не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.

Вона не озивалася.

— Ну, ходімо, — запропонував я. Дівчина вагалась.

— Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не можу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.

— Гм, — ображено буркнув я, бо слова її звучали глузливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.

— Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.

— Ну, я вже й не така важка.

— Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спині. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й залишу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?

— Добре, — сказала вона, обережно зводячись на ноги.