Вiдчай
Вiдчай читать книгу онлайн
Чимало таємниць відкривають нам всесвітньовідомі книги Юліана Семенова, героєм яких є німецький офіцер Штірліц (він же — російський радянський розвідник Максим Ісаєв).
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Ісаєв знову почав гортати сторінки, звертаючи увагу на сліди нігтя; я так ворожив, згадав він, немає нічого надійнішого, ніж ворожіння на Біблії, велика книжка, кожен рядок таїть у собі багато думок…
— Ваші помітки? — спитав Ісаєв, кивнувши на відкриту наугад сторінку.
— Мої легенькі… Я відкреслював мізинцем, другі, різкі, — генерала Власова, він непогано розумів німецьку…
— Зустрічались?
— День у камері і тричі на очній ставці.
Ісаєв помітив глибокий, гострий ніготь у «Книзі Пророка Єзекіїля»:
«Сину людський, Ізраїлів дім — вони жили на землі своїй, та й занечистили її своєю дорогою та своїми вчинками… І вилив Я гнів Свій на них за ту кров, яку вилили вони на землю, та бовванами своїми занечистили її. І розсіяв Я їх серед народів, і вони були розпорошені по країнах. За їхньою дорогою та за їхніми вчинками розсудив Я їх. І коли прийшли вони до тих народів, куди поприходили, то зневажили святе Моє Ймення, коли стали до них говорити: «Вони — народ Господа, та з землі Його повиходили!» І змилувався Я над Своїм святим Ім'ям, що його зневажив Ізраїлів дім серед народів, куди вони поприходили…»
Чітке відкреслення Власова обривалося саме тут; за цим ішов акуратний, ледь помітний мізинець; Ісаєв мимоволі подивився на руки, що безсило висіли вздовж тіла Валленберга: довгі, тонкі пальці, синюваті нігті, як у всіх, хто хворіє на недокрів'я, досить рівно підрізані (невже йому дають ножиці? Ні, мабуть, обкушує, як і я, тільки в нього це краще виходить; а втім, зрозуміло: він сидить уже не перший рік, досвід — діло наживне, навчусь і я, якщо не шльопнуть у найближчі тижні).
Валленберг підкреслив ті абзаци, які йшли всього через кілька рядків після того, що так люто вм'яв Власов:
«Коли Я покажу Свою святість… І візьму вас із тих народів, і позбираю вас зо всіх країв, і приведу вас до вашої землі. І покроплю вас чистою водою, — і станете чисті; зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас… І ви будете сидіти в Краю, якого Я дав вашим батькам, І будете Мені народом, а Я буду вашим Богом!..»
Ісаєв гортав далі, відчуваючи невідому йому досі радість від прочитання цієї рваної, але водночас литої, єдиної прози.
І знову різке відкреслення Власова з «Левита»:
«Не зробите собі божків та ідола, і кам'яного стовпа не поставите собі, і каменя з фігурами не покладете в вашім Краї, щоб кланятися перед ними. Бо Я Господь, Бог ваш! Якщо будете ходити згідно з постановами Моїми, а заповідей Моїх будете додержувати й будете виконувати їх, то дам вам ваші дощі в їхнім часі, і земля дасть свій урожай… А коли ви не будете слухняні Мені… вас порозпорошую поміж народів, і вийму за вами меча, — і стане край ваш спустошенням, а міста ваші будуть руїною… А щодо позосталих серед вас, то впроваджу в їхні серця полохливість в краях їхніх ворогів, — і буде їх гнати навіть шелест подмухненого вітром листу… та й попадають, хоч ніхто не женеться… І ви не зможете стати проти ваших ворогів. І погинете серед поганів, і пожере вас земля ваших ворогів…»
Ніби на зло Власову — мізинець Валленберга:
«А проте, коди вони пробували в краю своїх ворогів, то Я не погорджував ними, і не збридив їх, щоб винищити їх, щоб зламати заповіта Свого з ними. Бо Я — Господь, Бог їх! І Я пам'ятатиму їм заповіта з предками, що я вивів їх з єгипетського краю на очах поган, щоб бути їм Богом».
Ісаєв підвів очі на Валленберга:
— Мовчазні діалоги.
Той кивнув.
— Подивіться Псалтир… П'ятдесят дев'ятий псалом… Ісаєв заплющив на мить очі, потер повіки, прочитав напам'ять:
— «Даруй тим, хто боїться Тебе, знамено, щоб вони підняли його заради істини…» Ви це мали на увазі?
Валленберг не міг приховати захопленого здивування:
— Знаєте, всі, кого підсаджували до мене, зразу починали розповідати про себе й питати поради, як бути… Потім починали цікавитись мною… Витончена поступовість… Ви — зовсім нова якість, цікаво… До речі, у цьому ж псалмі закладено все «Одкровення» від Івана: «Ти потряс землю, розбив її… Зціли ушкодження її, бо вона хитається»… Але, перш ніж заглянете в «Одкровення», поверніться в «Єзекіїль», по-моєму, тридцять шоста глава…
— Дивився…
— Вас зацікавили підкреслення посередині, я стежив за вашими очима… А ви подивіться початок… Не шукайте, я прочитаю вголос, ви мене ошелешили своєю догадливою пам'яттю, тепер дивуйтеся з моєї. — Валленберг кашлянув, і Максим Максимович побачив в його очах відкритість; досі її не було, напружена зосередженість.
— «За те, що пустошено й топтано вас знавкола, щоб були ви спадком для останку народів, і були ви взяті на кінчик язика й на балаканину народу, тому, Ізраїлеві гори, послухайте слова Господа Бога: «Я підняв Свою руку, що ті люди, які навколо вас, — вони понесуть свою ганьбу!..» Хіба подібне не сталося, з Німеччиною? Я ж тому і почав свою роботу в…
Ісаєв різко перервав його:
— Ми ж умовилися! Ніяких розмов ні про мою, ні про вашу роботу…
Валленберг знизав плечима:
— А ми, до речі, тільки й робимо, що говоримо про мою роботу… Дотримуватися заповітів Біблії — ось моя робота…
— Ви найбільше оперуєте Старим Завітом, — сказав Ісаєв. — Як бути з Новим?
— Його спотворили переписувачі початку тисячоліття, — впевнено відповів Валленберг. — Тоді вже зріла недосконала хистка ідея Святої Інквізиції… Але й у Новому Завіті я готовий оперувати словами Апостола Павла: «Отож я питаю: Чи ж Бог відкинув народа Свого? Зовсім ні! Бо й я ізраїльтянин, із насіння Авраамового, Веніяминового племені. Не відкинув Бог народа Свого, що його перше знав…»
Ісаєв знайшов це місце в Посланні Апостола Павла до Римлян, прочитав швидко, уважно, разом; тільки особливо потрібні йому місця він перечитував тижнями, щоб лишалися назавжди в пам'яті.
З Валленбергом можна сперечатися, подумав він; саме з ним, не з Павлом; Апостол — це вже політика, а не велика проза; тому прочитав:
— «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе…» Чи не здається вам, що це не помилка переписувачів, а включення економічних важелів влади, початок боротьби за першість?
— Якоюсь мірою ви праві, — кивнув Валленберг, — але наступна фраза повертає нас до істини Божої: «Бо володарі — пострах не на добрі діла, а на злі»… Хіба це виправдання зла? Політика таїть у собі виправдання будь-якого злочину, примат сили постійний, особливо, — він зітхнув, — при наявності хорошого пропагандистського апарату…
— Це так і не так, — відповів Ісаєв, повільно перегортаючи Біблію. — Дивіться, ось вам Пророк Малахія, останні рядки Старого Завіту: «Чи Бога людина обманить? Мене ж ви обманюєте, ще й говорите: «Чим ми Тебе обманили?» — Десятиною та приносами! Прокляттям ви прокляті, а Мене обманили, о люду ти ввесь! Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим мене випробуйте, — промовляє Господь Саваот…» Затямте собі, це Старий Завіт. І йдеться не про дух, а про їжу…
— Тоді цитуйте далі, — заперечив Валленберг. — «Жорсткі ваші слова проти Мене, — говорить Господь, — а ви кажете: «Що ми на Тебе сказали?» Ви кажете: «Марність служити для Бога! І що за користь, що ми стережемо Його службу, та ходимо в жалобі перед лицем Господа Саваота? А тепер ми вважаємо пишних щасливими, і ті, хто вчиняє безбожне, будуються та випробовують Бога, і втікають». Хіба це політика?
