Любов i пiраньi
Любов i пiраньi читать книгу онлайн
«Любов і піраньї» — роман з подвійним happy end’oм, продовження мандрівної епопеї Максима Кідрука. Це суміш пригод, цікавих фактів та живого гумору, з легкими вкрапленнями нещасливої «love story», що закінчується феєричною авантюрою, під час якої автора ледь не з’їдають піраньї…Книга створена на основі реальної історії не дуже вдалого кохання, що, втім, призвело до дуже вдалої мандрівки Бразилією в непролазних нетрищах Пантаналу — безлюдної та дикої країни ягуарів.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
На зорі наступного дня я прокинувся від того, що мої барабанні перетинки толочило й розплющувало щось несусвітнє. Нахабно, послідовно і безцеремонно мене виривала зі сну незрозуміла суміш розкотистого шелепання, потужного гримотання, передсмертних криків та істеричної верескотні. Поки я приходив до тями, у моїй голові вималювалась картинка тисяч і тисяч бульдозерів, екскаваторів, БАТів [37] та іншої руйнівної техніки, котрі увірвались у болота Пантаналу і, перемелюючи ковшами все живе, взялися розчищати територію під забудову грандіозного котеджного містечка.
Скажу вам по секрету: спочатку, не розгадавши причини ранкового ґвалту, я трохи здрейфив. Дуже страшно зустрічати свій перший ранок у безлюдній і небезпечній місцевості під акомпанемент грізної пекельної симфонії. Напрочуд швидко зірвавшись на ноги і наполовину закутавшись ковдрою, я підбіг до протимоскітної сітки.
Вранішнє небо заливала приємна голубінь, ще не засотана вологими випаруваннями. Зі сходу крізь листя дерев сочилося м’яке тендітне світіння. Я труснув головою, відганяючи залишки сну, а тоді в один момент узрів тих клятих пантанальських співунів. Вони заполонили всю савану: сиділи на гілках дерев, розвалькувато походжали по подвір’ю, носилися над крислатими кронами. Простір навколо фазенди аж кишів пернатими; вельмишановне птаство безсоромно й голосно прочищало горлянки після сну і пиндючно здоровкалося одне з одним.
Там були всякі: з довгими шиями, червоними грудинами, білими сраками, куцими крилами, барвистими хвостами, плоскими дзьобами. Словом, птиця на будь-який смак. І всі вони… Ні, я просто не можу в цьому місці написати слово «співали». Рука не піднімається. Не уявляю, як треба любити природу, щоб охрестити той пекельний рейвах співами. Це просто понад мої сили — відтворити словами всю ту несказанну гаму звуків, яка розкраяла небо навпіл, щойно сонце виповзло над горизонтом. Цвірінькання? Тьохкання? Трелі? Забудьте про ці слова у Пантаналі! З усіх сторін круг мене щось гуло, бахкало, ахало і торохкало. Вороняче каркання видалося б комариним писком у порівнянні з тим ревом, який нещадно ґвалтував мої бідолашні вушка.

Пернаті пантанальські крикуни
Зрештою я розвернувся і почовгав назад до лежака, інстинктивно підтягуючи плечі до вух. До сніданку лишалося майже дві години. Завалившись у гамак, я міцно заплющив очі, сподіваючись заснути, але кляте пташине бемкання пробирало до кісток навіть тоді, коли я встромляв пальці аж до барабанних перетинок. Зрозумівши, що заснути не вдасться, я здався і просто лежав, вряди-годи журно зітхаючи.
Отож я собі спокійнісінько пухкав, ледь-ледь розкачуючись у гамаку, і розмірковував про філософську неоднозначність поняття «райський спів птахів». Аж раптом з іншого кутка навісу донеслося непередавано гучне волання, яке заглушило навіть ранкову пташину какофонію.
— Господи! Госпо-о-оди!!!
Ви, мабуть, не повірите, але репетував не Лаврентій, а Саня.
— Що сталося? — гукаю, стрепенувшись.
Я миттєво звівся на лікті і побачив доволі незвичну картину. Алекс, спросоння заплутавшись у протимоскітній сітці та вовняній ковдрі, не міг виборсатися з гамака і бурхливо верещав. Під його підвісним лежаком стояв Шарик. Висолопивши від натуги язика і вигнувшись дугою вверх, собацюра зосереджено чухався спиною об Саню, який панічно звивався у гамаку. Річ у тім, що лежак Алекса чомусь почепили нижче за інші. Відповідно, тіло, яке лежить всередині того гамака, знаходилося найближче до землі. Саме через це Шарик, який не міг похвалитись могучим зростом, його й вибрав.
А тепер уявіть себе на місці Алекса, який розхитуючись і заплутуючись ще більше, не міг бачити, що за потвора шкрябається об нього.
— Матір Божа, хто це?! — горлопанив мій товариш. — Хто там піді мною? Холєра ясна, це Петя? Це Петя, Максе?!
— Чувак, спокійно! Це Шарик! — я вже прочуняв достатньо, аби говорити холоднокровно й урівноважено.
— Точно Шарик? Не Петя?
— Шарик — зуб даю.
Секунд п’ять Саня мовчав, а потім залементував знову:
— А ми кого Шариком назвали?! Крокодила чи дворнягу? Ти не переплутав?
— Дворнягу, чувак. Заспокойся. Під тобою вовтузиться собака.
— Фу-у-у… — розслаблено зітхнув Алі, врешті-решт випхнувши біляву макітру на світ білий. — А то я, прикинь, прокидаюся від того, що хтось треться об мене під гамаком і сердито пихкає. Так страшно стало, чувак. Боявся навіть дихнути. Думав, уже доїздився.
Я засміявся.
— Чого іржеш? — огризнувся напарник. — Ясне діло, поки він мене їв би, ви троє встигли б спокійно вшитися у спальню до Фабіо. Зате я знаєш як перелякався?
Незабаром прокинулися Дімон з Лаврентієм. Ми почистили зуби і дружно помарширували заправлятися калоріями перед першим пішим походом у нетрі Пантаналу.
Фабіо зготував простий, але поживний сніданок. На столі на нас чекав омлет із яєць, зажарений з дрібно посіченим м’ясом, пісні млинці, варення та чай. На десерт подавали фрукти, частину з яких я вперше бачив у житті. Одним із таких чудних заморських десертів виявились часточки невідомого плоду, формою схожого на диню, кольором — на гарбуз, а смаком — на звичайну українську траву. Зате ця «диня» мала всередині вельми підозрілі насінини чорного кольору, хоча доволі непогані (я б, радше, сказав — незвичні) на смак. Ми з задоволенням виколупували їх зі скибок і переправляли до рота. Як показали наступні події, найбільше тих зернят змолов Лаврентій…
О пів на дев’яту наша компанія завершила снідання.
— Десять хвилин на збори, — владно скомандував Айлтон, — і вирушаємо! Одягайте зручне взуття, нам практично постійно доведеться йти по коліно у воді, а також широкі штани і сорочки з довгими рукавами.
Повернувшись до бунгало, мої товариші почали сумлінно екіпіруватись перед майбутнім походом у джунглі. Саня та Дімон натягнули на себе спортивні штани та легкі кофти з довгими рукавами. Пересічному обивателю могло видатись, що таке убрання, м’яко кажучи, не відповідало тогочасній погоді. Ніде правди діти — закриті кофтини та довгі штани у стократ посилювали неприємні відчуття, спричинені спекою. Однак тільки така «пуританська» вдяганка забезпечувала хай не ідеальний, та все ж захист від москітів. На ноги хлопці взули важкі ковбойські краги, зшиті з рудої волячої шкіри та підкуті масивними підборами (Алі та Дмитро купили це взуття, послухавшись поради Айлтона, під час нашої зупинки в Поконе), а на голови нап’яли важкі капелюхи з цупкої мішковини з широкими крисами, котрі чудово вберігали фізіономії від можливого дощу. Насамкінець всі відкриті частини тіла були ретельно намащені репелентом.
Я вдягнув майку, поверх якої накинув темно-зелену сорочку [38] з довгими рукавами. За моїм проханням, Фабіо, понишпоривши у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом. Я не схотів занапащати свої улюблені чорні похідні джинси, не маючи жодних ілюзій стосовно того, на що вони перетворяться після першої ж вилазки в хащі. Оскільки Фабіо був суттєво товщим від мене, я не дуже здивувався, коли виявив, що в позичені ним штани могло влізти щонайменше двоє таких, як я. Крім того, в комплектації до цих «extra large» панталон не передбачалось пояса, через що замість паска мені довелось використати звичайну мотузку.

«…Фабіо, порившись у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом».
Попри всі мої маніпуляції, джинси виглядали достобіса великими: холоші висіли на мені лантухами. Щоправда, саме через таку широчінь ці «ковбойські брюки» мали цілий ряд переваг. По-перше, вони чудово захищали від комарів, порівняно з моїми джинсами, які сидять на мені мов вилиті. А по-друге, намокнувши, такі штани не так сильно липнутимуть до ніг, менше сковуючи рухи. На голову я нічого не вдягав. Не люблю, коли щось тре і муляє вуха. Зате рясно змазав шию, підгорля, щоки та лоб протимоскітною рідиною. (Найцікавіше те, що для Айлтона всі ці відчайдушні заходи по боротьбі з москітами були абсолютно непотрібні: бразилець спокійно розгулював Пантаналом в самій футболці з коротким рукавом. У його жилах текла кров бразильських індіанців, котра за багато-багато поколінь набула імунітету проти комах-кровопивців; москіти ніскілечки не докучали нашому гідові, наче на зло новоприбулим білопиким ґрінго ігноруючи бразильця. Здавалося, вони вважали Айлтона рухомим шматком деревини, а не теплокровною істотою.)
