Острiв злочинцiв
Острiв злочинцiв читать книгу онлайн
Дія цієї повісті відомого польського письменника З. Ненацького відбувається в наші дні, але вона тісно зв'язана з подіями другої світової війни.
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Це ви писали листа моєму батькові, — переконано сказала дівчина.
Тепер я і справді здивувався.
— Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого татуся.
— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.
Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.
— Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.
Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.
Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:
— Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.
— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.
Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.
— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.
Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.
— До побачення! — гукнув я дівчині.
Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.
