Операцiя «Кришталеве дзеркало»

Альберт закусив губу. Присунув голову до самого обличчя Яруги.

— Рокита слухає.— Тепер він виразно чув кожне слово. — Чого тобі треба від мене?

— Рокита? Послухай, Рокито… Поцілуй мене в…

Сказавши це, Яруга кинув трубку. Сова вдарив кулаком по столу.

— Люди добрі, дайте мені Кужавку! Я розтерзаю, розіпну його, шкуру з нього здеру!

Яруга скомандував:

— Сова, марш на свою позицію! Майоре, чому ви не біля кулемета? Зараз усе почнеться знову…

Бій тривав до другої ночі. Обстановка ускладнювалася нічною темрявою і зручними вогневими позиціями обох сторін. Під час запеклої чотиригодинної стрілянини з банди Рокити був убитий тільки один чоловік, кількість поранених лишилася невідомою. Втрати другої сторони складали троє вбитих: вартовий, один співробітник у званні хорунжого [21] і Крихняк.

На світанку, коли Альберт добирався на віллу Рачинської, Рокита по виході з міста напоровся на військову частину з Корпусу внутрішньої безпеки, яка поверталася з нічної облави. У перестрілці загинуло десятка півтора бандитів, десятеро були взяті в полон. Але сам Рокита з основними своїми силами відійшов у ліс. Наступного дня в місті стало відомо, що три вантажні машини з озброєними робітниками із шкіряного заводу наскочили на засідку. Живим ніхто з них не повернувся.

— Коли я почула перші постріли, згадала: адже пан Альберт пішов у місто, — розповідала Рачинська. — Стріляли цілу ніч. Я ні на хвилину не заплющила очей. Все про вас думала…

— А я повернувся живий і здоровий.

Вони обідали в кімнаті поряд з вітальнею. Була вже четверта дня. Альберт устиг виспатися, скупатись у ванній. Та, незважаючи на це, він почував себе втомленим. Відколи приїхав у Р., жодна ніч не минула спокійно. Піднявши келих з червоним вином, він помітив, що рука в нього тремтить, як у алкоголіка.

— Кажуть, ніби Лондон присвоїв Рокиті звання генерала. Це нагорода за наліт на наше місто. Ви тільки подумайте: із поручників одразу в генерали. Я розреготалася, почувши це. Мій чоловік був до війни майором. Закінчив військову академію. А цей Рокита? Адже він звичайнісінький собі вчитель. І раптом — генерал. За що? Не штука захопити місто. Куди важливіше зуміти втримати його, правда ж?

Альберт кивнув.

— Зрештою, наскільки я знаю, крім будинків пошти і в'язниці, Рокиті нічого не вдалося захопити. Йому вчинили опір повітовий комітет партії, управління держбезпеки і відділення міліції. А ви де перебули нічну стрілянину?

— В управлінні держбезпеки.

— Ви?.. — Рачинська не зуміла приховати страху. — Ви з УБ?

— Та ні ж бо! Я опинився там зовсім випадково. Я проходив мимо вулицею, коли почалася стрілянина. Де ж мені було сховатися, як не в будинку УБ? Адже я колишній військовий, майор, так само, як ваш покійний чоловік. Я подумав, що можу прислужитися в цій сутичці.

— Вам довелося стріляти?

— Дуже мало. Було надто темно, щоб побачити ціль. Темрява, хоч в око стрель! Більше галасу, ніж діла.

— Одначе в Крихняка вцілили-таки…

— Авжеж.

— Сердешна Рамузова дочка!

— Сердешна? Ви гадаєте, що вона шкодуватиме за цією тварюкою?

— Про кого ви говорите?

— Про Крихняка.

— Ах, то ви нічого не знаєте? Сьогодні вночі убито вчителя Рамуза.

Альберт раптовим рухом відсунув тарілку. Ця новина вразила його. Він нічого не розумів і, здивований, тупо дивився на Рачинську.

— Нещасна дівчина! Позавчора дізналася про смерть нареченого, а сьогодні вночі убили батька. Зосталася на світі одна, як палець. Це жахливо, — промовила Рачинська не зовсім щиро.

Вона відпила з чарки. Її тонкі червоні губи були трохи вологі. Альберт зустрівся з нею поглядом: очі в неї були великі і блищали від вина. Щоки мали приємний кремовий відтінок, на обличчі — жодної зморшки.

— Рамуза вбили прямо в його кабінеті. До нього в помешкання вдерлося троє бандитів Рокити. Можливо, хтось із них був навіть його учнем. Один вивів дочку в сусідню кімнату, а ті двоє застрелили вчителя. Це жахливо, правда?

Альберт не відповів. Він згадав, що ще недавно кабінет Рамуза здавався йому мирним і безпечним затишком.

Пролунав дзвінок у вхідних дверях, і через хвилину служниця провела до них папі Лігензу. Рачинська привіталася до неї, як до давньої знайомої, хоч під час візиту Крихняка вона вдавала перед Альбертом, ніби вперше бачить у себе архітекторову «наречену». Господиня відразу ж підійшла до буфета, дістала звідти карафку з горілкою і чарку. Пристрасть кравчині, як видно, не була для неї таємницею.

— А де наш архітектор і землемір пан Ричалтовський? — запитала кравчиня.

— Вони пішли в місто, щоб вивідати всі подробиці про напад. Це була Варфоломіївська піч. Убили Рамуза, вдиралися в квартири комуністів, кажуть, застрелили кількох чоловік.

Лігенза не слухала. Вона допила горілку і раптом звернулася до Альберта:

— А ви що про це думаєте?

— Дурень! Дурень! — вибухнув гнівом той. — Своїм ідіотським нальотом він домігся того, що сюди перекидають великі військові частини. Вони почнуть прочісувати ліси і накриють його. Такий буде кінець Рокити, і, наскільки я…

Альберт не закінчив фрази, закурив, подякував за обід. У себе в кімнаті він роздягся, заліз під ковдру. Від спиртного стугоніло в скронях.

Лежачи в ліжку, він дивився крізь вікно на берези в саду, що здавалися йому химерними й хижими. По весняному небу швидко пливли перисті хмари. Їхній плавний, м'який політ поволі заколисував Альберта.

О другій ночі його викликав Яруга. Він прислав по нього віліс, і Альберт майже відразу опинився в повітовому управлінні держбезпеки.

— Серед десяти захоплених у полон бандитів виявився один, який, очевидно, брав участь у вбивстві вашого поручника. Зараз ми вдруге збираємося допитувати цього типа. Він має кличку Ведмідь. Я хотів би, щоб ви теж були присутні. Адже це й вас торкається, правда?

Альберт кивнув. Він розглядав сіре від утоми й безсоння обличчя Яруги з почервонілими, збудженими очима. Яруга захрип, дихав важко, з присвистом.

— Я маю вигляд, як труп у відпустці, га? — невесело пожартував він. — Найпізніше за тиждень ми повинні почати показовий процес. До нас прибуде військовий трибунал. Ми хочемо закінчити слідство протягом трьох днів. Потім вирок, куля в лоб — і в землю. Це, ясна річ, не перевиховає Рокити, але принаймні, нажене страху на тих, хто на нього працює. Око за око, зуб за зуб, майоре. Убили Рамуза. Замордували Ленору, Боровика. Розп'яли на дверях нашого кур'єра Яцковяка. Хлопчині минав лише чотирнадцятий рік. Шкуру з них треба живцем здерти! Вони ходили, як колядники, від хати до хати із списком у руках, шукаючи наших людей. Старий Боровик відсидів п'ять років у гітлерівському концтаборі. А через півтора року загинув від рук поляків. За що? Бо вступив до ППР, [22] а його син працює у нас… Вночі містом проїжджала машина з п'ятьма радянськими солдатами. Бандити всіх п'ятьох забрали з собою і розстріляли в лісі. Сьогодні привезли їхні трупи… Коло Домброви підводою їхали троє євреїв із дружинами й дітьми. Знищили всіх, у тім числі й дітей. Ось який кривавий «ужинок» цих двох днів, майоре.

Яруга підвівся. Обличчя його палало, як у лихоманці.

— У Рутковського зґвалтували дружину. Закатували матір Гжегожевського. Якби я сьогодні випадково не заглянув у в'язницю, там, чого доброго, вколошкали б Ведмедя прикладами. Ось побачите його. Рутковського, Гжегожевського й Боровика я посадив на тиждень під арешт за спробу вчинити самосуд. Але чи можна їх карати суворіше? Я добре розумію їх.

Яруга ненавидів. Ненавидів кожною клітинкою свого жилавого тіла. Ненавидів своїм сірим обличчям, своїми розчервонілими очима. Він мав страшний вигляд, і страшна була його ненависть.

Зненацька він затулив обличчя руками, сперся ліктями на стіл і сидів так майже непорушно.