Ставка бiльша за життя. Частина 1

Поллер взяв книжку і зиркнув на знімок.

— Ви встановили ідентичність особи вбитого?

— Так, це той самий чоловік, — сказав поліційний чиновник. — Не може бути сумніву. Це — Горст Кушка.

Штурмбанфюрер мовчки димів сигарою. Мусив підібрати реєстр фактів. Називав це розглядинами в новій ситуації. Був збентежений і лютий, однак не виказував цього.

— Залишіть мені це, — мовив, показуючи на військову книжку. — І взагалі прошу надіслати мені всі матеріали розслідування.

— Кріпо буде поінформована? — запитав поліційний службовець.

Завжди оці суперечки про компетенцію. Остогидли вони вже!

— Так або ні, — сухо відповів штурмбанфюрер. — Справою вбивства Горста Кушки займеться гестапо. Можете йти.

Він подзвонив і наказав підготувати автомашину.

Люди юрмилися на зупинках, на Кайзербрюке ледве вдалося обминути скупчення трамваїв.

Поллер подивився з мосту на панораму по другий бік Одри і раптом згадав листівку, перехоплену гестапівцями. Листівки розповсюджувано серед іноземних робітників. “Вроцлав був і буде польським!” — писалося в ній. Поллер до болю зціпив зуби. Ніколи!

Він зупинився перед старим кам’яним будинком. На п’ятому поверсі ударив кулаком у двері з табличкою “Горст Кушка”. Двері відчинила бліда жінка. Невиспана, з темними смугами під очима. Ледве глянув на господиню; знав про неї все або майже все.

— Гестапо, — буркнув і рушив у кімнату. За якусь хвилину вже відчиняв двері шаф. Викидав на підлогу білизну і витягав папери з шухляд.

Клосс поспішав. У трамвай набилося багато людей. На Кайзербрюке був затор; Клосс сидів у другому вагоні (він завжди заходив до другого вагона) і переглядав “Беобахтер”. Ще на зупинці впевнився, що за ним ніхто не стежить. Довжелезний ланцюг трамваїв надовго застряг на мосту. Люди вистрибували з вагонів, бігли по тротуарах, поспішали на роботу; внизу плинула Одра, несучи громаддя крижин. Клосс зиркнув на годинник — трамваї стояли вже десять хвилин. Подумав, що насамперед треба було зайти до органіста. Може, той щось уже знає? Однак не хотів змінювати попереднього рішення. Поклав собі поговорити спершу з Горстом Кушкою. Риск? Звичайно, що так, але ж залишилося всього півтора дня, а знав він стільки ж, як і спочатку. Чи ж Ліза Шмідт все-таки агентка гестапо? Він тверезо зважував усі “за” і “проти”. Вона, правда, врятувала Кушку, проте якби була видала його гестапівцям, вже не змогла б працювати в групі. Але хіба це мало якесь значення? Адже знала вона, що Артур уже виніс їй смертний вирок, отож так чи інакше вона вже “погоріла”. Можливо, спробує ще зв’язатися з Артуром?

Поцілувала його на прощання; здавалася цілком щирою, але була вона цілком щирою й тоді, коли оповідала казочку про нареченого. Добра артистка і тому небезпечна.

А Кушка? Важко собі уявити, що він наважився виконати скасований вирок. Справляв враження доброго виконавця, але тільки виконавця. Чому ж Артур знехтував наказ? При певній ситуації це, звісно, можна виправдати. Але ж він одержав чітку вказівку. А якщо органіст не передав наказ? А може, варто зустрітися з Артуром? Ні, занадто ризиковано. Артура, напевне, пильнують… А може, гестапо вже й заарештувало його? Який план у гестапо? Вичікування. Інакше воно зліквідувало б усіх, про кого знало в час ліквідації свого агента. Доки провокатор діє, всі інші перебувають у певній безпеці… Гестапо чекає моменту, щоб перехопити зв’язок з Центром.

“А що, коли б піти в гестапо? — розмірковував Клосс. — Ні, це безглуздя, вони не дадуть себе обвести круг пальця”.

Трамвай різко шарпнувся й рушив з місця. Клосс згорнув газету і пробрався на передню площадку вагона. Він не знав Вроцлава, але добре вивчив план міста; цього йому, в основному, вистачало. Ще два перехрестя — і треба виходити. Звідтіль кілька хвилин ходьби до квартири Горста Кушки.

Поллер саме пересунув крісло на середину кімнати. Ноги простягнув поперед себе й уважно оглядав чоботи. Одягнутий був у цивільне, а взутий у чоботи з довгими халявами. Віллі не вичистив їх як слід, одержить сьогодні по мордяці.

— Тепер поговоримо, — заявив він.

Гелена, дружина Кушки, стояла перед ним у своєму домашньому халаті і м’яких пантофлях. Поллер бачив її переляк, бачив, як вона марно силкується приховати тремтіння плечей; та от жінка поправила рукою волосся, і цей жест розсмішив штурмбанфюрера.

— Ну, що ви знаєте? — запитав.

— Нічого.

— Він не казав, куди йде?

— Не казав.

— До знайомих? До друзів?

— Не має ніяких друзів, — сказала Гелена.

— Трень-брень… Польське базікання. Я розмовляю з колишніми поляками особливим методом. А ті, з вашої польської братви, з бібліотеки?..

— Він не зустрічався з ними, — Гелена захлинулася плачем.

— Ну, ну, тільки без істерії… Німецькі жінки такі речі зносять спокійно, а ви не вмієте бути німецькою жінкою. А ваша кав’яренька! — вигукнув він.

— Туди не раз заходив, — пошепки мовила Гелена. — І нічого дивного тут нема. Бо ж я там працюю… в гардеробній.

— Кожний порядний німець, — мовив Поллер, — має право зайти до кав’ярні, випити кухоль пива і зіграти партію в доміно. Він грав у доміно?

— Часом грав. Це була його єдина розвага. Звичайно, на маленькі ставки. Горст ніколи не пив, був ощадливий, не кидав грошей на вітер. — Вона знову схлипнула.

— Мене не цікавлять ставки! — крикнув Поллер. — З ким він грав у доміно?

Його, власне, не цікавила відповідь Гелени. Він прийшов сюди не для того, щоб видушувати з цієї жінки дрібні подробиці. Більше за звичкою, аніж з необхідності, пригрозив жінці арештом.

— В мене досить відомостей, — сказав Поллер, — щоб взяти вас під замок. Поки що — ну хоча б з приводу намагання перешкодити розслідуванню. Поки що…

Потім буркнув:

— А полюбовниці в нього були?

— Не було, — відповіла Гелена.

— Принаймні хоч це знаєте. А з якоюсь там Лізою Шмідт ви не бачили його?

Гелена не встигла відповісти. Біля дверей задзеленчав дзвоник — Поллер схопився, готовий до дій.

— Ага! Маємо можливість побачити знайомих пана Кушки! Відчиняйте, будь ласка, тільки без фокусів. Найменша спроба остерегти гостя — і я стрілятиму. Насамперед — у вас.

Поллер став за дверима, а вона ніяк не могла відтягти засув — завжди так було. Жінка бачила обличчя Поллера і подумала, що він таки вистрелить, якщо вона зараз же не впустить того, хто чекав по той бік дверей і кого вона вже не встигне попередити про небезпеку. Відхилила трохи двері — на порозі стояв німецький офіцер. Зітхнула з полегшенням; це був хтось зовсім чужий.

— Я хотів би поговорити з паном Горстом Кушкою, — сказав Клосс.

Гелена відступилась од порога, Клосс увійшов в помешкання — і вслід за цим грюкнули двері, а перед Клоссом з’явився Поллер з пістолетом напоготові. Штурмбанфюрера здивував офіцерський мундир: цього він не сподівався. За хвилю здивував його і спокійний тон обер-лейтенанта. Ані краплини страху, цілковита впевненість у собі, що гауптштурмфюрер, звичайно, цінував.

— Хто ви? Опустіть зброю: я не люблю, коли в мене цілиться цивільний, — Клосс говорив тихо й повільно. Він уже зрозумів, що зробив помилку. Не треба було сюди приходити. Того, що стояв перед ним з пістолетом в руці, Клосс упізнав безпомилково; він завжди упізнавав гестапівців. Поллер, зрештою, й сам це зараз же підтвердив.

— Я — не цивільний, — буркнув. — Гауптштурмфюрер Поллер з гестапо.

Отже, це він! Клосс відчув щось подібне до задоволення. Нарешті знає, з ким має діло! Широко усміхнувся. Усміх удався йому.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендувався він. — Дуже радий, що я зустрів вас, гауптштурмфюрер!

— Так? Я теж, обер-лейтенанте! А чого вас ця зустріч так радує? Ви знали Кушку? — Це вже скидалося на лютий буркіт. Поллер повернувся до свого крісла і зручно розсівся в ньому. Знову простягнув ноги;.однак офіцера, що стояв перед ним, це, здавалося, зовсім не бентежило.

— Я збирався, — розпочав Клосс, — сьогодні нанести візит в гестапо. Разом з Кушкою, за яким оце й зайшов.