Боцман з Тумана

— І горюче є… Порядок! — розвідник покачав насос, запалив гас. — Дозвольте, товаришу командир, чай приготувати?

— Чай чаєм, — сказав Медведєв, — а от ви, Кульбін, установіть зараз же передавач, та пошлемо шифровку, що прибули на місце призначення і відкриваємо морський пост.

Так була установлена радіостанція на висоті Чайчин дзьоб.

А пізніше, коли затремтіли в ефірі позивні поста і перша шифровка помчала серед вітрів і туманів у хаосі тисячі інших звуків, щоб бути прийнятою у скелі штабу Північного флоту, — два керівники німецької розвідки в Норвегії вели таку розмову:

— У секторі району Особливого призначення запеленгована невідома радіостанція. Тільки що перехоплена частина шифрованої телеграми. Чи простежено за тими росіянами, які висадилися в У-фіорді?

— Поки що росіян простежити не вдалося, але вжиті заходи…

І взятий згодом у полон телефоніст гестапо особливо ясно запам’ятав слова, що їх сказав вслід за цим один гестапівець іншому:

— Ще раз нагадайте майорові Еберсу, що справа його честі і службової кар’єри — якнайшвидше розшукати цих росіян.

Розділ сьомий

ЛЮЛЬКА РОЗВІДНИКА

Далеко на весті, за сизим бар’єром скель, видно було смужку дороги, яка вела невідомо куди. Дорога вибігала з крутої ущелини і знову губилася в горах, що відділяли океан від болотистої тундри. І безкраї океанські брижі здавалися нерухомою драглистою масою, відгородженою од берега сніговою каймою. Але це був не сніг, а піна невпинно бурхаючого внизу океану.

А над Чайчиним дзьобом вічно свистіли урагани, неначе Роза вітрів розцвіла саме тут, на неприступній вершині. І треба було старанно підтримувати карту руками, з усіх боків притискувати її осколками скель, щоб один з налітаючих вихорів не підхопив і не поніс її прямо в море.

З раннього ранку, закутавшись поверх ватника плащ-палаткою, Фролов підповзав до краю скелі, що пахла морем і гірською вологістю, і, обережно виглянувши, влаштовувався якнайзручніше.

Треба було відстояти, вірніше «відлежати», як жартував Фролов, чотиригодинну вахту, обстежуючи в бінокль кожний метр берегових просторів. Перше відкриття Фролов зробив ранком наступного дня.

— Товаришу командир, дивіться!

Медведєв лежав поруч, вітер бив в обличчя, свистів навколо лінз морського бінокля.

— Бачите, — біля висоти шістдесят, ліворуч, курсовий кут сорок!

Медведєв дивився невідривно. Як виросла у півколах бінокля ця ряба плоска скеля! Скеля як скеля. Нічого незвичайного не помічалося на ній…

— Дивіться, товаришу командир, дивіться!

І Медведєв побачив. Скеля повільно рухалася. Почала обертатися навколо власної осі.

— Гармата берегової батареї! — крикнув крізь вітер Фролов.

Та Медведєв і сам бачив: це не береговий граніт, це — гармата, замаскована обертовим щитом, пофарбованим під колір каміння. Медведєв зробив позначку на карті берега, яку одержали в штабі.

Тільки на перший погляд берег здавався ненаселеним і безлюдним. Він жив таємним невпинним життям. Укріплена була кожна висота.

— Значить, недаремно примусили нас пройти сюди такий шлях, — сказав Фролову Кульбін. — Спробували б ми висадитися прямо тут. Дали б нам жару!

Це було після вахти Фролова, коли сигнальник відігрівався у кубрику, пив гарячий чай, який припас Кульбін. Радист не договорив. Стрімкий гул моторів літака насувався зовні. Фролов обережно виглянув.

Майнули темні обриси крил, замерехтіли пропелери — літак пролетів над скелею так низько, що Фролову здалося, побачив окуляри льотчика під прозорим ковпаком кабіни…

Фролов ударив кулаком по коліну. — Як шкода, Васю, що в секреті сидимо. Я б його з автомата вгадав, він би, як миленький, в скелі врізався б. Знаю, як їх збивати, — взяв би на три фігури вперед.

З незвичайною суворістю Кульбін дивився на нього.

— Чого доброго, ти і з секрета вистрілиш. Ех, Дімко, ще, може, згадаємо ми той твій сірник! Недаремно з самого світанку сопки, мов вулик, гудуть. Адже це вони нас шукають.

І справді, німецькі розвідники зранку шастали низько над сопками. Цілий день Агєєв пропадав десь у горах, повернувся лише надвечір. Цілий день Медведєв пролежав над картою біля зрізу скель, а коли стемніло, провів у кубрику нараду.

— Дечого сьогодні добилися.

Він дивився на свіжі позначки, які покривали карту.

— Але наше завдання — не тільки обстежити берег. Ми повинні знайти важливий воєнний об’єкт, схований в цих горах. Бачите, як захищені підступи до нього з моря. Але координати самого об’єкта? Їх треба встановити якнайшвидше!

— Дозвольте, товаришу командир? — присівши навпочіпки, Агєєв посмоктував незапалену люльку.

— Слухаю, старшина.

— Товаришу командир, постежте за дорогою на весті. Я сьогодні від нічого робити туди цілий ранок дивився. Коли в розвідку ходив, до цієї дороги підібрався. Не помітили, — по ній наче мурашки повзуть? Це — люди, вірніше фашисти. А точки трохи більші — це, зрозуміло, грузовики.

Агєєв схилився над картою, провів по ній загорілою рукою.

— Помітив я: коли машина іде на норд-вест, нікого не підбирає, не зупиняється. А коли на обідник, тобто на зюйд-ост, — зупиняється, бере пішоходів. Запитання — чому?

— Об’єкт на зюйд-ості, ясно! — не стримався Фролов. — Ловко підмічено!

— Швидко і неправильно, — похмуро глянув Агєєв. — У норд-вестовому напрямі треба шукати. Чому туди машина нікого не бере? Тому що йде з вантажем. А повертається порожняком, підбирає попутників! У норд-вестовому напрямі заковика.

— Старшина має рацію, — задумливо сказав Медведєв. — Що ж, треба на практиці догадку перевірити. Завтра зранку, товаришу Агєєв, знову ідіть у розвідку — подивіться, що це за район, чи можна туди пробратися.

Його голос затремтів. Може, так близько вирішення всіх його сумнівів і страхів? Якщо добути точні координати…

Він намагався не мріяти даремно, не втішати себе нездійсненними, можливо, надіями. Різко згорнув карту, встав з койки.

— Ну, товариші, відпочивати. Зараз сам стану на вахту, після мене — Кульбін. Лягайте, Василю Степановичу, відпочивайте. І всім іншим раджу, поки є можливість.

Він вийшов надвір. Кульбін ліг на нари, вкрився ватником, плащ-палаткою. Густа темрява заповнювала кубрик.

— Сергію, може, ліг би теж? Нари широкі, місця вистачить…

Агєєв не відгукнувся — його не було в кубрику.

— А ти, Дімо? Фролов мовчав.

— Ну, не хочете, — як знаєте… Моє діло — запропонувати…

І Кульбін швидко заснув, з темряви почулося спокійне дихання.

— Спиш? Ну, спи! — пробурмотів досадливо сигнальник. Він вийшов з кубрика.

Лягати не хотілося. Було неспокійно на серці, все більше почував себе винним перед товаришами. Цей проклятий сірник! Недаремно найкращий друг Вася Кульбін теж докорив йому. І недаремно так суворо поводиться з ним старшина Агєєв. Звичайно, Агєєв зневажає його, Дімку Фролова, балтійського матроса, компанійського хлопця. Чому б інакше двічі відмовився від перекурювання? А втім дивно: старшина, здається, не курить зовсім, тільки смокче свою незмінну люльку.

Фролов сів на уламок скелі. Вітер змінив румб, із-за сірого мережива хмар блискотіли, переливалися величезні неспокійні зорі, далеко на ості спалахували тьмяні відблиски артилерійського бою…

— На світанку, мабуть, ляже туман, — пролунав позаду тихий, задумливий голос. — Шалоник подув, і зорі дуже мерехтять…

Фролов сидів, не обертаючи голови. На його плече лягла широка долоня Агєєва.

— Ти, матросе, не сердься, що я тебе в роботу взяв. Хлопець ти бравий, тільки іноді раніше ступиш, а потім уже подумаєш. А в мене така боцманська звичка… Ну, давай лапу.

Фролов устав. Висока фігура Агєєва нерухомо стояла в темряві, похитувалась простягнута рука. Фролов спалахнув від радості — стільки задушевності, дружньої теплоти було в цих простих словах. Сама по собі ліва рука опустилася в кишеню за кисетом.