Вiдчай

— Отже, ви пам'ятаєте форму царських жандармів? Міліціонери одягнені саме в жандармську форму! Тільки без аксельбантів… До речі, ви читали в книжках з історії, що головний лозунг солдатської маси в сімнадцятому році був «Бий золотопогонників!»?

— Золотопогонниками були дворяни, — заперечив Іванов. — Мій батько з бідняків, Всеволоде Володимировичу. Отож мову треба вести не про форму, а про зміст.

— Генерал Шкуро з селян. Співробітник Гіммлера генерал Краснов був сином сільського вчителя, та й нацист Біскупський, царський генерал, також із сім'ї різночинців.

— Ні, — зітхнув Іванов, — нічим я вам не зможу допомогти, коли ви таке плетете, чесне слово… Я вас слухаю з інтересом, мотаю на вус, якого в мене немає, але якщо ми зупинимо всю цю вуличну юрбу і я дозволю вам висловити те, що ви тільки-но говорили мені, вас втопчуть у асфальт.

…У ресторані «Москва» вони всілися біля вікна; вид на Кремль був приголомшливий; Ісаєв знайшов очима ті вікна в «Націоналі», де жили Ілліч і Надія Костянтинівна; Каменев жив поверхом вище, поряд з ним був приготовлений двокімнатний номер для Троцького, але наркомвійськмор одразу ж перебрався в свій поїзд, який став його штабом, — аж до кінця двадцятого мотався по фронтах; у номері жили його дружина Наталія Седова і сини Сергій і Лев.

— Я пропоную меню, — сказав Іванов, розглядаючи найменування блюд, написані від руки на цупкому сірому папері. — Закуска: оселедець з картоплею, дві порції ікри й балик. Збірну солянку їстимете? Не забули, що це таке?

— Я просто не знаю, що це таке. — відповів Ісаєв. — У Москві та й у Пітері такого тоді не було, у Владивостоці подавалися здебільшого рибні страви.

Іванов підвів очі на Ісаєва, в них було співчуття:

— Тоді неодмінно почастую вас збірною солянкою… Це наше, типово російське… Потім візьмемо рибу «по-монастирськи», теж із серії забутих страв, так би мовити, золотопогонних… Традиційна їжа, наша, не «деваляй» якийсь або «шнітцель»… Російська кухня цілком може змагатися з французькою, і не лише змагатися, а й перемогти… Це я вам — за віцмундири, — засміявся Іванов, — під ребро, щоб знали, на що замахуєтесь… «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь» — формула відлита в бронзу…

Ісаєв хотів сказати, що він пам'ятає, як розлютився Ілліч, коли Сталін запропонував включити Україну, Закавказзя, Білорусію й Туркестан до складу РРФСР, автоматично підкоривши їх Москві; Ленін лютував так, як умів лютувати тільки він — відкрито, з гнівом: не включати в РРФСР, а добровільно об'єднати, з правом виходу із Союзу! Не імперське поглинення, а братерське об'єднання народів, звільнених Революцією; ні, цього йому говорити не можна, я й так сказав аж надто багато, подумав він, але я мушу щось зробити, аби — в свою чергу — розкачати цього «Аркадія Аркадійовича»; розгнівана людина скоріш відкривається, а мені треба бодай трішечки збагнути його, я ходжу в пітьмі, вони мене заплутали, я нічого не розумію, такого зі мною ще не було…

Але Іванов відкрився сам. Після того як офіціантка прибрала стіл і запитала, що «дорогі гості» візьмуть на «третє» (єдине слово, що лишилося від моїх часів, подумав Ісаєв; на Заході це називають «десерт»; ми в революцію «третім» називали компот), генерал замовив морозиво з варенням і каву, почекав, поки офіціантка відійшла, витяг з кишені фотографію й простяг її Ісаєву:

— Знаєте цих людей?

— Одного знаю дуже добре. Це Ейхман, у гестапо він займався знищенням євреїв… Я ж писав про нього, коли працював на дачі…

— Читав… Дуже цікавий матеріал… Ейхман зник… Ми робимо все, щоб знайти цього бузувіра… А той, хто поряд з ним? У цивільному?

— Знайоме обличчя… Дуже знайоме… Я цього бачив…

— Не в гестапо?

— Гестапо — не моя єпархія, — посміхнувся Ісаєв. — Я застрелився б, якби мені довелося там працювати…

Іванов щиро здивувався:

— Чому?! З погляду розвідника — це дивовижний об'єкт для оперативної інформації.

— Правильно. Але мені довелося б, як і всім співробітникам Мюллера, брати участь у допитах, які дуже часто супроводжувались тортурами… А катували там не своїх, а наших… Ви змогли б там працювати?

— Запитання жорстке, — Іванов відповів не зразу, лоб укрився зморшками, обличчя вмить постаріло, на ньому відбилася важка багатолітня втома. — Я одразу й не відповім. Ви мене загнали в глухий кут, чесно кажучи… Добре, а у вас, у шостому управлінні, в розвідці, у Шелленберга, ви цієї людини не зустрічали?

— Ні. Я зустрічав десь у посольствах… А може, у Ріббентропа, на Вільгельмштрасе…

— Коли? В які роки?

— Знову ж таки боюся бути неточним, але це були останні місяці війни…

— Сходиться, — сказав Іванов, і те напруження, що так відбивалося на його обличчі, змінилося розслабленістю; навіть на спинку стільця відкинувся. — Прізвище не пригадуєте?

— Ні.

— Хто він, судячи по обличчю, за національністю?

— Я не вмію визначати національність по обличчю, черепу чи вухах, — відповів Ісаєв. — Це в рейху знали рейхсміністр Розенберг, псих Юліус Штрайхер і пропагандист-ідеолог Геббельс… У них треба консультуватися…

— Валленберг… Вам щось говорить це ім'я?

Ісаєв знову подивився на фотографію, кивнув:

— Ви праві, це Валленберг, банкір із Швеції.

— Вам не здається дивним, що єврейський банкір із Швеції дружньо розмовляє з катом єврейського народу?

— Шведський банкір, — уточнив Ісаєв, — у Швеції немає національності, там є віросповідання… Валленберг, мені здається, був католиком… Він працював у шведському посольстві у Будапешті, там Ейхман не тільки знищував євреїв, а намагався частину нещасних обміняти на машини й бензин для рейху… Мабуть, Валленберг, як і граф Бернадотт, родич шведського короля, хотів урятувати якомога більше нещасних…

Іванов сховав фотографію в кишеню, діждався, поки офіціантка поставила на столі морозиво й каву, а потім сказав:

— Річ у тім, що Валленберг у нас… І ми маємо дані, що він співробітничав з Ейхманом… Взагалі ж, ви могли впевнитися в цьому, дивлячись на їхні усміхнені обличчя, — розмовляють не вороги, а друзі… Ми не маємо наміру псувати стосунки зі шведами, ми хочемо провести відкритий суд, розвінчати Валленберга, а потім вислати його к бісовій матері в Стокгольм… Ми потрапили в складне становище, розумієте? Я розповім нам суть справи, якщо погодитесь допомогти мені…

— Як це?

— Або ми переведемо вас у камеру до Валленберга й ви, як Штірліц, а не Ісаєв, переконаєте його в доцільності вийти на відкритий процес, прийняти на себе хоча б частину вини за співробітництво з Ейхманом, тобто з гестапо, або ж на відкритому процесі дати показання — як Штірліц, а не Ісаєв, — що ви знали про співробітництво Валленберга з Ейхманом…

— Друге виключено: вас зловлять на брехні… Я, щоб повернутися на батьківщину, сказав англійцям, що я російський розвідник; Максим Максимович Ісаєв, він же Юстас, ви читали мою сповідь…

— А якби не ця обставина? Ви б прийняли другу пропозицію?

Ісаєв відповів не зразу; звичайно, друга, думав він, це мій єдиний шанс… На відкритому процесі я скажу всю правду, якщо тільки там будуть іноземні журналісти і наші письменники, такі як Вишневський і Еренбург, як на Нюрнберзькому процесі…

— Я боюся, що після процесів тридцятих років, — сказав Ісаєв, — якщо не буде іноземної преси з усього світу, якщо про це не буде знято фільм, вам не повірять… До речі, шкода, що процеси над генералами Власовим і Малишкіним були закритими… Я не міг зрозуміти, чому їх не транслювали по радіо… Зраду, справжню, а не мниму, треба викривати публічно, щоб люди чули й бачили своїми очима.

— Беретесь написати сценарій вашого поєдинку з Валленбергом на відкритому процесі, де буде преса й кіно з усього світу?

— Він заперечує зв'язок з гестапо?

Іванов довго дивився в очі Ісаєва, не в надбрів'я, не на вуха, а саме в очі; потім, зітхнувши, відповів:

— Так.