Дiаманти Кiвi-Кiвi

— Щиро вдячний, пане Вернон. Наш геолог збереже їх. Не турбуйтеся, Самуель Беніссон не довідається про це. Бачите, як Жан накинувся на карти. Тепер він зможе позначати на них місце своїх знахідок.

— Так, я знайшов сьогодні в піщаній обмілині два куски кімберліта завбільшки з кулак… Алмазів у них не було, ні. Певно, їх віднесло водою від горловини багато років тому. Але там, де є кімберліт, недалеко повинні бути і алмази. Шкода, що ми більше не зупинятимемося вдень. Промивши добуту породу, я спробував би визначити, наскільки багата тут земля на алмази. — Він став уважно розглядати позначення на карті. — На цих болотах є цілий архіпелаг піщаних і кам'янистих обмілин. Мені здається, на кожній з них можна знайти алмази. Адже просіюють у Південній Африці всю пустелю Наміб, щоб добути дорогоцінне каміння. Тут теж можна було б вимивати їх з землі.

Вернон не пропускав жодного слова.

— Виходить, алмази у нас під руками, пане Янзен, — розсудив він, — Дуже цікаво. Візьму це до уваги. Може і мені пощастить натрапити на якесь невеличке родовище. Я обміряю і визначу його розташування і зроблю самостійну заявку. А які у вас наміри, пане Брюггенсен?

— Якнайшвидше розпрощатися з Ківі-Ківі. — Фламандець засміявся. — У вересні, коли почнеться період дощів, найкраще бути в Леокіні, а то і в Європі! Я знаю, що таке сотні літрів води, які ллються з неба. Тоді ваші карти нічого не варті. Вибратися звідси неможливо. Минулого разу ми з Баантумічо три місяці просиділи на піщаному острівці і їли крокодиляче м'ясо, яке смердить мускусом… Ні, навіть за найбільший діамант я не погоджусь ще раз пережити такі муки.

— Харчування, певно, завдасть нам великого клопоту? — раптом з цікавістю спитала Ельза. — Сюди, мабуть, прибуде багато робітників і шукачів алмазів. Що, коли б для них відкрити тут трактир? Це було б вигідно?

— Ще б пак, — кинув Брюггенсен. — За шматок біфштекса ми з радістю віддали б тоді діамант у цілий карат.

— Ну, тепер я знаю, що мені робити, — рішуче заявила жінка. — Я відкрию тут трактир. Якщо ти даси мені грошей, Тіль, а потім домовишся, щоб літаки доставили сюди потрібне обладнання і запаси продовольства, я лишуся тут. Негри-носильники збудують мені з очерету хатину.

— А це ідея, Ельзо, — серйозно сказав їй земляк. — Просто чудова ідея. «Трактир Ельзи Вандермолен». Ти енергійна, загартована тропіками і можеш працювати, як фламандський кінь. Я дам тобі близько ста тисяч бельг, щоб ти взяла добрий розгін.

— А що коли в цю болотяну пустелю люди не прийдуть? — спитав картограф.

— Вони вже в дорозі! — запевнив його Жан Янзен. — Сьогодні ввечері Баантумічо чув далекий бій барабанів. Він читає барабанний бій, як книгу. Сюди йдуть шукачі не тільки з Порт-Франкі, а й з Анголи. За місяць у Ківі-Ківі буде стільки людей, скільки їх на базарі в Мокіні. Пані Вандермолен, я теж на деякий час лишуся тут — ось вам і перший клієнт.

— Чудово, друзі! — радісно сміялась Ельза. — Ти ще маєш навчити мене, Тіль, як цінити діаманти. Адже ними доведеться користуватися тут замість грошей. А потім я складу список потрібних продуктів.

— Так засновуються міста! — сміючись зауважив Массіньї. — Спочатку з'являється трактир, а потім усе інше. Я дивуюся тільки одному: чому власті не доручили супроводжувати експедицію поліцейському чи військовому загону?

— Про це я дещо знаю, — втрутився Вернон. — Беніссон категорично відмовився од будь-якої поліцейської чи військової охорони і розпустив у Порт-Франкі чутки, ніби в нього є своя поліція, яку компанія утримує на власні кошти. Мені здається, він просто уникає зайвих свідків.

— Ви маєте рацію! — сказав Брюггенсен. — Ну, а оскільки він бере на себе функції поліції, то й ми з повним правом можемо зробити те саме. Отже, акції його будуть невисокі.

На світанку в таборі Беніссона почався якийсь переполох. Звідти долинали дикі крики і постріли з пістолета. Брюггенсен і Массіньї кинулися туди. Негри зустріли їх посмішками. Білі були досить збуджені. Переляканий агент компанії сидів на похідному стільці, тримаючи в руці пістолет. Побачивши Тіля, він прохрипів:

— Змії! Цілий виводок гадюк під моїм матрацом! Містер Массіньї, у вас є сиворотка проти зміїної отрути?

— Вони вкусили вас?

— Хіба я знаю? Я нічого не знаю! Всю ніч вони були в мене під матрацом. — Він вказав на пошматовані кулями і розчавлені залишки змій з виразним червоним узором на спині.

— Це коралові гадюки, — діловито визначив Брюггенсен. — Так, вони отруйні, але нападають рідко. Якби ці змії вкусили вас уночі, то ви вже давно віддали б богу душу.

— Я помітив їх, коли бой згортав ковдру, і миттю вистрілив! Ні, здається, вони таки не покусали мене!

— Ваше щастя, що коралові гадюки миролюбні, — зауважив лікар. — От якщо кобрі або аспідові не влучити відразу в голову чи в шийний хребець, то вони кидаються на людину і кусають. — Массіньї оглянув руки і плечі Беніссона. — Ніде нічого нема.

Беніссон відвів Массіньї вбік.

— Скажіть, — прошепотів він, — чи можуть заповзати отруйні змії в ліжка? Вчора звечора біля нашого табору щось надто довго крутився мічолунгі; може, це він підклав?

— Ну, що ви! — обурився лікар. — У вас прямо-таки хвороблива уява! Якби негр хотів помститися, то він засунув би вам у подушку чотири отруйних зміїних зуби. Це вірний спосіб зжити з світу ворога. В таких випадках живими зміями не користуються. Ні, негри, не такі дурні.

Дорогою лікар розповів про цю розмову Брюггенсену.

— Ну, тепер товстун Беніссон кожного вечора оглядатиме свою постіль, — іронічно посміхнувся Тіль. — Більше того, йому вже не заснути спокійно на своїй гумовій подушці. Кажуть: чиста совість — найкраща подушка. Беніссона, мабуть, чекає безсоння.

Ввечері картограф поскаржився, що не може робити вимірювань, бо чорні хмари москітів та інших комах закривають лінію горизонту. І справді, скільки сягало око, над очеретами і кущами ніби повисла димова завіса. Негри-носильники обмазувались золою, густо розведеною у воді, а білі натирали тіло захисною маззю і рятувалися під москітними сітками. Тільки ввечері, коли задиміло вогнище, куди лікар, мов чаклун, час від часу кидав якесь зілля, нестерпні муки трохи вгамувались.

Жара і москіти виснажували білих людей. Їм дуже хотілося пити. А вода тут була гнила, болотна. Її доводилося кип'ятити і дезинфікувати хлорною пастою.

— Мандрівка з комфортом! — сміявся Тіль. — А пам'ятаєш, Баантумічо, яку каламутну воду ми пили без всяких там процедур! До речі, тут є риба. Наловив би на вечерю.

Баантумічо заперечно похитав головою.

— Ні, тут не можна ловити — водиться шіпекве. Це страшні потвори… От слухайте.

Він підняв руку, і у вечірній тиші всі почули десь вдалині звіриний рев, від якого мороз пробіг поза шкірою, потім сердите пирхання, вереск і шум боротьби.

— Б'ються слони — самці, — висловив здогадку Беніссон, який цього вечора сидів біля вогнища у таборі Брюггенсена.

— Ні, це бегемоти, — сказав лікар.

— Крокодили теж можуть кричати так, — запевняла Ельза.

А Жан Янзен, новачок у тропіках, висловив думку, що це не що інше, як леви.

Баантумічо похитав кучерявою головою.

— Це — шіпекве. Негри називають його мокеле-но-ембе, а білі люди в Анголі кажуть — койє-да-меніа…

— Що? Водяні леви? — аж підскочив на стільці Беніссон. — Але ж це газетна вигадка, те саме, що й морські змії. Таких тварин нема!

В цей час з-за болотних хащів. знову долинуло загрозливе моторошне ревіння. Тепер воно чулося ближче. Тіль напружено слухав.

— Хто б це не був, я не хотів би зустрітися з ним, — сказав він. — Ельзо, чи не ляснуть від цього всі твої плани? Я маю на увазі трактир.

— Тіль, друже, — гаряче заперечила вона, — про шіпекве говорять скрізь, але ніхто їх не бачив. Певно, вони уникають людини, а може, їх і зовсім нема. Ні, ці водяні леви не змінять моїх планів. Москіти куди страшніші!

Всі засміялися і випили за хоробру жінку, яка хотіла добути в цьому пеклі щастя своїм чотирьом дітям.