Тарзан, годованець великих мавп

Він умів падати на кілька метрів з гілки на гілку при швидкому спускові додолу й діставатися на самісіньку гору чудового лісового велета із спритністю й швидкістю білки.

Вже в десять років він мав силу тридцятирічного чоловіка і був набагато гнучкіший за тренованого атлета. І з кожним днем сила його зростала.

Він жив серед цих лютих мавп щасливо, бо й не пам’ятав іншого життя, бо не підозрював, що у всьому світі є життя інше, аніж те, яким повнилися джунглі і як жили знайомі йому дикі звірі.

Тарзанові було років десять, коли він почав усвідомлювати, що між ним і його товаришами існує величезна різниця. Він почав соромитися свого маленького, коричневого від засмаги тіла, коли втямив, що цілком безволосий, ніби нікчемна змія чи який інший плазун.

Хлопець спробував виправити це, вимазавшися з ніг до голови грязюкою, але грязюка висохла і облупилася та й завдала стільки клопоту, що він вирішив краще вже соромитись.

На плоскогір’ї, де жило мавпяче плем’я, було маленьке озерце, і в його тихій прозорій гладіні Тарзан уперше побачив своє обличчя. Одного задушливого дня в посуху він з одним своїм ровесником пішов до берега напитись. І коли друзі нахилились, у тихих водах віддзеркалилися два обличчя. Страшне і люте обличчя мавпи поруч із тонкими рисами нащадка людей.

Тарзан був вражений. Мало тієї прикрості, що безволосий, так ще й це бридке обличчя! Дивно, як інші мавпи могли зносити таке видовище!

Маленький рот, крихітні білі зубки… На що вони були схожі поруч із товстими губами та величезними іклами його щасливіших братів? А цей маленький, вузенький ніс, тонкий, наче вполовину схудлий від голоду! Він почервонів, порівнявши його з гарними широкими ніздрями свого супутника. Оце так чудовий ніс! Бо ж майже півобличчя займає! “Як приємно бути таким гарним!” — подумки бідкався Тарзан.

Але, розгледівши свої очі, він був найприкріше вражений: чорна пляминка, сіре коло, а решта все біле! Жахливо! Навіть у змії не такі бридкі очі, як у нього.

Тарзан був так поглинутий собою, що не почув шурхотіння високої трави, яка розсунулась, пропускаючи величезного звіра, що скрадався у гущавині; не чув і його товариш, бо саме пив, а цмокання губів та задоволене булькання ковтків приглушили тихе наближення напасника.

Кроків за тридцять позаду причаїлася, помахуючи хвостом, велика левиця Сабор. Вона обережно простягла вперед велику м’яку лапу й нечутно опустила на землю, а тоді підняла іншу. Вона рухалася, низько стелячись по землі, ледь торкаючись її животом: величезна кішка готувалася стрибнути на свою здобич.

Тепер левиця була на відстані чотирьох метрів позад звіренят, які нічого не підозрювали: вона обережно підтягла задні лапи, і її дужі м’язи заграли під розкішною шкірою. Вона так притислася до землі, що зовсім злилася з нею, лише вигин спини виказував її присутність.

Хвіст більше не ворушився, прямо й тихо витягся по землі.

На мить вона завмерла, наче скам’яніла, а потім, жахливо завивши, стрибнула.

Левиця Сабор була мудрим мисливцем. Декому дика необережність її лютого виття могла б видатись безглуздям: хіба не краще було їй стрибнути на свої жертви тихо, без цього галасу?

Але Сабор знала надзвичайну спритність мешканців джунглів і неймовірну гостроту їхнього слуху. Для них шерех билинки був би таким самим застереженням, як і найголосніший крик, і левиці було відомо, що вона не зможе цілком безшумно здійснити свій стрибок.

Її дике виття не було застереженням. Вона видала його, щоб її нещасні жертви заціпеніли від жаху на ту єдину мить, поки вона доскочить і встромить кігті в їхні м’які тіла.

Поки йшлося про мавпу, Сабор розміркувала слушно. Звіреня завмерло, тремтячи зі страху, на одну мить, але цієї миті вистачило, щоб вирішилась його доля.

Не те з Тарзаном, людським дитинчам. Життя серед лісових небезпек навчило його бути завжди насторожі й зустрічати несподіванки впевнено, а його блискучий розум проявлявся в блискавичному міркуванні, що було не до снаги мавпам. Виття левиці Сабор викликало негайну реакцію мозку і м’язів маленького Тарзана.

Перед ним були глибокі води озера, позаду — певна смерть. Жорстока смерть від гострих кігтів та пожадливих іклів.

Тарзан завжди не зносив води, окрім тієї, якою вгамовував спрагу. Він не терпів води тому, що пов’язував її з холодом та знегодами сезону злив і боявся грому, блискавки й вітру, яким супроводжуються зливи.

Дика мати навчила Тарзана уникати глибоких вод озера: лише кілька тижнів тому він бачив, як маленька Ніта поринула в ці спокійні води й не повернулася більше до племені.

Але його меткий розум вибрав менше з двох лих при першому рикові Сабор: перш ніж величезний звір пролетів половину стрибка, Тарзан відчув, як холодні води зійшлися над його головою. Він не вмів плавати, а озеро було дуже глибоке, але він не втратив ані крихти впевненості й винахідливості, притаманних людині.

Тарзан швидко замолотив руками й ногами, намагаючись дістатися нагору, і його інстинктивні гребки нагадували рухи пливучої собаки; через кілька секунд його ніс опинився над водою, і хлопець збагнув, що, продовжуючи рухатися таким способом, він може триматись на воді й навіть пливти в ній.

Він був дуже здивований і ощасливлений цим новим досягненням, яке прийшло до нього так несподівано; але розмірковувати було ніколи. Він плив тепер попід берегом і бачив, що звір, який ледве не спіймав його, стоїть над нерухомим тілом його маленького товариша.

Левиця напружено слідкувала за Тарзаном, сподіваючись, певне, що той повернеться на берег, до чого хлопчик не мав анінайменшого бажання. Навпаки, він видав голосний крик відчаю мовою свого племені, додавши й застереження, щоб мавпи, рятуючи його, не потрапили до лап Сабор.

Майже відразу здаля долинула відповідь, і тієї самої хвилини сорок чи п’ятдесят величезних мавп швидко та велично помчали по деревах до місця події.

Перед вела Кала, яка впізнала голос свого улюбленця, а за нею мчала матір мавпеняти, що лежало мертве під лапами лютої Сабор.

Однак левиця, дужча й озброєна зубами та пазурами, гострішими, ніж у мавп, не бажала зчіплюватися з розлюченими людиноподібними мавпами, тож, грізно рикаючи, стрибнула в кущі й зникла.

Тарзан поплив до берега і поспіхом виліз на суходіл. Приємне почуття свіжості охопило його після виходу з прохолодної води, і відтоді він ніколи не пропускав нагоди пірнути в озеро, річку або океан, залежно від обставин.

Кала довго не могла звикнути до цього видовища, бо хоч її одноплемінники і вміли плавати, коли це було необхідно, але не любили входити у воду і добровільно ніколи цього не робили.

Пригода з левицею стала для Тарзана приємним спогадом; вона стосувалася тих обставин, які урізноманітнювали одноманітність його життя, що складалося лише з нескінченних пошуків їжі та сну.

Плем’я, до якого він належав, кочувало по місцевості, яка простягалася приблизно тридцять кілометрів уздовж морського берега і на шістдесят кілометрів у глиб країни. Мавпи майже постійно блукали по цій території, іноді місяцями затримуючись у якомусь одному місці. Але оскільки по деревах вони пересувалися з більшою швидкістю, то часто долали цю відстань усього за декілька днів.

Багато залежало від кількості їжі, від погоди і від того, чи були поблизу вороги; щоправда, іноді Керчак змушував мавп робити великі переходи лише тому, що йому набридало сидіти на одному місці. Спали вони там, де їх заставала ніч, лягаючи на землю та іноді накриваючи голову, рідше тулуб, великими листками “слонячого вуха”. Часто, щоб було тепліше, вони спали по двоє-троє, притиснувшись одне до одного, а Тарзан завжди спав в обіймах Кали.

Не було сумніву, що ця могутня люта тварина любила хлопчика іншої породи. Він, зі свого боку, віддячував великій волохатій тварині всією тією любов’ю, яка могла б належати його вродливій, молодій матері, якби вона була жива.