Танцi шайтана

Малий затяг пояс і ступив у глибокий сніг. Навпростець до бабусі — допомогти їй.

Та враз почув тихе рипіння снігу під чиїмись обережними кроками.

Пригинаючись і поволі переставляючи ноги, повернув назад. І зразу ж рипнули старі дубові плахи, і зі скрипом поволі відхилились. Крекчучи та віддихуючись, мордатий гайдук протисся крізь щілину між плахами. І обережно, навшпиньках підійшов до хати. Зупинився коло того віконця, де тільки одна кругла шибочка була прозора.

Оті три віконця із круглими скляними шибками в грушевих дошкахрамах — все, що лишилось недоторканим від колишніх гараздів. Велика рублена хата похилилась на різні боки, вгрузла в землю. А тепер її ще й снігом ледь не під стріху замело з півночі.

Мордатий і так, і так вивертав голову, зазираючи у маленьку шибочку, мов сорока в кістку.

Тут Тимко і згадав про свою вчену сороку. Що вона робить, де вона? Хто тепер зігріє її за пазухою?… Це все через них він який вже день тікає від людей до людей!…

Тимко зі злості аж хекнув.

Мордатий почув те хекання і озирнувся.

Але Тимко встиг присісти за якусь розбиту діжку.

У сінях загупала ціпком бабуся…

І саме в цю ж мить від гостроверхого тину містечка долинули веселі крики, іржання коней і цьвохкання-постріли батогів. Ще й превеликий собачий гавкіт.

Мордатий відскочив од віконця. І з неймовірною спритністю втиснувся в діру паркана.

А шум гучного, буйного виїзду наближався в нічній тиші із шаленою швидкістю.

«Це за нами їдуть!… Хтось здогадався, що я під личиною кози сховався. І тепер…» Здалеку забрехали пси заливчасто, ніби вітаючи добрих друзів. І їм лунко відповіли пси мордатого.

Та мордатий кинувся до своїх собак і, прихопивши їх за обручки, потяг у клуню.

Коли гармидер викотився на пагорбок, то хлопчикові із двору стало видно все.

Вершники на бадьорій рисі розмахували смолоскипами та залізними ліхтарнями, в яких палали смоляні тріски.

Посередині гармидеру троє кошлатих товстоногих коней бадьоро несли широкі сани. За ними на сворах бігли рябі пси.

Як Тимко уздрів смолоскипи та ліхтарні, то затрусився від жаху.

Ліхтарні його налякали смертельно. Як тоді оповідав його Батько про Юду: «взявши роту архієрейських та фарисейських слуг, приходить туди з ліхтарнями, та факелами та зі зброєю…» Тоді вони хоч і тікали козацькими проходами, та поруч був Батько — могутній і добрий захисник.

Малого тіпало зі страху. Аж піт котився йому в очі. І боявся він не того, що його зашмагають або зарубають. І Батько, і дід Пацюк вчили, що всякі муки мають межу. А до межі треба терпіти. А потім людина зомліє. І їй вже нічого не страшно. Тільки Тимкові так страшно, так страшно чекати тієї миті, коли тебе знайдуть і зловлять!

Малий заліз під похилений саж. Встиг побачити, що віконце у Хвесьчиній хаті згасло.

І зразу ж по тому на дорогу викотився шалений поїзд з собаками, смолоскипами і залізними ліхтарнями!

Тимко не помилився — всі спинились перед різьбленими стулками воріт.

Загуркали нагаями у старе дзвінке дерево! Загукали веселими п'яними голосами! Закричали, щоб виходили!

Вилетів на ганок босоногий Прошка. Він пританцьовував на обмерзлім ганку і верещав:

— Сечас! Ну сечас! Сечас, моі вельможниє пани! Ну сечас!

Прошка кинувся назад до хати.

А ця кустодія, з оголеними палашами, при списах і аркебузах, у блискучих кірасах під важкими хутряними плащами крутилась на місці, ніби в танці.

А Прошка все ще не з'являвся.

Тоді двоє вояків спішились і видерлись на ганок. Вдерлись до хати.

Ті, що лишились на дворі, трохи притихли, ніби прислуховуючись до того, що ж там діється в хаті.

Зрештою, двоє вояків витягли назовні Прошку за комір кожуха. А за Прошкою на ланцюгу чапала Марьвання.

Ще під пахвою Прошка тримав козину личину. І тонким баб'ячим голосом благав свою «козу»:

— Мєлашка! Мілая! Роднєнькая! Нє прячься. Виході. Нє боісь! Нас к вєльможной панє зовут. Будєм іграть! Будєм іграть!

Але хлопчик не йняв віри, принишк під сажем. Тоді Прошка упав навколішки в іскристий сніг і заверещав:

— Мєлашка! Козонька! Хріста раді прошу — виході! Ідьом ігри іграть!

Та малий затаївся і ледь дихав!

Тоді нижчий вояк вискочив через хвіртку на вулицю. І миттю повернувся із трьома собаками на сворі.

Він вихопив у Прошки «козину личину» і пхнув у писок собакам. Пси понюхтили, понюхтили та й потягли вояка до сажу.

Високий вояк нахилився під саж і виволік за личаки «Мєлашку».

Видно, що вони таки були добре впиті, бо не зауважили, що це перевдягнений хлопчик. Адже хустка зсунулась йому на шию і голова була зовсім відкрита.

Та все покрив Прошка. З якоюсь котячою спритністю він перетяг ланцюг на лікоть і одним порухом натяг назад на голову запинало і зразу ж згори напнув козину личину.

Бабуся в розхристаній свитці і збитій намітці видибала на ганок.

Заламувала руки і все повторювала:

— Ой людоньки добрі! Ой що ж воно буде?!! Ой замордують вас ляхи!

Але вся ця кустодія більше ні на що не звертала уваги і з галасом повернула до містечка.

Та скоро Марьванна почала приставати, ревіла і шарпалась, роздираючи собі носа кільцем.

Тоді Прошка почав проситись змилуватись, не поспішати. Як не дивно, рейтари спинились і сказали, що вони їх повезуть на санках. Тільки якщо він сам посадовить у сани свого клишоногого звіра.

Прошка й попросив, щоб псів відвели якомога далі і добре тримали коней, щоб вони не понесли.

Як його прохання вволили, зразу Прошка заліз у сани і потяг туди за собою ведмедицю.

«Козу» підхопив один із вояків і посадовив боком на коня поперед себе.

І понеслася шалена кустодія зі свистом, ревом, іржанням та собачим брехотом назад по дорозі.

Бризкали блакитними іскрами скалки криги під копитами. А вогонь смолоскипів кидав на зброю і панцирі багряні спалахи.

Спершу перед всім цим озброєним кодлом відчинились стулки головної містечкової брами.

Потім, після короткого проїзду по заснулій ярмарковій площі розчинились стулки свіжотесаних воріт. Зав цими високими воротами була весела метушня і яскраве світло.

З коня «козу» скинули просто в сніг біля дивної хатки на широких різьблених і помальованих санках. І хатка була з різьбленими і золоченими стовпчиками і справжніми малесенькими віконцями.

Посеред двору, на взірець лядських замків, було зведено вогнище.

Полум'я на вогнищі фуркотіло, іскрилося і коливалося червоними язиками, підносилося з пасами диму до здоровенного плетеного із лози і обмазаного глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних глиною.

Біля вогнища тупцювали, гріли руки чужі озброєні люди у дивних каптанах, шапках і плащах. І мова в них була чужа. Окремі слова, що долітали до Тимка крізь волохату личину, були і схожі, і несхожі. Взагалі Тимко вперше побачив стільки ляхів разом.

Як заїхали вояцькі сани зі звіром, то рейвах знявся страшний. Бо кілька свор просто оскаженіли. Та добре, що їхні псарі були не зовсім п'яні і не попускали їх із прив'язі.

От що дивно: ведмедиця, вилізши із саней, спинилась, постояла трохи.

Прошка вже почав хреститись і тремтячими вустами проказувати молитву.

І ще він не встиг закінчити молитву, як ведмедиця піднялась. Та й пішла просто до ганку великого і багатого дому.

І панцирні вояки, і їхня челядь нараз примовкли.

Прошка нахилився до лап Марьванни і по одній поставив їх на сходинку. А три сходинки вона сама подолала.

Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку і в'язку дощечок, насилених на ліщиновий обруч. Пхнув обруч «козі» і зашепотів їй на вухо:

— Трєщі, трєщі! І нє боісь!

Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем і дощечки дзвінко затріскотіли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От із таким шумом вони і вступили у панську світлицю.

Світлиця просто сяяла від безлічі яскравих свічок.

А медвяний запах свічок не могли заглушити ні гострий дух оковитої, ні солодкого вина, ні гіркуватого пива, ні смачної урди і калинових пирогів, ні дух смаженої риби.