Божi воiни

— Це не звичайний монастир або препозитура, — повідомив з дивним виразом обличчя Малевольт. — Білий Костел, кажуть — місце кари. Місце зіслання. Для неправомислячих монашок. Себто таких, які мислять. Надто багато, надто часто, надто самостійно й надто вільно. Там уже начебто зібралася справжня елітка вільнодумниць.

— Як це? А Ютта?

— Твоя Ютта, — підморгнув мамун, — видно, має непогані знайомства. Потрапити до Білого Костелу — це мрія більшості шльонських черниць і кандидаток у черниці.

— Потрапити в місце покарання та ізоляції?

— Ти недоумкуватий, чи як? Ми недавно розмовляли про дівчат й університети, про те, що жоден з них ніколи, нізащо у світі не впустить дівчат у свої стіни. Але бабські університети вже існують. Таємно розміщені по монастирях саме таких-от, як Білий Костел. Більше не скажу Тобі цього має вистачити.

Більше сказав Урбан Горн, через кілька днів.

— Університет? — скривився він. — Що ж, це можна назвати й так. Однак до мене дійшли чутки, що програма охоплює науки, яких в інших університетах не викладають.

— Хільдегарда Бінгенська? Кристина Пізанська? Гм-м… Йоахим Флорський?

— Мало. Додай ще Мехтгільду Магдебурзьку, Беатрицію Назаретську, Жуліану Льєжську, Бодонівію, Хадевіч Брабантську. Докинь до цього Ельзбет Штангль, Маргариту Поретте і Блумар-дину Брюссельську. І на окрасу Майфреду да Піровано, папесу гілельміток. З останніми прізвищами будь обережніше, якщо не хочеш наробити своїй милій клопотів.

Сніг валив і валив, світ потонув у білому пухові, потонула в ньому до половини стін і корчма “Під Дзвінком”. Дороги завалило начисто. Рейневанові хоч-не-хоч довелося відмовитися від поїздок до білого Костелу й зустрічей з Юттою де Апольда. Замети були такі, що найпалкіше кохання загрузало в них і стигло.

В останню неділю перед Різдвом сніговії припинилися, замети зійшли, дороги трохи прочистилися. І тоді, на превелику радість Рейневана, Тибальд Раабе привів до Гдзємежа Шарлея та Самсона Медка. Вітаючись та обіймаючись, друзі розчулилися до сліз, ба, навіть Шарлей чи раз шморгнув носом.

Моментально знайшлася одна-друга пляшечка, а оскільки розповідати всі мали багато про що, двома не закінчилося.

Після втечі з-під Троск Самсон знайшов був Шарлея, Беренгара Таулера та Амадея Бату, всів негайно вирішили вирушити на пошуки Рейневана. Усвідомлюючи, що вчотирьох вони небагато вдіють проти Чорних Вершників Грелленорта, вони, так і швидко, як лише могли коні, помчали до Міхаловіц, просити допомоги в Яна Чапека. Чапек погодився охоче — здається, його більше, ніж доля Рейневана, цікавив отой таємний підземний хід, яким Рейневан і Самсон втекли з Троск. Легко собі уявити роздратування гейтмана, коли з’ясувалося, що Самсон забув розташування печери і знайти її не може. Роздратування Чапека наростало. Коли Шардей натякнув, щоб замість того, щоб швендятися вгору і вниз потоком, почати нарешті шукати слідів Рейневана, розізлений гейтман Сиріток наказав своїм повертатися до Міхаловіц, заявивши товариству, що далі вони можуть шукати слідів самі.

— То ми й шукали слідів самі, - зітхнув Шарлей. — Досить довго. Ми дійшли аж за Єштєд, під Роймунд і Хаммерштейн. Там нас знову знайшов Чапек, цього разу в товаристві Щепана Тлаха з Чеського Дуба. І посланця Флютика, який прибув з Білої Гори.

Гейтман Тлах, як виявилося, отримав звістку від свого інформатора з монастиря целестинців в Ойбіні. Таємницю зникнення Рейневана було з’ясовано. На жаль, вирушити слідом за людьми Біберштайна товариству було не дано. Посланець, що прибув з Білої Гори, привіз наказ негайно повертатися. Наказ був категоричний, а оскільки обов’язок простежити за його виконанням було покладено на гейтманів, товариство вирушило в дорогу під ескортом. А радше — під конвоєм.

Під Білою Горою Неплах затримав тільки Шарлея. Самсон поривався сам вирушити на Шльонськ, але демерит відговорив його від походу самому.

— Довго, — саркастично всміхнувся він, — відговорювати не довелося. Наш друг Самсон мав залагодити в Празі важливі справи. Залагоджував їх цілими днями. Прогулюючись із рудою Маркетою по Здеразі або під Слованами. Або сидячи з нею на Підскаллі, звідки обоє годинами спостерігали, як тече Влтава і як заходить сонце. Тримаючись за ручки.

— Шар лею.

— А що? Хіба я брешу?

— D’antico amor senti la gran potenza… — нагадав собі цитату Рейневан, який також не міг стримати усмішки. — Як вона почувається, Самсоне?

— Набагато краще. Випиймо.

— Ходять чутки, — сказав Шарлей, мружачись від сонця, — що готується рейд. Великий рейд. Можна сказати: навала. А можна сказати, що й війна.

— Якщо ти був у Флютика під Білою Горою, — Рейневан потягнувся, — то напевне знаєш, що готується. Флютик напевне не забув тебе проінструктувати.

— Ходять чутки, — Шарлей не дав від себе відмахнутися, — що для тебе в цій війні передбачена досить важлива роль. Що ти маєш, як говорить поет, опинитися в самому центрі подій. З чого випливає, що ми всі маємо опинитися в центрі подій.

Вони сиділи на терасі трактиру “Під дзвінком”, насолоджуючись сонцем, яке приємно гріло навіть попри легкий морозець. Сніг іскрився на схилі під лісом. З бурульок, що звисали під дахом, ліниво покапувала вода. Самсон, здавалося, дрімав. Може, й справді дрімав? Минулої ночі вони розмовляли допізна і, мабуть, таки абсолютно даремно розкоркували останню пляшечку.

— У центрі воєнних подій, — вів далі Шарлей, — та ще й маючи відіграти важливу роль, надзвичайно легко дістати по шиї. Або по іншій частині тіла. Надзвичайно легко, коли йде війна, втратити якусь частину тіла. Трапляється, що цією частиною є голова. А отоді вже стає справді погано.

— Я знаю, до чого ти правиш. Припини.

— Виходить, ти читаєш у моїх думках, тож я не мушу нічого додавати. Бо висновок, як розумію, ти теж прочитав.

— Прочитав. І заявляю: я борюся за справу, за справу піду на війну і за справу відіграю роль, яку мені встановлено. Справа Чаші повинна перемогти, на це спрямовані всі наші зусилля. Завдяки нашим зусиллям і самовідданості утраквізм та істинна віра затріумфують, несправедливостям настане кінець, світ зміниться на краще. За це я віддам кров. І життя, якщо буде треба.

Шарлей зітхнув.

— Ми ж не відсиджуємося, — спокійно нагадав він. — Боремося. Ти робиш кар’єру в медицині та в розвідці. Я в Таборі просуваюся у військовій ієрархії і тихцем збираю здобич. Уже чимало назбирав. Ми вже кілька разів на службі в Чаші втекли від кістлявої прямо з-під коси. І далі нічого, ми весь час тільки випробовуємо удачу, всліпу пхаємося з афери в аферу, і кожна наступна гірша за попередню. Саме час серйозно порозмовляти з Флютиком і Прокопом. Нехай тепер молодші важать життям у полі й в першій лінії, а ми вже заслужили на відпочинок, зробили досить, щоб могти решту війни ліниво пролежати sub tegmine fagi [203]. Можливо, ми повинні за наші заслуги отримати тепленькі штабні стільці. Штабні стільці, Рейнмаре, крім того, що вони зручні та вигідні, мають ще одну неоціненну перевагу. Коли все почне хитатися, сипатися й розпадатися, з таких стільців легко скочити навтьоки. І чимало тоді можна із собою забрати…

— А що це має почати хитатися й розпадатися? — нахмурився Рейневан. — Перед нами перемога! Чаша затріумфує, настане справжнє Regnum Dei [204]! За це ми боремося!

— Алілуя, — підсумував Шарлей. — Важко з тобою розмовляти, хлопче. Тому відмовлюся від аргументів і закінчу розмову короткою діловою пропозицією. Ти слухаєш?

— Слухаю.

Самсон розплющив очі й підняв голову на знак того, що він теж слухає.

— Тікаймо звідси, — спокійно сказав Шарлей. — До Константинополя.

— Куди?