Таeмний посол. Том 2

— І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? — І він вивернув кишені. — Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе?

Роман сумно усміхнувся і розвів руками.

— У мене навряд чи й те знайдеться…

Тут наперед вискочив Сікач, зірвав з голови шапку.

— А братчики навіщо? Підемо по колу, дивись, і назбираємо на дорогу… Ану, хто більше? — І він перший кинув золотого.

В шапку посипалися монети — московські срібні карбованці, випущені царем Олексієм Михайловичем, польські злоті, персидські ріали, італійські дукати, іспанські дублони, англійські гінеї, австрійські, датські та шведські крони, німецькі талери, турецькі куруші та піастри… Мабуть, не було на світі такої монети, яка б у ті часи не потрапляла на Запорожжя.

Обійшовши побратимів, Сікач струснув шапкою, звідки почувся металевий брязкіт, і попростував на майдан, де клекотіло людське море…

Тим часом Палій, зрадівши такій несподіваній удачі, почав відбирати собі супутників.

— Арсен — раз, Роман — два, — загинав він пальці на лівій руці. — Метелиця — три, Сікач — чотири, я — п’ять… Ну, і досить, гадаю… А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичників, — підсумував він.

— А я? — вискочив наперед Шевчик. — Ти про мене забув, Семене!

Палій не хотів брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекій і небезпечній дорозі. Однак і ображати його не хотілося. Тому сказав якомога м’якше:

— А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кістками аж до Дністра? Неблизький же світ!

Але Шевчик обурився і підстрибнув, як облізлий півень.

— Це ж хто труситиме кістками? Я?.. Та ти знаєш, хто я такий? — Він зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потім сам відповів на своє запитання: — Я — Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам’ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидів і чарку пив… Не кажучи вже про Сірка… І всюди я був перший!

— Позаду, — вставив, підсміюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця.

Шевчик остовпів і закліпав, бліднучи, повіками.

— Це ж хто позаду?.. Я?! — Він розсердився не на жарт і вихопив шаблю. — Ах ти, пуцьверінок! Собачий хвіст!.. Ходи сюди, я проткну твоє товсте черево своєю залізякою, і тоді ти дізнаєшся, хто я такий!

І він справді ткнув шаблею прямо в живіт Метелиці, — той ледве встиг відхилитися.

— Ти що, старе помело, часом не здурів? — Усмішка враз щезла з м’ясистого, поораного шрамами і зморшками обличчя Метелиці. — А то, побий мене грім, як схоплю за ноги, то відразу опинишся за фортечною стіною, на смітнику!..

Вони стали один проти одного і, люто бризкаючи слиною, почали сваритися.

Козаки реготали. Сміявся і Палій.

— Ну, гаразд, хай їде старий! У дорозі пригодиться — куліш варити або вночі на чатах стояти… Йому однак не спиться…

Шевчик зрадів.

— Невже візьмеш, синку? Справді?

— Я не жартую.

— Ото молодець! Дякую. А за куліш не сумлівайся! Я мастак на таке діло. Такий зварю, що держись!

— За живіт! — не втримався знову Метелиця, щоб не підкусити, і, заливаючись від реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима по сухих, утлих плечах, аж той присів. — Го–оренько ти моє!

Шевчик розплився в добрій усмішці і прихилив голову до широких грудей свого друга.

3

Стояв жаркий південний травень. Це був той час, коли степова рослинність — тирса, буркун, будяки, ромен–зілля та інше різнотрав’я — дійшла свого розквіту і ще не почала сохнути під палючим промінням сонця, а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, і коні поринали в цьому барвистому морі по самі загривки.

Дикий степ, що відділяв запорозькі володіння від татарських кочовищ, козаки подолали за кілька днів.

Шевчик справді не став тягарем для товаришів. Незважаючи на похилий вік, міцно, мов реп’ях, тримався в сідлі, не скаржився на втому, а на привалах розпалював багаття, ставив триногу, підвішував казанок і варив пшоняний куліш, що припав усім до смаку.

На Великому Куяльнику їм зустрілися татарські чабани, які, забачивши козаків, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду — починалися татарські володіння.

На переправі через Дністер, південніше Бендер, Арсен Звенигора, який їхав попереду, раптом побачив великий кінний загін, що переправлявся на лівий берег. У вершників у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотні стріл. У кожного — по двоє, а то й по троє коней.

Арсен зразу зрозумів, що то татарський чамбул вирушає по здобич на Україну. Він хотів повернути до своїх, але його вже помітили — і ціла сотня вершників направилася до нього. Передні, впізнавши у ньому запорожця, вихопили шаблі, дехто на ходу накладав стріли на тугого лука.

— Не стріляйте! — гукнув Арсен. — Я маю ярлик мурзи Кучука!

Його вмить оточили.

— Хто такий? Звідки? Покажи ярлик! — залунали голоси.

Арсен витягнув з кишені цупкий аркушик пергаменту і підняв над головою.

Запала тиша. Три схрещені чорні стріли — родовий знак Кучука — подіяли безвідмовно.

— Куди простує козак? — спитав молоденький чорнобровий татарин.

— До мурзи Кучука.

— О! — тільки й вихопилося у того.

— Але я не сам, зі мною — мої побратими. — І Арсен показав назад, де з–за горба поволі виїжджали його товариші.

Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, і ті помчали назустріч запорожцям.

— Із чим же козаки простують до мурзи Кучука?

— Про це ми скажемо самому мурзі, — спокійно відповів Арсен.

— Ти можеш і мені сказати. Я його син — Чора!

Арсен здригнувся і чіпко уп’явся поглядом у юнака. Так от у чиїх руках Стеха! Ось хто захопив її підступно в Немирові і завіз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотілося дізнатися, що з сестрою, де вона, чи жива–здорова, але, помітивши на собі десятки допитливих поглядів, стримався. Натомість сказав:

— Дуже приємно зустрітися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми їдемо в Буджак, скажемо самому мурзі…

Чора нахмурився.

— Тоді поспішімо до батька… Він на переправі.

Під’їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.

Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.

— До тебе, батьку, — сказав Чора підходячи. — Мають ярлик…

— Ярлик?.. Чий?..

— Твій.

— Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай помилує мене Аллах! — В очах мурзи спалахнув гнів.

— Ярлик давала твоя дружина Варвара–ханум, мурзо, — виступив наперед Семен Палій.

— Варвара–ханум? — Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. — Але як вона посміла зробити це?!

Чора зблід, бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам’яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить — і він ударить Варвару–ханум… Чора пам’ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі… Одного він не пам’ятає — яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею…

І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм’як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.

З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, — був привітний, веселий, добрий.

І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.