Lux perpetua

— О, свята наївність, — зітхнув Майзль Нахман. — Свята і добра… Як твоє ім'я? Рейневан?

— Його звати Рейневаном, саме так, — втрутився Тибальд Раабе. — Я знаю його і ручаюся…

— Ой, що ти мені ручаєшся? Він прийшов на допомогу єврею. Хіба мені треба кращого поручительства? Агов! Що в тебе з рукою, дівчино? Тією, що з перснем цадика Халафти?

— Три пальці зламані, — холодно відповіла Рікса. — Дрібниця. До весілля заживе.

— До якого весілля? А хто б тебе захотів? Стара, писката, нестримана, готувати теж не вмієш, поб'юся об заклад на що завгодно, хоч би й на власний талес. Дай руку, шікса. Єге ш'ме раба меварах л'алам ул'алмей алмайя! ^{33}

На очах враженого Рейневана пальці Рікси випрямилися, з них негайно зник набряк, безслідно розсмокталися синці. Дівчина зітхнула, ворухнула долонею. Рейневан покрутив головою.

— Ну-ну, — повільно вимовив він. — Я медик, ребе Майзль. Мені не чужі й artes magicae. Але щоб так гладко вилікувати зламані суглоби… Я сповнений захвату. Цікаво, де цьому можна навчитися?

— У мене, — сухо відповів ребе. — Як матимеш вільні сім років, заскоч. Та не забудь спершу зробити обрізання. А зараз, як говорив цар Соломон цариці Савській, перейдімо до справи. Ви хотіли інформації. То хай я хоч знаю, у чім річ.

Рейневан стисло виклав свою справу. Майзль Нахман слухав, киваючи бородою.

— Ясно, — сказав він. — Розумію. І думаю, що таки зможу допомогти. Бо я таки чув про подібний випадок.

Він встромив палець у ніс, колупався довго і натхненно, вдаючи, ніби не бачить, як Рейневан аж закипає від нетерпіння.

Нарешті ребе виколупав, що було треба, роздивився. І тоді знову заговорив.

— Такі випадки, — заявив він, — це завжди можливий ґешефт, ні на чому так добре не заробляють, як на інформації. Це трапилося в Легниці. Шість років тому. Панна Вірида Горніг, донька купця, злигалася з аптекарем, якого звали Галонзка. Усупереч батькові, який пообіцяв її руку іншому. А в того іншого були нібито якісь конекції [108] з Інквізицією, зі Святою Курією. І ось панна Вірида раптом зникла.

— На аптекаря Галонзку, — вів далі єврей, — донесли, звинуватили у єресі, тож йому таки довелося втікати зі Шльонська. Через рік справа вляглася, а Вірида раптом знайшлася, надзвичайно розкаяна і надзвичайно слухняна, зовсім як після перебування в монастирі. Вона слухняно вийшла-таки за того, кому її пообіцяли.

Ну, подумали ми собі в кагалі, все ж варто знати, хто ж це такий, хто має такі зв'язки з Курією, що може змушувати таких панночок отак зникати. І якось так вийшло, що Мойше Меркелін, кузен моєї швагерки, знався з таким собі Йохаєм бен Іцхаком, а в двоюрідного брата цього Йохая по батькові, такого собі Шекеля, була пасербиця на ім'я Дебора, і тота дізналася від своєї знайомої Естери одну річ, яку та почула у бабинці від… Холера, забув, від кого. Зрештою, то неважливо. Важливо, що кузен Мойше, єврей жадібний і нахабний, зажадав за інформацію п'ятнадцять гульденів. Я вирішив, що це забагато.

— Он як.

— Але ти прийшов мені на допомогу, а це таки дещо змінює у шкалі цінностей. Тепер ці п'ятнадцять — то не тамті п'ятнадцять, то таки зовсім інші п'ятнадцять, ті п'ятнадцять змінені так, що просто не впізнати. Тепер ціна рихтик у самий раз. А жадібний кузен Мойше живе не в Палестині. Він живе в Ополі. Клянуся Мойсеєм, через п'ять днів ти таки матимеш інформацію. А до того часу — гостину в мене.

— Дякую, ребе. Що ж до тих п'ятнадцяти гульденів, то я готовий…

— Не ображай мене, хлопче.

— Я не буду, — невпевнено закашляв Тибальд Раабе, — з вами тут чекати. Мені час у дорогу, обов'язок кличе. А вам я скажу так… Якщо ви вже дізнаєтеся, що маєте дізнатися, то поспішіть. Дуже поспішіть. Я думаю…

— А я думаю, — Рікса глянула йому у вічі, — що ти повинен перестати крутити. І сказати нам правду.

— Я нічого не знаю, — швидко відповів голіард. Занадто швидко, щоби це виглядало схожим на правду. А тоді сховав очі від погляду Рейневана.

— Тибальде, — повільно промовив Рейневан. — Минулої ночі ми билися пліч-о-пліч, разом дивилися смерті у вічі. А тепер ти щось приховуєш від мене? Ти знав мого брата. Ти знаєш мене, недавно навіть ручався за мене. Ти знаєш, що я кружляю по Шльонську, ризикуючи життям, бо моя кохана в біді, я мушу її знайти і визволити. Вона ув'язнена, кожен день неволі посилює її муку…

— Рейнмаре, — голіард облизав губи, опустив очі. — Чехи тобі не довіряють, про тебе гуляють різні плітки… Якщо виявиться, що я сказав…

— На Лужиці чи на Шльонськ? — втратила терпець Рікса. — Куди піде рейд? Бо про те, що ось-ось піде, ми вже здогадалися.

— Я нічого не знаю… Але якщо дрібку подумати… То, може, Лужиці?

— Ну, ось бачиш, — усміхнулася Рікса. — Як легко воно пішло. Найважче почати. А тепер попросимо про подробиці.

— Та чого ви від мене хочете? — Тибальд Раабе вдав, ніби розсердився. — Що я вам, гейтман, чи що? Я звичайний собі агітатор, до стратегії мене не підпускають… Але ж кожному зрозуміло, хто кине погляд на мапу і дрібку подумає… Ну, подумайте дрібку. Кудою вирушить Табор, якщо не долиною лужицької Ниси?

— Житава і Згожелець? — Рейневан згадав собі карту, яку бачив у Прокопа на Одрах.

— Я б не виключав… — кашлянув Тибальд. — Я б не виключав також переходу на правий берег Квіси. Любань, Болеславець…

— Жагань? — зміненим голосом запитала Рікса.

— Можливо.

— Коли? Дата, Тибальде.

— Червень. Так якось.

— Як якось?

— Одні казали, що на Святого Яна. Інші — що на Святого Віта. Я схильний вірити останнім. Але хто його знає…

— Сто разів дякую, — Рікса кинула на голіарда дещо тепліший погляд. — Ти дуже нам допоміг, я безмежно вдячна. Я підставила би тобі писок, але соромлюся, сором'язлива, аж страх. А раз маєш їхати, то бувай.

— Бувайте й ви. Рейнмаре?

— Що?

— Успіху. Від усього серця.

П'ять днів проминули непомітно. Дванадцятого червня, у неділю, ребе Нахман бен Гамаліель покликав до себе Рейневана і Ріксу.

— Кузен Мойше, — почав він з порогу, — прийняв гроші охоче, та що вже тішився, та що вже радів — радів так, ніби придбав на розпродажі Ковчег Заповіту. Так-то я й знаю, хто поклав край роману Віриди Горніг, донісши на її кавалера-аптекаря, а її саму запроторивши в монастир, а все завдяки конекціям з Інквізицією. Той самий, хто потім став щасливим чоловіком Віриди. Це Отто Арнольдус, особа досить відома, але не конче своїми чеснотами. Давніше райця, а тепер бургомістр міста Болеславця. Хоча підґрунтя було приватне, а не політичне, твоя справа багато в чому схожа на аферу Віриди Горніг, Рейнмаре. На твоєму місці я би таки подався до Болеславця і побалакав якщо не з самим бургомістром Арнольдусом, то з його благовірною. Вона може пам'ятати, в якому монастирі була тоді запропала. Бо існує велика імовірність, що Інквізиція досі користується тими самими монастирями.

— Сто разів дякую. Їдемо чимскоріше.

— Так-так, — швидко сказав Майзль Нахман, знизивши голос. — Я радив би поквапитися.

— Ми знаємо, — буркнула Рікса. — Святий Віт — на носі. Вирушаємо завтра на світанку. Бувай здоров, ребе Майзль.

— Бувайте, — кивнув бородою єврей. — Дякую вам за все. А ти, дівчино, підійди-но.

Рікса нахилила голову. Ребе поклав долоні на її воронового кольору волосся.

— Єварехеха Гашем веїшмереха, — сказав він. — Хай Гашем тебе благословить і береже. Хай Гашем зверне до тебе своє обличчя і пошле тобі мир. Прощавай же, Ріксо Фонсеко. Прощавай же і ти, Рейнмаре з Беляви.

Розділ тринадцятий