Таeмний посол. Том 2

Арсен і Ненко низько вклонилися і, задкуючи, вийшли з покою. Мовчки перетнули замкове подвір’я і, тільки опинившись за ворітьми, на мосту, зупинилися і глянули один одному в вічі.

— Ти сподівався на таку зустріч? — спитав Ненко.

— Признатися по правді — ні! Я не думав, що великий візир у Кам’янці, — відповів Арсен. — Але, здається мені, нам пощастило… Ми зробили все, що могли…

Ненко хитнув головою.

— Так, не завидую я гетьманові. Міни під нього підведено потужні, і дивно буде, якщо хоч одна з них не вибухне. На цей раз високо він злетить і низько впаде!

— Туди зрадникові й дорога! — похмуро сказав Арсен, ковзнувши поглядом по спустілих Карвасарах. — Він сам собі викопав яму, сам собі накинув зашморг на шию. Ніхто за ним не тужитиме… Мене зараз цікавить інше: про який похід мовив візир? По всьому виходить, що це буде не похід на Київ, якого ми всі ждали. Тоді питання — куди ж?

— Цього я не знаю. Але у мене теж склалося тверде переконання, що походу на Київ не буде, — відповів Ненко. — Напевне, у світі відбулися події, про які ми нічого не знаємо, але які змусили Стамбул відмовитися від третього походу на Україну… Гадаю, що нам варто кілька днів побути в Кам’янці, дивись, щось і пронюхаємо. Візир приїжджав сюди не даремно.

— Я згоден з тобою. — Арсен ще раз глянув на рідні Карвасари і тихо рушив по мосту. — Крім того, у нас ще є одна пильна справа…

— Яка?

— Яненченко… Цей негідник з чорною совістю повинен поплатитися за свої злочини! — Арсен говорив рішуче, навіть зі злобою. — Цей потрійний зрадник ладен торгувати нашою землею і нашим народом, як своїм власним добром! Йому все одно, де розбишакувати, — чи на Лівобережжі, чи на Поділлі, чи запродувати Львів.

— Його доля теж у наших руках!

— Так. Мені гидко це робити, правда… Коли б я міг стати з ним до чесного двобою…

— Арсене, до чесного двобою можна ставати з чесним і прямодушним супротивником, а з таким підлим перекинчиком, як Яненченко, слід воювати його ж зброєю, тобто підступом. Я нічого не бачу в цьому поганого… Тим більше, що ми не виноситимемо йому вироку, ми тільки відішлемо його ж листа Яблоновському, а той як захоче, хай так і судить.

8

Два наступні дні не додали нічого до того, що вже знали Арсен і Ненко, А на третій, уранці, трапилась пригода, яка змусила їх спішно покинути місто.

Ранок був сонячний, теплий. За вікном весело щебетали ластівки і цвірінчали розбишаки–горобці. Десь за стіною чувся брязкіт посуду і гомоніли жіночі голоси — то на кухні готували сніданок. Звідти просочувалися пахощі смаженої баранини з перцем і цибулею та підгорілих піде — коржів, що туркам заміняють хліб.

Арсен і Ненко після міцного сну відчували в тілі силу і бадьорість, а в шлунку — приємну порожнечу, яка буває у молодих людей, коли вони готуються добре попоїсти. Ось–ось до кімнати мав зайти господар кав’ярні — завжди послужливий Кермен–ага — і запросити вниз, до сніданку, як він це робив кожного разу, підкреслюючи повагу до грошовитих постояльців.

За дверима почувся тупіт ніг. Але це був не Кермен–ага, бо його кроків майже не чути було. У м’яких овечих чириках він ступав м’яко, скрадливо, мов кіт. Це ж були кроки грімкі, бистрі. До того ж ішло двоє, поспішаючи.

За якусь хвильку кроки затихли. Десь грюкнули двері, і в ту ж мить пролунав приглушений, але сповнений жаху жіночий крик. В ньому вчувалася така смертельна туга, така безвихідь, що Арсен і Ненко здригнулися. То кричала Вандзя.

Не змовляючись, вони стрімголов кинулись їй на допомогу.

Двері до її кімнати були щільно причинені. Арсен з розгону штурхонув їх плечем, як вихор увірвався всередину.

І… зупинився.

Біля вікна, обличчям до дверей, стояла Вандзя. Мабуть, вона щойно підвелася з ліжка, бо була в спідній білій сорочці, боса, з розпатланим волоссям, що безладно падало на білі, аж рожеві після сну плечі. Лівою рукою вона намагалася прикрити розхристану пазуху, а праву викинула вперед, ніби захищалася від удару. На сполотнілому, приречено застиглому обличчі голубим жахом горіли великі прекрасні очі.

Посеред кімнати, спинами до дверей, височіли дві яничарські постаті. Один яничар, високий, кремезний, піднявши на рівні плечей руки і розчепіривши товсті, мов цурупалки, пальці, поволі наближався до Вандзі. Другий мовчки спостерігав цю сцену.

Побачивши Арсена, Вандзя хотіла щось крикнути, але не змогла, з її горла вирвався тільки хрипкий стогін.

Почувши позаду грюкіт дверей і тупіт ніг, яничари обернулись, і на Арсена глянуло побуряковіле, страшне від гніву вусате обличчя Спихальського. Якусь мить він нерозуміюче дивився на свого друга, ніби впізнаючи його, потім раптом в обличчі щось здригнулося, змінилося — і в очах спалахнула радість. Скоцюрблені пальці розпросталися, руки широко розкинулися — і пан Мартин по–ведмежому згріб Арсена в обійми.

— Арсене! Холера! Це ти?

— Я, братику, я! — усміхнувся Звенигора. — Та не тисни так, бо й ребра поламаєш.

— Звідкіля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба–ба–ба, а то ж Ненко? От не сподівався!

— І ми не сподівалися зустрітися з тобою, пане Мартине… А ти як опинився тут?

Спихальський враз посуворішав. В обличчя знову шугнула темна кров. Очі блиснули і мало не вискочили з орбіт.

— Чого я тутай?.. Наздоганяв ось цю мерзенну зрадницю! Татарське сміття… І наздогнав! І задушу ниньки, як скажену кішку!

Він кинувся до Вандзі, та Арсен і Ненко схопили його за руки.

— Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! — вигукнув Арсен. — Адже перед тобою жінка!

— Жінка, ти кажеш?.. Ні, змія!

— Цить!.. Сюди йдуть!

У двері боязко заглянув Кермен–ага. Видно, крик Вандзі сполохав і його. Він ледве переводив подих.

— Ненко, спровадь його, будь ласка, — шепнув Арсен. — Нам тут зайві свідки не потрібні.

Ненко, люб’язно усміхаючись, вийшов з кімнати, узяв Кермен–агу під руку і тихо повів до виходу.

— Я буду вам дуже зобов’язаний, Кермен–ага, якщо ви негайно осідлаєте наших коней і коня пані Вандзі. А також приготуєте в дорогу що–небудь смачне…

— Ви маєте їхати?

— Так, за нами прислано гінців…

— Великий Аллах, а я думав, що то якісь розбійники.

— Не маєте підстав хвилюватися, ага, то порядні люди…

— Чого ж так перелякалась пані Вандзя?

— Вони шукали нас, а випадково потрапили в кімнату до неї, ага.

— То пані Вандзя теж з вами?

— Так, адже ми повертаємося в Немирів, а там повно кримчаків… Вони допоможуть їй…

Останні слова заспокоїли старого каведжі, і він, вибачаючись, почимчикував сходами вниз.

Коли Ненко повернувся до кімнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловіки відійшли в куток і, відвернувшись од Вандзі, яка одягалася, мирно розмовляли. Тільки бас пана Мартина воркотів сердито.

— Здаюсь, пане Арсене, тільки на одну твою вимогу — не зчиняти шуму тутай, у кав’ярні. Але як тільки виїдемо за місто, клянусь Перуном, я…

— Гаразд, пане Мартине, гаразд, — заспокоював розгніваного друга Звенигора. — Виїдемо за місто — там поговоримо… А зараз, прошу тебе, будь розумний і не здіймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.

Тим часом Вандзя одяглася і — ні жива ні мертва — стала перед чоловіками. Спихальський дивився на неї так, ніби хотів спопелити поглядом.

Коли всі вийшли у двір, там уже чекали їх осідлані коні. Ненко розплатився з каведжі, подякував за гостинність, і невеличкий загін виїхав за ворота.

За містом Арсен торкнув Спихальського за рукав і зробив знак, щоб той трохи відстав.

— Хто це з тобою? — спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина.

— Це пан Єжі Новак, мій добрий приятель і знавець турецької мови і турецьких звичаїв… На службі у Яблоновського… Коли я дізнався про зраду цієї негідниці і вирішив знайти її хоч на краю світу і покарати нещадно — що, клянусь гонором, і зроблю, хоч би проти мене повстали всі сили пекла і раю! — то пан Єжі ласкаво погодився супроводжувати мене… Як тільки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її сліду. Я знав, що в неї шлях один — до Кам’янця, бо тільки звідтам вона може добратися до свого мурзи. Тож мені потрібен був супутник, котрий добре б знався на турецькій мові і зумів би привести мене сюди…