Lux perpetua

Кундрі так ніколи і не відкрила Стінолазові правди про свій справжній вік, проте було відомо, що у Вроцлаві вона жила близько двохсот років, тому що пам'ятала татарську навалу. Стінолаз познайомився з нею, коли йому самому було сім. То була незабутня зустріч. Вона відбулася на Рибному торговищі, по якому Стінолаз крутився, щоби щось украсти і впіймати кота, аби замучити. Кундрі, щоб могти існувати серед людей, ховалася під досить сильними ілюзійними чарами. Стінолаз, який із раннього дитинства виявляв магічні таланти і надчуттєві властивості, розкрив ілюзію і побачив нойфру в її справжньому вигляді. Ця картина шокувала його і викликала паніку. Щось, що виглядає як гібрид спорохнявілої верби з двоногим ящером і чалапає, гублячи смердючі грудки, серединою Рибного торговища, — це було забагато як для семирічної дитини. Навіть для такої дитини, як Стінолаз.

Сила найпершого враження вплинула на силу подальшої дружби. Нойфру, істоту хижу і неймовірно жорстоку, привабила жорстокість хлопчика. І його магічні здібності. Вона зробила чимало, щоби їх поглибити, а її знання, котре сягало коріння прапочатків, давало такі можливості. Стінолаз був старанним учнем. У віці восьми років він уже був псионіком, вільно застосовував просту магію і телепатію, накладав вроки, псував харчі й насилав хвороби. Коли йому виповнилося десять, вправно користувався вищою магією і гоецією, за допомогою якої навчився вбивати. Коли йому виповнилося дванадцять, він став достатньо вправним магом, щоби могти поїхати на навчання до школи «Алюмбрадос», розташованої в Агілярі біля Кордоби. Він поїхав туди на гроші князя Конрада Олесницького, який на той час був вроцлавським кліриком. І ось цей князь клірик раптом нагадав собі про Стінолаза. З причин, яких Стінолаз не знав. Але про які здогадувався.

До Вроцлава він повернувся в 1414 році. Як теург і некромант, він одразу ж став навушником Конрада — тепер уже кафедрального препозита з великими шансами на єпископську митру. Її він отримав у 1418 році. Винісши — крім себе — на вершини влади і свого наближеного чарівника. А Кундрі. нойфра. названа мати, стала навушницею свого талановитого вихованця. Його порадницею. Стінолаз — попри всі старання — все ще був тільки людиною, до того ж молодою. І страшенно грубою. Таланти талантами, амбіції амбіціями, але Найвищі Таїнства уроджених Longaevi й далі залишалися для нього недоступними, а до того, щоби стати одним із справжніх Nefandi, йому все ще було далеко. Кундрі, живолачка, пов'язана з землею, вміла відфільтровувати сили Longaevi і Nefandi. На вжиток Стінолаза. А коли Стінолазові не вдавалося скористатися цими силами, вона робила це за нього. Якщо він просив. Тобто якщо долав гординю. Це йому давалося нелегко, тому він звертався по допомогу рідко. У тих справах, які були для нього посправжньому важливими.

Тепер, Кундрі не мала сумнівів, справа була важлива. Коли він про неї говорив, коли переповідав, його голос був спокійним і холодним. Але він рефлекторно стискав зуби. І кулаки. Так, що аж біліли суглоби.

— Та-а-ак, — протяжно підсумувала вона, злизуючи колоїд із губ. — Залив тобі сала за шкуру той Рейневан Белява, залив. Висміяв, осмішив перед єпископом, покрив ганьбою, змусив утікати. І твоя правда, синку, безперечна правда: якщо тепер його схопить або вб'є хтось інший, то ти не змиєш ганьби. Так що це ти повинен його схопити. Власноруч. І зробити так, щоби пам'ятали тільки одне — його страту. Накажи з нього живцем здерти шкіру. Так, щоб голова залишилася зі шкірою. Це завжди дає добрі результати — саме так, завжди дає. А шкіру видуби і вистав на загальний огляд. На ринку.

Вона замовкла, чухаючи покриту наростами щоку. Кундрі бачила, як він стискає кулаки від нетерпіння і злості. Вона усміхнулася. З завченою зловтіхою вчительки, яка може досадити невдячному учневі, котрий вбив собі в голову, ніби йому більше ніякої науки не треба, і він обійдеться без науки.

— А. ну, так, — сказала вона з усмішкою. — Ну, так. Я забула. Спочатку треба цього Рейневана впіймати. А з цим справа посувається як мокре горить, га? Попри всі зусилля, яких ти безнастанно докладаєш. Попри некромантію, якою займаєшся в підземеллях під Святим Матвієм. А я ж учила тебе, я ж повторювала: починай з міркувань, з логіки. До некромантії звертайся аж тоді, коли логіка підведе.

— Кундрі, — буркнув Стінолаз. — Я знаю, що тобі самотньо. Що тобі нема з ким порозмовляти, і тому ти компенсуєш це собі при кожній нагоді. Але даруй. Я не прийшов сюди вислуховувати твої лебедині співи.

Кундрі наїжачила шпичаки на хребті, однак стримала гнів. Врешті-решт шмаркач був її вихованцем. Її сином. Зіницею ока.

— Ти прийшов, — спокійно сказала вона, — а точніше — прибіг просити допомоги. Ну ж бо, проси. Чемно.

— Прошу дуже чемно, — у пташиних очах Стінолаза замиготів вогонь. — Дуже-дуже. Задоволена?

— Дуже-дуже, — нойфра знову жадібно відпила з келиха. — Тож до справи. Починаємо з логічних міркувань. Задаємо визначені запитання. Рейневан Беляу, як випливає з твоєї розповіді, був у Вроцлаві двічі, у січні та в лютому. Отже, він двічі пхався левові в пащу. Він не божевільний і не самогубець. Чому ж він так ризикував? Що він шукав у Вроцлаві, що було варте аж такого ризику?

— Шукав допомоги. У каноніка Отто Бееса, свого спільника.

— Допомоги в чому? У місті подейкують, що в грудні князь Ян Зембицький ув'язнив кохану дівчину Рейневана, якусь конверсу від кларисок. Він її начебто збезчестив і наказав порішити — і це ось причина, чому під Велиславом ошалілий і одержимий помстою Рейневан вколошкав князя. Тож за дівчину ніби помстився, солодкою помстою наситився. А при боці гуситів, які тоді йшли з рейдом, міг би насититися ще більше. Проте він сам-один кружляє по Шльонську. Чому?

— Бо вважає, що дівка жива, ув'язнена, і шукає її, — знизав плечима Стінолаз. — Він помиляється. Я теж її шукав, вона була мені потрібна. Ні, не тільки як принада для Беляви. Я збирався змусити її дати свідчення, які підтвердили би єресь кларисок з Білого Костелу. Єпископ та інквізитор Гейнче не хотіли скандалу і послали черниць на покуту. А я хотів послати їх усіх на вогнище; якби в мене були свідчення Апольдівни, мені би це вдалося. На жаль, нічого з цього не вийшло. Я її не знайшов. Ні в Зембицях. ні в навколишніх замочках, у яких князь Ян мав звичай тримати своїх не завжди добровільних обраниць…

— Дівка, кажеш, — перебила Кундрі, — була тобі потрібна. А що, якщо вона була потрібна ще комусь? І що, як той хтось знайшов її раніше?

Стінолаз мовчав. Дивився, як вона допиває колоїд золота. Як відкладає келих, як її очі світяться бурштиновим світлом.

— Не будь надто самовпевненим. синочку. Не недооцінюй супротивників. Не думай, що вони дурніші. Не обманюй себе, ніби вони нездатні випередити тебе, випередити і перехитрити. Тоді, у Шаффхаузені, у справі з тим євреєм Хаддаром. така помилка мало не коштувала тобі життя. Теперішня ситуація, гадаю, подібна. Той, до кого ти поставився легковажно, перехитрив тебе і випередив. Бо втямив, що хто має дівчину, той має і Рейневана… І має чим Рейневана шантажувати…

— Я зрозумів, — відрізав Стінолаз, встаючи. — Тепер я зрозумів, у чім річ. Я підозрював щось подібне, але саме ти навела мене на правильний слід. Тепер я розумію, чому Вроцлав… Бувай, матусю. Я мушу йти і повирішувати деякі речі. Скоро зайду.

Нойфра, не кажучи ні слова, поглядом показала на келих із лавандовою краплиною на денці.

— Зрозуміло. Принесу ще.

Він знайшов отця Феліціяна на задньому дворі єпископського палацу, біля кухні, де той сидів на бочечці і похапливо їв щось із глиняної миски. Побачивши Стінолаза, він поперхнувся і вдавився. Стінолаз не збирався гаяти час. Ударом кулака він вибив вівтаристові миску з рук, схопив його за одяг на грудях, зірвав на ноги, трусонув, гримнув об стіну з такою силою, що впали і посипалися з дзеленькотом мідні сковороди. Отець Феліціян вилупив очі, захарчав, після чого викашляв і виплюнув просто на вамс Стінолаза обслинений недоїдок вареника з грибами. Стінолаз відвів руку і з усієї сили зацідив йому в лице, додав навідліг, поволік, ревучого, на встелене пір'ям і сріблясте від риб'ячої луски кухонне подвір'я. Феліціян кинувся йому до ніг, хапнув за коліна, удар кулака повалив його на землю. Він намагався втікати навкарачки, Стінолаз прискочив до нього і з розгону копнув у зад. Вівтарист гепнувся носом у капустяне листя і очистки з овочів. Стінолаз вирвав з рук онімілого кухарчука коцюбу, вперіщив нею Феліціяна раз, другий, потім почав лупцювати куди попало. Вівтарист ревів, кричав і плакав. Кухонні дівки і кухарі налякано повтікали, покинувши горщики, казани, казанки і чавунці.