Таeмний посол. Том 2

Полковники були розчаровані і зовсім не приховували цього.

— Що ми скажемо війську, ваша ясновельможність? Козаки сподіваються, що ми принесемо гроші! — вигукнув Іскра. — У розподілі трофеїв нас теж обійшли… Що краще — забрали австрійці, гірше — поляки, а нам, вибачте на слові, — дуля з маком!

— Слово гонору, я не стерплю такого тону, яким пани полковники розмовляють з королем Речі Посполитої! — знову загарячкував Яблоновський.

Але Собеський був настроєний добродушно.

— Ха–ха–ха! — гучно зареготав він. — Пан полковник влучно висловився, пане Станіслав! Бо цісар Леопольд і віденський двір справді всім нам піднесли дулю з маком! І коли б я не був зацікавлений у тому, щоб до кінця розгромити турків, то плюнув би на всю цю кампанію і ще з–під Відня повернувся б додому!

Полковники відкланялись і вийшли з намету.

— Підведуть нас пани, — буркнув сердито Абазин. — А козаки намилять нам чуба!

— Казав пан — кожух дам, та тільки слово його тепле! — підтримав товариша Іскра. — Не бачити нам грошей, як торішнього снігу!

— Я теж так думаю, — сказав Палій. — Оце дав нам король папірці, тобто заплатив за нашу кров нашою ж землею, — та й бувайте здорові!

— Друзі, боюсь, коли б знову не потрапили ми в лядську кабалу! — вигукнув Самусь. — Обіцяють пани гроші, приповідні листи дають, а коли відчують силу — на шию сядуть!

— Розірвав клятий Юрась Україну на дві частини — з того часу всі наші біди! Звичайно, король м’яко стеле, та спати нам буде твердо, — погодився Палій. — Панство вже зараз приміряє ярмо до нашої шиї. Бачили, як розприндився Яблоновський? Мало з шаблею не накинувся!

— Треба щось нам думати–гадати, хлопці! — нетерпеливився Самусь.

— А що гадати? Передусім — збирати сили, заселяти пусті землі, лаштувати військо! — відповів упевнено Палій. — А тим часом засилати таємних послів до гетьмана… Щоб узяв Правобережжя під свою руку… Бо від хана — погибель, від султана — каторга, а від короля — довічне ярмо! Так я думаю–гадаю, товариство…

— Ми всі так думаємо, Семене! — гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись.

— Всі! — одностайно підтримали його Самусь та Іскра.

Палій пильно подивився на кожного, подумав, а потім, карбуючи кожне слово, сказав:

— Тоді й стоятимем на цьому!

4

Польське військо поспішало додому. Окремою валкою їхали козаки.

Помирав Іваник. Помирав тяжко, у страшних муках.

Десь глибоко у животі залишився шматок зламаної татарської стріли і пік його пекельним вогнем. Козак зчорнів на виду, як головешка, тільки очі блищали. І безперервно просив пити. Тоді Спихальський, який віз Іваника на своєму возі, намостивши йому перин і подушок, прикладав до його запечених уст череп’яну пляшку, і той робив з неї ковток або два і на якийсь час замовкав. А коли біль ставав нестерпним, він волав слабким голосом, як дитина:

— Зінько! Зінько–о люба–а!.. Ой, порятуй, бо загибаю, знаєш–маєш!..

Спихальський скрушно хитав головою і, щоб не відстати од валки, поганяв коней. Віз торохтів по нерівній, розмитій осінніми дощами дорозі, підскакував на вибоях, витрясаючи з нещасного Іваника всю душу.

— Ой! — кричав тоді помираючий. — Тихше їдь, пане Мартине, бо всі тельбухи розгублю, хай йому чорт! Немає вже сили терпіти… Або забий, благаю тебе! Забий… Щоб не мучився…

Спихальський натягнув віжки, стишуючи коней, хоча ризикував відірватися од своїх і стати здобиччю любителів легкої наживи, яких багато вешталося побіля дороги. А крадькома змахував з вусів непрохану сльозу, бо йому було боляче дивитися, як мучиться цей чоловічок, що швидше скидався на хлоп’я, ніж на дорослу людину.

Надвечір козаки зупинилися на високому березі бистроплинної Тиси на нічліг. Спихальський свого воза поставив над самим урвищем, під розлогим кущем калини, рясно всіяної яскраво–червоними кетягами ягід.

За далекі гори заходило сонце, і в долині поволі згущалися вечірні сутінки.

І тоді, задивившись на Тису, на гори і на густі ліси по узгір’ях, Іваник раптом відчув, що біль, який мучив його впродовж кількох днів, зник, а все тіло стало легким, майже невагомим.

Він холонучими руками лапнув себе за живіт, за груди і відчув, що немає у нього ні живота, ні грудей. Одна голова, що лежала на високо збитих подушках.

— Пане Мартине! — несподівано голосно гукнув він.

— Чого тобі? — перелякався Спихальський. — Що трапилося?

— Умираю…

— Ти що — жартуєш чи здурів? Холера тебе не забере! — Поляк випустив з рук рептуха з оброком.

— Ні, пане Мартине, я не жартую, — серйозно відповів Іваник. — Справді вмираю… Поклич, будь ласка, товаришів–побра–тимів… І сам не барися… Слово сказати маю перед смертю… Я довго не затримаю…

У його словах і в голосі було щось таке, що змусило Спихальського полишити все і притьмом кинутися поміж возами.

За кілька хвилин біля Іваника зібралися всі, хто його знав. Навколо воза стали Семен Палій, Метелиця, Спихальський, Роман.

— Спасибі, що прийшли, — прошепотів Іваник і уважно глянув на Спихальського. — Пане Мартине, підніми мою голову вище… Нехай–но я подивлюся і на друзів, і на цей милий білий світ…

Спихальський підняв його, мов пір’їну, а Метелиця тим часом підбив перини і подушки. З їхньої високості Іваникові стало видно і червонясте коло сонця, що заходило за вершини гір, і блискучо–сріблясті плеса Тиси, і темно–зелені смерекові ліси на видноколі…

— Ой, як тут гарно та любо, — прошепотів Іваник. — І вмирати, братці, не хочеться… Сидів би отак і дивився б, дивився на голубе небо, на червону калину, слухав би, як шумить вода, риючи круті бережечки, як щебечуть пташки та шелестить у гіллі вітер. Та ба, прийшов мій час… Спіткнувся мій кінь — і я, його невдачливий верхівець, випав із сідла. І ніяка сила вже не підніме мене…

Іваник замовк, сухим язиком лизнув по запечених губах. Спихальський подав йому води. Він жадібно ковтнув і тужливим поглядом глянув на товаришів, що мовчки стояли біля нього.

Всі були вражені мовою Іваника. Слова його звучали ясно, проникливо, ніби це говорив не заїкуватий чоловічок, якого, ніде правди діти, вважали трохи пришелепкуватим, а хтось інший.

Тим часом Іваник, помахавши кволо рукою, тихо промовив:

— Прощайте, браття! Я щасливий, що спізнався з вами, з Арсеном, лицарем нашим… Що повертаєтесь з перемогою і що є в ній і моя частка… Моя кров… Тому відходжу од вас без жалю… — Він трохи помовчав. — А як відійду, поховайте мене під цією калиною… Щоб як у тій пісні нашій співається:

Будуть пташки прилітати —

Калиноньку їсти,

Будуть вони приносити

З України вісті.

— Обіцяємо тобі, козаче, — за всіх відповів Палій. — Хай буде спокійною твоя душа!

— Спасибі… — Іваник прикрив повіками очі, даючи всім зрозуміти, що він задоволений увагою товариства, а потім враз стрепенувся і пильно глянув на Спихальського: — А все ж таки один жаль я маю…

— Який? — запитав поляк.

— Що залишаю дружину і двох діток сиротами… Важко їм буде без мене…

З його очей скотилися дві скупі сльозинки і проклали по засмаглій, припорошеній дорожньою пилюкою щоці ледь помітний слід. Він змахнув їх рукою і раптом голосно сказав:

— Пане Мартине, а моя Зінька, знаєш–маєш, того… кохає тебе!

Це було так несподівано, що Спихальський аж очі витріщив.

— Пане Йван, що ти! — вигукнув спантеличено. — Навіщо наговорюєш! У таку хвилину…

По змученому Іваниковому обличчю пробігла ледь помітна лагідна усмішка.

— Я давно це знав. Помітив при першій чи другій нашій зустрічі з тобою ще в Дубовій Балці. Тільки мовчав… Бо хіба ж можна погасити кохання злою силою? Його можна тільки лікувати: часом, а ще — сильнішою любов’ю… — І, побачивши зніяковіння Спихальського, додав: — Та ти не того… Я ж знаю, що й ти її кохаєш…