Божi воiни

— А з чого вона, ця зрада? — раптом поставив запитання монах-мінорит. — Чому її зерно так швидко проростає й буйно цвіте, чому на неї такий урожай? Вельможі та лицарі без бою здають фортеці та замки, переходять на бік ворога. Мужики тягнуться до гуситів, служать їм провідниками, показують і видають на смерть ксьондзів, мало того, самі нападають на монастирі, грабують костели. Не бракує апостатів і серед духовних осіб. І нема, нема такого князя, котрий би, як Генрик Побожний, pro defensione christiane fidei [266] був готовий загинути. Чому воно так, варто замислитися? З чого це береться?

— Може, з того, — озвався басом один із селян, могутній хлопи-ще з буйною чуприною, — Може, з того, що не з сарацинами, не з турками битися довелося, і не з отими тартарами, котрі на шльонську землю за наших прадідів напали. Тамті, кажуть, були чорні, червоноокі, вогнем з пельки зяяли, диявольські знаки несли, чари наводили й пекельними смородами наших душили. Вмент можна було вгадати, чия сила їх вела. А теперки? Над чеським військом дароносиці, на щитах облатка й богобійні слова. На марші Богу співають, перед боєм на колінах моляться, причастя приймають. Божими воїнами себе називають. То, може… Може…

— Може, Бог на їхньому боці? — з кривою усмішкою закінчив чернець.

“Ще рік тому, — подумала Дзержка серед мертвої тиші, - ще рік тому ніхто б навіть подумати нічого такого не наважився, не те що сказати. Змінюється світ, зовсім іншим стає. Але чого воно так, що світ завжди має змінюватися серед різні та пожеж? Завжди, ніби Поппея в молоці, мусить задля оновлення купатися в крові?”

— Я починаю, — оголосив Шарлей, який сидів на сходах вівтаря. — Я починаю активніше підтримувати вчення Гуса, Вікліфа, Пейна та решти гуситських ідеологів. Костели таки справді слід перетворювати… Ну, може не зразу на стайні, як бжегську колегіату, але на нічліжки. Погляньте-но лише, як тут затишно. На голову не капає, не тягне, бліх кіт наплакав… Так, Рейнмаре. Щодо костелів, то я переходжу на твою релігію, розпочинаю послушництво. Можеш розглядати мене як кандидата в члени.

Рейневан покрутив головою, докидаючи дров до вогнища, яке вони разом з Беренгаром Таулером розпалили посеред головного нефу. Самсон зітхнув. Він сидів неподалік, читаючи при свічнику книгу, яку вигріб з накиданої під амвоном купи. Коли костел грабували, на книги ніхто не поласився. Адже користі з них жодної.

— У костелі сама вигода, — Дроссельбарт виламав з галереї в пресвітерії ще одну дошку. — Дров на вогонь не бракує. Можна палити хоч до літа.

- І їсти є що, — додав Бісклавре, який рвав зубами знайдену в ризниці суху, як тріска, ковбасу. — Правда, виходить, що кажуть: qui altari servit, ex altari vivit [267].

- І посудина завжди якась знайдеться для пиття, — Жехорс підняв наповнену трофейним вином літургійну чашу. — Щоб не хлебтати з бочки, як пес… І почитати собі можна… Правда, Сам-соне? Самсоне!

— Слухаю? — підняв голову велет. — Ах, так… Ви не повірите, в оцьому-от латинському творі я знайшов речення по-польськи. А твір походить з 1231 року, з часів Генрика Бородатого. Прошу, на титульній сторінці дата: Anno verum ССХХХІ, а знизу написано як бик: benefactor noster Henricus Cum Barba Dei gratia dux Slesie, Cracouie et Poloniae [268]…

- І як звучить, — зацікавився Дроссельбарт, — це польське речення?

— Pomny myla pani, — прочитав Самсон Медок, — naszy mylowani, wyerne serdce boley przydaci co letom kwyetu bywaci.

- Ідіотизм.

— Правда.

- І рима до дупи.

— Теж правда.

З боку притвору долетіли й рознеслися луною кроки, брязкіт, стукіт, гамір збуджених голосів. Пітьму осяяли смолоскипи й лучини, в їх світлі можна було впізнати тих, хто ввійшли до костелу. Шарлей вилаявся. Їх відвідав, як виявилося, Пешек Крейчірж, проповідник Сиріток, один із підлеглих Прокупека. За Крейчіржем ішли кілька озброєних підлітків. Шарлей вилаявся ще раз.

Як військо Табора, так і Сиріток у походах завжди супроводжували жінки, які займалися головним чином продовольством і кухнею, часом також доглядом за пораненими та хворими. Ці жінки, в більшості своїй вдови, брали із собою дітей. Із старших із часом утворилося характерне для гуситської армії формування — загінчики підлітків. Поглинаючи в походах сільських пастухів і міських вуличних хлопчиськ, ці загінчики швидко росли. Вони також швидко стали армійськими улюбленцями й пестунами, мазунчиками, яким усі протегували і яких розпещували. Відчувши статус і перевагу, кохані пахолятка страшенно знахабніли. Гуситська пропаганда, яка виставляла їх “Божими дітьми нового ладу”, прищеплювала їм і підсичувала в них фанатизм та жорстокість, а таке зерно — як і в будь-якої дітвори — падало на надзвичайно сприятливий ґрунт. Веселу зграйку було прийнято називати “пращівничатами”, бо озброїли їх головним чином пращами, зброєю пастухів і вуличних хлопчиськ. Однак Рейневан ніколи не бачив, щоби пращівничата застосували пращі в бою. І щоб узагалі брали участь у бою. Зате він бачив засранців за інших обставин. Після битви під Усті “Божі діти” виколювали поверженим саксонцям очі, штрикаючи загостреними патиками в щілини шоломів. Тепер, недавно, в Глухолазах, під Ни-сою, в Барді, у Франкенштейні і в Злоториї поранених били, копали, каменували, калічили, поливали окропом і киплячим молоком.

— Що це таке? — суворо запитав Крейчірж, показуючи на літургійну чашу, з якої пив Жехорс. — Порушуєш закон, брате? На кару напрошуєшся? Здобич належить складати до спільних діжок! Хто бодай би дрібничку собі залишив, той буде покараний! Згідно з буквою Божого Письма! Ахан, син Зераха з Юдиного племені, що зі здобичі, яка належала Богу, плащ і золото вкрав, був попалений і вкаменований у долині Ахор [269].

— Та то ж тільки посріблена мідь… — пробурмотів Жехорс. — Але добре, віддам, беріть.

— А це? — проповідник вирвав із Самсонової руки книгу. — Що це таке? Ти не знаєш, брате, що надходить Нова Ера? Що Книг у Новій Ері не тра буде, ані писання ніякого, бо закон Божий буде виписаний у серцях? А старий світ нехай у вогні загине!

Книга з польським реченням 1231 року полетіла у вогнище.

— Нехай загине старий світ! І його брехлива мудрість разом із ним! Геть! Геть! Геть!

За кожним вигуком у полум’я летіла книга. Полетів у вогонь якийсь “Tractatus…”, якийсь “Codex…” і якась “Cronica sive gesta…”. Самсон стояв з опущеними руками, усміхався. Рейневанові дуже не подобався цей усміх. А Крейчірж обтріпав долоні від пилюки, вирвав в одного з пращівничат обкуту й набиту цвяхами довбню, роззирнувся, зайшов у бічний неф. Помітив образ. “Поклоніння Дитяті”.

— Нова Ера! — вигукнув він. — Покине людина божків срібних і божків золотих кротам і кажанам! [270] Говорить Бог: відступіть від ваших божків і від усіх ваших гидот відверніть свої обличчя! [271]

Він замахнувся, ломака з тріском розтрощила мальовану дошку. Один з підлітків дурнувато зареготав.

— Не роби собі, - ревів проповідник, розбиваючи довбнею дальші образи, — різьби і всякої подоби! З того, що на небі вгорі! І що на землі долі! І що в воді під землею! [272]

Пішло в друзки “Вигнання з раю”, впав зі стіни роздовбаний триптих “Благовіщення”, тріснуло навпіл “Поклоніння волхвів”. Розпалася на тріски свята Ядвіга, світляна і туманна, немов з-під пензля Флемальського майстра [273]. Крейчірж лупив нестямно, аж луна йшла по костелу. У шалі він ще пооббивав поліхромію на стінах, обтовк личка херувимчиків на фризі пілястри. І тоді помітив скульптуру. Помальовану дерев’яну фігуру. Всі її помітили. І завмерли.