Твори у пяти томах. Том 2
Твори у пяти томах. Том 2 читать книгу онлайн
У другому томі вміщені всі відомі нам поетичні твори Т. Шевченка, написані у 1847–1861 рр. — після арешту і до кінця його життя.
Переважна більшість поезій та поем, надрукованих у цьому томі, дійшли до нас в автографах. Це, зокрема, малесенькі так звані захалявні зошити, зібрані поетом докупи та свого часу гарно оправлені М. Лазаревським як одна рукописна збірка і відомі в нашому літературознавстві під умовною назвою «Мала книжка». В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається й інший, дуже цінний рукописний збірник — «Більша книжка», що являє собою начисто переписані твори поета.
Обидва ці збірники Шевченкових автографів Видавництво АН УРСР 1963 р. опублікувало фототипічним способом.
Збереглися й автографи окремих поезій, написаних у 1847–1861 рр.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Земним богам-царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам.
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
Добросердим-малим,
Тихолюбцям-святим,
Творче неба й землі!
Долгоденствіє їм
На сім світі; на тім…
Рай небесиий пошли.
Все на світі — не нам,
Все богам, тим царям!
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
Моя любо!.. а нам —
Нам любов меж людьми.
31 мая [1860],
СПб.
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
«Полечу, — каже, — зигзицею [195],
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі [196]. І на тілі
На княжім білім, помарнілім
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…»
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
«Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо [197] моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав».
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-граді Ярославна
І каже: «Дужий і старий.
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка [198]
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю [199] преславний
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала,—
Сльозами моря не долить».
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі.
Святеє сонечко зійшло.
І каже: «Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям, і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину.
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи…
Загинув ладо… Я загину!»
4 іюня [1860],
СПб.
В Путивлі-граді вранці-рано
Сумує, плаче Ярославна.
«Полечу, — рече, — зозулею,
Понад Дунаєм полечу!
Рукав бебряний омочу
В ріці Каялі.. І омию
На княжому дебелім тілі
Засохлу кров його… Отру
Глибокії на любім ладо рани»,
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі-городі.
Й рече:
«Вітрило-вітре, господине!
Нащо ти вієши, несеш
На легкому крилі своєму
Хиновські стріли?»
14 сентября [1860,
С.-Петербург]
«З передсвіта до вечора…»
З передсвіта до вечора,
А з вечора до досвіта
Летить стріла каленая,
Бряжчить шабля о шеломи,
Тріщать списи гартовані
В степу, в незнаємому полі,
Середи землі Половецької.
Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Костьми земля засіяна,
А кровію политая.
І журба-туга на тім полі
Зійшла для Руської землі.
Що гомонить отам, зичить
Удосвіта? То повертає
Той Ігор військо на пригоду
Тому буй-туру Всеволоду [200].
І бились день,
І другий билися,
Та коло полудня на третій
Поникли Ігореві стязі.
Отак на березі Каяли
Брати різнились; бо не стало
Крові-вина!.. Допировали
Хоробрі русичі той пир,
Сватів упоїли,
А самі простяглися
За землю Руськую. Хилилась
І слалась, плачучи, трава;
Високі гнулись дерева…
Додолу гнулися, журились!
6 іюля [1860,
С.-Петербург]
«Умре муж велій в власяниці…»
Умре муж велій в власяниці [201]
Не плачте, сироти, вдовиці,
А ти, Аскоченський [202], восплач
Воутріє на тяжкий глас.
І Хомяков [203], Русі ревнитель,
Москви, отечества любитель,
О юбкоборцеві восплач [204].
І вся, о Русская Беседа [205],
Во глас єдиний ісповєдуй
Свої гріхи.
І плач! і плач!
17 іюня [1860,
С.Петербург]
ГІМН ЧЕРНИЧИЙ
Удар, громе, над тим домом,
Над тим божим, де мремо ми,
Тебе ж, боже, зневажаєм,
Зневажаючи, співаєм:
Алілуя!
Якби не ти, ми б любились,
Кохалися б, та дружились,
Та діточок виростали,
Научали б та співали:
Алілуя!
Одурив ти нас, убогих.
Ми ж, окрадені небоги,
Самі тебе одурили
І, скиглячи, возопили:
Алілуя!
Ти постриг нас у черниці,
А ми собі молодиці…
Та танцюєм, та співаєм,
Співаючи, примовляєм:
Алілуя!
20 іюня [1860,
С-Петербург]
«Над Дніпровою сагою…»
Над Дніпровою сагою
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився,
Що без долі, без родини
Та без вірної дружини,
І дружини, і надії
В самотині посивіє!
Явор каже: «Похилюся
Та в Дніпрові скупаюся».
Козак каже: «Погуляю
Та любую пошукаю».
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка із гаю,
Вихожаючи, співають;
Повбирані, заквітчані
Та з таланом заручені,
Думки-гадоньки не мають,
В’ються-гнуться та співають.
24 іюня [1860,
С.-Петербург]
«Росли укупочці, зросли…»
Росли укупочці, зросли;
Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні,
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба —
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий припести.
