Життя Марii
На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Життя Марii, Жадан Сергій-- . Жанр: Поэзия. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Название: Життя Марii
Автор: Жадан Сергій
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 338
Життя Марii читать книгу онлайн
Життя Марii - читать бесплатно онлайн , автор Жадан Сергій
Найлегше заняття в часи війни — ненавидіти чужих. Найважче — досягати порозуміння. Навіть зі своїми. Але треба намагатися, інакше війна ніколи не закінчиться. А щоб порозумітися, необхідно розмовляти. З ким завгодно, як завгодно і про що завгодно. Головне — не втрачаючи людяності, тобто любові й уваги. У поетичній збірці «Життя Марії» Сергій Жадан розмовляє — про найдорожчі листи і спалені мости, втрачені місця і зруйновані міста. Розмовляє римованими віршами й верлібрами, власними і перекладеними словами. Розмовляє зі своїми й чужими, зі святими й не дуже, з убитими військовими і живими біженцями, з Рільке, Мілошем і, звісно, з нами. Щоб врятувати — якщо не нас, то хоча би наших дітей.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Перейти на страницу:
+
А ребе, вислухавши їх, сказав:
«Кожен порт і кожен вокзал,
кожне шосе, що лежить між полями,
так само поєднує, як і розділяє.
Головне — це свобода як
моральний закон.
І взагалі —
як можна мати справу з таким мудаком?
То в чому ж, питається,
загадка ця?
Загадка виключно у волі творця.
І коли ми співаємо свої псалми,
він дивиться на нас із космічної пітьми.
Слухає наші співи сумні.
Іноді підспівує.
Іноді — ні».
Переливання нас робить байдужими до крові…
+ + +
Переливання нас робить байдужими до крові.
Щоб бути зрозумілим, мало знатись на мові.
Слова — вони, як вина: завжди знищують пам’ять,
хоча бувають десертні, а бувають столові.
П’ять років я жив у цьому спальному районі.
П’ять тисяч мирян тут зранку моляться Мамоні.
П’ють кров Господню, зазирають у безодню,
годують драконів на державному кордоні.
Господь був поруч, він заходив у гості.
Коли ми трапили із ним на безлюдний острів,
він мав при собі чотири томи «Капіталу»,
я — рибні консерви і гральні кості.
Але Господь мені сказав: «Для чого консерви?
Головне, — сказав Господь, — наші внутрішні резерви».
За тиждень він був винен мені свої талони
і плюс десятину з кожної церкви.
Він казав: «Усе, що втратив, ще можливо відіграти.
Ми не можемо впливати на здобутки і втрати.
Удача — це вбивця, що ламає нам суглоби.
Плюс заряджені для нас ігрові автомати.
Спробуй заховатися від власної удачі.
Всі кола пекла однаково гарячі.
Не так важливо, хто сидить в радіорубці.
Головне — які ти сам вибираєш передачі.
Самотність — пора для несподіваних рішень.
Вернусь живим додому — питиму тиждень.
Злий і живучий битимусь в падучій,
сидітиму в темряві й лякатимусь тиші.
Забудь про обачність, забудь про обережність.
Нами так чи інакше рухає залежність.
Жодна з конфесій не позбавить депресій,
якщо ти бачив місце, де згортається безмежність.
Повернемось додому, до мирної праці.
Найгіршу судому лікують медитації.
Наше минуле — це кохання й хвороби.
Життя цінує юних і хоробрих.
Ніхто нікого не чекає і не кличе.
Наше майбутнє — безтурботне і вбивче.
Наша любов — листя звіробою.
Найбільша спокуса — залишитися собою».
2015-ий рік…
+ + +
2015-ий рік.
Світ складається з відкритих повік.
На тебе дивиться тисяча очей.
Що в тебе є з особистих речей?
Якщо цьому небу судилося згоріти,
яка різниця, в якій із печей?
2015-та зима.
Смерть ніколи не приходить сама.
За нею зазвичай приходить пам’ять —
на неї хворіють, від неї потерпають.
Ти бачиш: я вижив, у мене два серця,
зроби що-небудь із ними обома.
Все, що відомо мені:
світ розділяється на ночі й дні,
минуле складається з прози та віршів.
Мені заважає лише те, що я вижив.
Розмови з мерцями — об’єктивна даність.
Питання не в принципах, питання в ціні.
Світ зробили зі слів,
з чорних лексем і семантичних полів.
Жовті квіти, повільні комети —
ідеальне місце для того, щоб померти.
Хочеш знайти варіант порятунку —
шукай у тому місці, де він болів.
40 років зими.
Осінь протягує тебе крізь дими.
Зима добиває тебе ногами.
Добре — це коли не безнадійно погано.
Свобода, зазвичай, у тому й полягає,
аби добровільно вернутись до тюрми.
Це ще не кінець.
В повітрі б'ється тисяча сердець.
Кожне з них невиліковне і тепле,
кожне з них б’ється за тебе.
Коли говоритимеш про рівність і братерство,
спитай, що думає про все це творець.
Спитай, чому він затих.
Церква — лише певна кількість святих,
кількість відмолених і кількість вбитих.
Кому я маю дякувати за кожен свій видих?
Їх немає не те що поруч —
їх просто немає серед живих.
Зберігається все:
всі ординаторські та КПЗ,
всі трапезні, літерні й цілодобові,
всі ті, хто клявся на вуличній крові,
хто обіцяв померлим усе владнати,
хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе.
Все лишається тут.
Теплий ґрунт, золотий мазут.
Небо над містом — темне, як опік,
знає свій вік, веде свій облік,
торкається листя, торкається квітів,
жіночих облич, дитячих застуд.
Старші питають Фому…
+ + +
Старші питають Фому:
«Скажи, Фомо, чому
ти кожного разу будуєш церкву,
а отримуєш на виході
чергову тюрму?
І сидиш в цій тюрмі,
де навіть слідчі німі,
чекаючи що зійде те, чого не сіяв
у мерзлому грунті по довгій зимі.
Скажи, Фомо, чому
ти готовий вірити будь-кому,
але не хочеш слухати власного серця,
яке переганяє цю лють німу?».
А Фома відповідає їм так:
«Вважайте, що я останній мудак,
але так, як ви несете свою віру,
хіба що вбитих виносять
під час піхотних атак.
Ви ж не думаєте взагалі,
як нам виглядати на вашому тлі,
як після вас нам лишатися жити,
тим більше — як нам лежати в землі.
Ось ви за ним ідете,
спів його тихий, а волосся густе,
але як йому вірити, коли я знаю,
що з цього каміння нічого не зросте?»
«Та ладно, — кажуть старші, — Фомо,
а для чого ми тут стоїмо?
Для чого зазираємо йому в обличчя,
з надією, ніби сліпі в трюмо?
Думаєш, нас не вбива,
скільки розпачу містять його слова,
як він одним дарує віру,
а іншим лише громадянські права?
Просто, Фомо, не бійся, не бійся.
Страх у серці — найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться — і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх — це не пам’ять про те, що минуло,
а відсутність віри в майбутні події».
«Ладно, — говорить Фома, —
віра ніколи не приходить сама,
віра — як форель, на яку полюєш,
і тримаєш потому руками обома.
Хай тепер б’є хвостом,
лускою зблискує над блок-постом.
В мене є лише те, що я тримаю в долонях.
Так само ось і з вашим Христом.
Ви самі вірите лише тоді,
коли він втішає вас у біді.
Легко вірити, коли поруч із тобою
хтось радиться з мертвими і ходить по воді».
А старші кажуть: «Фомо,
а з чого ми живемо?
З того, що небо працює, мов машина,
і в надійних руках аварійне кермо.
Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,
оскільки жоден демон і жоден звір
не позбавить тебе твого права на віру,
доки ти маєш мову і зір.
Говори про довгі жнива,
про почуті підлоти й побачені дива,
неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,
головне — чи знайдеш ти потрібні слова».
І старші стоять над ним,
діляться справжнім і головним,
говорять, як глухонімі зазвичай
говорять із іншим глухонімим.
…Протягом довгих років
життя виловлює боржників
і робить із атеїстів та клерків
місіонерів і чоловіків:
йти в одній із ватаг,
писати знамення на прапорах,
вірити в те, в що насправді не віриш,
не боятись того, що вганяє в страх…
Перейти на страницу:
Рекомендуем к прочтению
