Твори у пяти томах. Том 2
Твори у пяти томах. Том 2 читать книгу онлайн
У другому томі вміщені всі відомі нам поетичні твори Т. Шевченка, написані у 1847–1861 рр. — після арешту і до кінця його життя.
Переважна більшість поезій та поем, надрукованих у цьому томі, дійшли до нас в автографах. Це, зокрема, малесенькі так звані захалявні зошити, зібрані поетом докупи та свого часу гарно оправлені М. Лазаревським як одна рукописна збірка і відомі в нашому літературознавстві під умовною назвою «Мала книжка». В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається й інший, дуже цінний рукописний збірник — «Більша книжка», що являє собою начисто переписані твори поета.
Обидва ці збірники Шевченкових автографів Видавництво АН УРСР 1963 р. опублікувало фототипічним способом.
Збереглися й автографи окремих поезій, написаних у 1847–1861 рр.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
І понад берегом геть-геть
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«І виріс я на чужині…»
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди: повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
.
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…
.
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Не для людей, тієї слави…»
Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю.
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують
Одиноку душу
Убогую. Любо мені.
Любо мені з ними,
Мов батькові багатому
З дітками малими.
І радий я, і веселий,
І бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток
В далекому краю.
Нехай летять додомоньку
Легенькії діти.
Та розкажуть, як то тяжко
Було їм на світі.
І в сім’ї веселій тихо
Дітей привітають,
І сивою головою
Батько покиває.
Мати скаже: «Бодай тії
Діти не родились».
А дівчина подумає:
«Я їх полюбила».
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Коло гаю, в чистім полі…»
Коло гаю, в чистім полі,
На самій могилі,
Дві тополі високії
Одна одну хилить.
І без вітру гойдаються,
Мов борються в полі.
Ото сестри-чарівниці —
Отії тополі.
Закохалися обидві
В одного Івана;
А Іван, козак звичайний,
Обох їх не ганив,
А лицявся то з тією,
То з другою любо…
Поки в яру увечері
Під зеленим дубом
Не зійшлися усі троє.
«Отак-то ти, кате!
Знущаєшся над сестрами…»
І пішли шукати
Трути-зілля, щоб Івана
Завтра отруїти.
Найшли зілля, накопали
І стали варити.
Заплакали, заридали…
А нема де дітись,
Треба варить. Наварили,
Йвана отруїли
Й поховали коло гаю
В полі на могилі.
І байдуже? Ні, не дуже.
Бо сестри ходили
Що день божий вранці-рано
Плакать над Іваном,
Поки самі потруїлись
Тим зіллям поганим.
А бог людям на науку
Поставив їх в полі
На могилі тополями.
І тії тополі
Над Іваном на могилі,
Коло того гаю,
І без вітру гойдаються,
І вітер гойдає.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Якби мені черевики…»
Якби мені черевики,
То пішла б я на музики,
Горенько моє!
Черевиків немає,
А музика грає, грає,
Жалю завдає!
Ой піду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
Доленько моя!
Глянь на мене, чорнобриву,
Моя доле неправдива,
Безталанна я!
Дівчаточка на музиках
У червоних черевиках,—
Я світом нужу.
Без розкоші, без любові
Зношу мої чорні брови,
У наймах зношу!
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«І багата я…»
І багата я,
І вродлива я,
Та не маю собі пари.
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько, мати не сплять,
На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять.
А хоч пустять, то з ним,
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Полюбилася я…»
Полюбилася я,
Одружилася я
З безталанним сиротою —
Така доля моя!
Люде гордії, злі
Розрізнили, взяли
Та повезли до прийому —
Оддали в москалі!
І московкою я,
Одинокою я
Старіюся в чужій хаті —
Така доля моя!
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Породила мене мати…»
Породила мене мати
У високих у палатах,
Шовком повила.
У золоті, в оксамиті,
Мов та квіточка укрита,
Росла я, росла.
І виросла я на диво:
Кароока, чорнобрива.
Білолицая.
Убогого полюбила,
Мати заміж не пустила,
Осталася я
У високих у палатах
Увесь вік свій дівувати,
Недоля моя.
Як билина при долині,
В одинокій самотині
Старіюся я.
На світ божий не дивлюся,
Ні до кого не горнуся…
А матір стару…
Прости мене, моя мати!
Буду тебе проклинати,
Поки не умру.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Ой я свого чоловіка…»
Ой я свого чоловіка
В дорогу послала,
А од шинку та до шинку