Твори у пяти томах. Том 2

І понад берегом геть-геть

Неначе п’яний очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

«І виріс я на чужині…»

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в бога, як Дніпро

Та наша славная країна…

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема. В лиху годину,

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село…

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину… Добре, мамо,

Що ти зараннє спать лягла,

А то б ти бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди: повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

.

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Остатні продають штани…

.

Погано дуже, страх погано!

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать — і мовчать!

А як не бачиш того лиха,

То скрізь здається любо, тихо,

І на Україні добро.

Меж горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

.

«Не для людей, тієї слави…»

Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю.

З-за Дніпра мов далекого

Слова прилітають

І стеляться на папері,

Плачучи, сміючись,

Мов ті діти. І радують

Одиноку душу

Убогую. Любо мені.

Любо мені з ними,

Мов батькові багатому

З дітками малими.

І радий я, і веселий,

І бога благаю,

Щоб не приспав моїх діток

В далекому краю.

Нехай летять додомоньку

Легенькії діти.

Та розкажуть, як то тяжко

Було їм на світі.

І в сім’ї веселій тихо

Дітей привітають,

І сивою головою

Батько покиває.

Мати скаже: «Бодай тії

Діти не родились».

А дівчина подумає:

«Я їх полюбила».

«Коло гаю, в чистім полі…»

Коло гаю, в чистім полі,

На самій могилі,

Дві тополі високії

Одна одну хилить.

І без вітру гойдаються,

Мов борються в полі.

Ото сестри-чарівниці —

Отії тополі.

Закохалися обидві

В одного Івана;

А Іван, козак звичайний,

Обох їх не ганив,

А лицявся то з тією,

То з другою любо…

Поки в яру увечері

Під зеленим дубом

Не зійшлися усі троє.

«Отак-то ти, кате!

Знущаєшся над сестрами…»

І пішли шукати

Трути-зілля, щоб Івана

Завтра отруїти.

Найшли зілля, накопали

І стали варити.

Заплакали, заридали…

А нема де дітись,

Треба варить. Наварили,

Йвана отруїли

Й поховали коло гаю

В полі на могилі.

І байдуже? Ні, не дуже.

Бо сестри ходили

Що день божий вранці-рано

Плакать над Іваном,

Поки самі потруїлись

Тим зіллям поганим.

А бог людям на науку

Поставив їх в полі

На могилі тополями.

І тії тополі

Над Іваном на могилі,

Коло того гаю,

І без вітру гойдаються,

І вітер гойдає.

«Якби мені черевики…»

Якби мені черевики,

То пішла б я на музики,

Горенько моє!

Черевиків немає,

А музика грає, грає,

Жалю завдає!

Ой піду я боса полем,

Пошукаю свою долю,

Доленько моя!

Глянь на мене, чорнобриву,

Моя доле неправдива,

Безталанна я!

Дівчаточка на музиках

У червоних черевиках,—

Я світом нужу.

Без розкоші, без любові

Зношу мої чорні брови,

У наймах зношу!

«І багата я…»

І багата я,

І вродлива я,

Та не маю собі пари.

Безталанна я.

Тяжко, тяжко в світі жить

І нікого не любить,

Оксамитові жупани

Одинокій носить.

Полюбилась би я,

Одружилась би я

З чорнобривим сиротою,

Та не воля моя!

Батько, мати не сплять,

На сторожі стоять,

Не пускають саму мене

У садочок гулять.

А хоч пустять, то з ним,

З препоганим старим,

З моїм нелюбом багатим,

З моїм ворогом злим!

«Полюбилася я…»

Полюбилася я,

Одружилася я

З безталанним сиротою —

Така доля моя!

Люде гордії, злі

Розрізнили, взяли

Та повезли до прийому —

Оддали в москалі!

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті —

Така доля моя!

«Породила мене мати…»

Породила мене мати

У високих у палатах,

Шовком повила.

У золоті, в оксамиті,

Мов та квіточка укрита,

Росла я, росла.

І виросла я на диво:

Кароока, чорнобрива.

Білолицая.

Убогого полюбила,

Мати заміж не пустила,

Осталася я

У високих у палатах

Увесь вік свій дівувати,

Недоля моя.

Як билина при долині,

В одинокій самотині

Старіюся я.

На світ божий не дивлюся,

Ні до кого не горнуся…

А матір стару…

Прости мене, моя мати!

Буду тебе проклинати,

Поки не умру.

«Ой я свого чоловіка…»

Ой я свого чоловіка

В дорогу послала,

А од шинку та до шинку